Ми були спроможні ще в зародку загасити вогонь розбрату, що запалав у нашій країні

Три роки тому я, як і мої співвітчизники, жив у тривозі, вірив у найкраще й гадки не мав, що незабаром моє життя зазнає радикальних змін. Так само, як життя всієї моєї країни. Але доля прописала неочікуваний і кривавий том історії нашої боротьби за незалежність.

Об’єктивну оцінку цим подіям дасть час і майбутні покоління. Сьогодні я маю власне судження — і право на нього!

На жаль, історія не має умовного способу. Неможливо прокрутити час назад і виправити помилки. Можна лише зробити висновки задля запобігання нових хибних, часом фатальних дій.

З якого дня ведуть відлік початку війни на Донбасі? Відколи сепаратиськи  налаштовані особи захопили владу в Донецьку і Луганську? Відколи в нас забрали Крим? Чи відколи розпочалась Революція гідності й пролилася перша кров?

14 квітня 2014 року спікер парламенту Олександр Турчинов підписав указ про проведення антитерористичної операції на Донбасі.

Нас постійно випробовували, зіштовхували, ділили, а ми завжди уміли лишатись єдиним народом, доки чиясь куля не пронизала серце першого українця на Майдані.

Ненависть одне до одного нам намагалися затовкувати протягом усіх років незалежності нашої країни. Зрештою вона затьмарила свідомість і полилась ріками по нашій Батьківщині. Тисячі обірваних життів, десятки тисяч скалічених людей, мільйони доль, що занапастила біда, яка зветься війною. Аеропорт, Іловайськ, Донецьк, Авдіївка, Дебальцеве, Щастя… — такою є кривава географія сучасної України. Випробування війною, яку назвали АТО.

6 квітня 2014 року невідомими озброєними бойовиками були оточені та захоплені приміщення Донецької обласної державної адміністрації та будівля СБУ у Луганській області.

Перше і головне запитання до політичного керівництва держави, на яке немає відповіді досі: чому не було адекватної реакції?

Влада — це відповідальна сила, що за допомогою авторитету, заохочення та примусу впливає на ситуацію, або ж глядач у царській ложі театру? Які рішення в той злощасний день і наступні місяці трагічних подій на Сході мали ознаки дій сильної, авторитетної, відповідальної влади? Риторичне запитання. В той час як до операцій з локалізації сепаратистських заворушень в усіх обласних центрах Східної України мали бути негайно залучені Національна гвардія, спецпідрозділ внутрішніх військ МВС «Омега», спецназ МВС і спецпідрозділ СБУ «Альфа». Надалі, за потреби, — кадри спецпризначенців запасу всіх силових органів. Це був реальний шанс розв’язати проблему на початку її розвитку, і для цього потрібно було одне — воля нових керманичів держави.

Не випускаючи зброї з рук, протягом усього того часу, що я разом із моїми братами провів у Донецькому аеропорту, не раз думав, а чи могло все бути інакше. Я питав думок щодо цього і рядових, і офіцерів, а згодом і чиновників середнього та найвищого рівнів. Багато хто з них поділяє мою думку про те, що наші сили були спроможні ще в зародку загасити той вогонь розбрату, що запалав у нашій країні.

Чи знав, як діяти, тодішній керівник Центру спецоперацій із боротьби з тероризмом СБУ Геннадій Іванович Кузнєцов? Точно знав, адже він професіонал своєї справи вищого ґатунку. Та чи мав бажання оперативно продемонструвати вміння та навички своїх підлеглих задля збереження цілісності держави? Те саме запитання до інших керівників спеціально підготовлених підрозділів силових структур нашої країни.

Чи то були, чи не були накази про штурм терористів — невідомо. Чи чекали силовики команди знищити диверсійні групи, захопити проросійських лідерів псевдопатріотичних рухів, що активно підбурювали наших співгромадян до розколу країни, зокрема і до референдуму про федералізацію? Також не знаю. Можливо, приклад із «Беркутом», якого звинуватили і в тому, що було, і в тому, чого не було, також наштовхував на роздуми й утримував бравих бійців-спецпризначенців від дій, які комусь у високих кабінетах потім видадуться «зайвими». Адже свіжими ще були спогади про те, як всі забули, що недавно їхні колеги з «Беркуту» виконували наказ, і будьмо відвертими: тоді не в кожній ситуації було легко усвідомити, який наказ був злочинним, а який ні. Давайте сприймати правду, якою б вона не була: за деякими свідченнями, перші кулі на Майдані полетіли спочатку в бік так званих правоохоронців. Якщо так, як би діяв кожен із нас на їхньому місці?

Я згадую те пекло, що було у січні 2015 року в Терміналі. Ті дні для воїнів були суцільною затяжною і страшною миттю, коли вони потрапили в іншу реальність. Одна мить тоді відділяла життя кожного з нас від смерті.

Поруч із нами працювала «Альфа». Я бачив очі цих сміливих хлопців, такі ж, як і всіх, хто був там, як очі бійців, яких я відправляв для виконання бойового завдання на диспетчерську вежу, де один був важко поранений, а один загинув. За моєї відсутності тіло загиблого було відправлено на мирну територію. Повернувшись, біля дверей я побачив валянки загиблого. Ці валянки досі стоять у мене перед очима.

Тому я не знаю, що було на початку всіх тих заворушень у головах бравих хлопців із військової частини Е6117 та їхніх командирів. Я не готовий ствердно сказати, чи вони рвалися вперед, щоб чесно зробити свою роботу, чи прагнули діяти, як їх вчили, чи просто чекали й не отримали наказу. Дехто з них згодом стверджував, що накази були, але кволі: то центр дає команду на штурм і бійці починають подумки прощатися з рідними та близькими, то перед самим початком штурмової операції її скасовують… Вже згодом ми зможемо зрозуміти, чому все так відбулось і що реально могли вдіяти силовики, влада і всі ми з вами разом.

Чи знали, як діяти, «аксакали» дипломатичної роботи, служби силових органів та структур вищого державного управління, що ефективно працювали за часів минулих президентів України? Переконаний: знали! Чи могли щось порадити, зробити, допомогти? Впевнений: могли! Чому не зробили? Ті з них, хто спромігся запропонувати країні, народу, владі того часу свої вміння, авторитет, професійність, не змогли пробити стіну невігластва і жлобства представників владних кабінетів, яким тоді, та й тепер, не до мудрих порад і готових ефективних рішень. Натомість ми вже почали звикати до абсурду в діях і рішеннях, що ухвалюють наші найпатріотичніші з патріотичних «слуги народу». І, на жаль, до сьогодні ми бачили «волю» політичного керівництва лише як сильне і непереборне прагнення швидко поділити й утримати владу і грошові потоки.

Досвід помилок у Криму дав змогу силовикам зрозуміти, як діяти на Сході України. Швидко локалізувати та ізолювати активні осередки диверсантів і «занадто активно» налаштованих проросійських «громадських активістів», попередити про застосування сили й діяти за інструкціями та статутом, які дають змогу і повноваження зупинити будь-якого терориста, сепаратиста й усіх інших «-істів»… Але дехто з «головних» головнокомандувачів різних силових служб теж розуміли, що можна заробити на трагедії, і я певен, що жадібність, підлість і цинічне боягузтво дало змогу розвитись війні на Донбасі, яку досі ніхто так і не назвав війною. І кожен день там — це тисячі нових сторінок, написаних життям і смертю людей з обох сторін.

Тому триває дивна АТО, де за законом фактично військові полонені не мають статусу полонених, де не діють закони військового трибуналу, де воїн має доводити, що він воював, і, повернувшись додому, починати нову війну в чиновницьких кабінетах, відчуваючи приниження й намагаючись відстояти свої права. Ці права прописані на папері й закріплені печаткою з тризубом, та реально не забезпечені нічим. АТО — перша в історії світу антитерористична операція, що триває три роки, — і в цьому є великий цинізм!

Ми знову втратили час, а згодом втратили тисячі життів, щоби хтось придбав нову машину, квартиру, маєток і статки, та ті статки на крові… Українці терплячі, але вони все бачать, все розуміють і пам’ятають все!

Кажуть, що вся влада від Бога, і народ має її таку, на яку заслуговує. Ми з вами і є ця влада! Тому, дивлячись уперед, ми завжди маємо пам’ятати про те, що залишилося в нас позаду, не забувати зазирати у власні душі й звертатися до власної совісті.

Все буде добре і ми переможемо!