Чому в соцмережах не закінчуються вороги

Настає вечір, я тихо перетворююся на мишу, заповзаю у Facebook і своїм чутливим курсором починаю нечутно для інших обмацувати простір. Нечутно, тому що мікрофон вимкнений, інакше б уся мережа наповнилася моїми схлипуваннями: який я невдачливий.

А невдачливий я на тлі інших, які роками з невичерпним ентузіазмом розповідають про свої сутички з «ватниками». Хтось постить полеміку з подругою-кримчанкою, вона тягнула за Росію, а тепер розводить руками: «Як же так?!». «Хотіли, от і маєте!» — відповідає їй мій френд і дає у фарбах ридання кримчанки: «Ми не так хотіли!». Пост лихий — суперник у сльозах.

Інший пише про колегу, який у київському офісі (!) день у день нібито заводить розмови про «хорошу Росію» та «історичну місію Путіна». А мій френд начебто побиває його в суперечках, що й цитує на свою користь.

Але... серед моїх знайомих ідеологічних супротивників, на жаль, немає. І це цілковито позбавляє мене щастя — перемагати їх силою власних аргументів. Нещасливий я...

Були, щоправда, на початку кілька людей. Ще коли шини горіли, написав мені друг дитинства (багато років живе в Росії) з запитанням: ну, гаразд, ви там, мовляв, протестуєте, але навіщо ж святині паплюжити? Виявилося, він повірив їхньому Дмитру Кисельову, що в Україні масово трощать пам'ятники загиблим у ВВВ. Ми посперечалися, кожен залишився при своєму і... власне, все. Більше ми не спілкуємося. Лише обмінюємося лаконічними «Вітаю!» у дні народження, на знак пам'яті про дитячу дружбу.

Або родич в Донецьку. Йому снаряд розтрощив паркан і порубав осколками машину. Він ще тоді, у 2014-му, виказав мені все, що думає про українство. А думає ой як негативно! Вилаяв, кинув трубку і... І теж з ним тепер все! Телефонуємо одне одному на свята (все ж рідня), політичних тем не чіпаємо, бережемо нерви, питаємо про здоров'я близьких і передаємо вітання. Знаю, що з роками цей родич ненавидить українство ще більше. А він знає, що я знаю...

Тож немає в моїй орбіті контактів ані «ватників», ані «сепарів», ані відвертих путіністів. Хто був — завершився, а новим звідки взятися? Ні з ким полемізувати. Скінчилися недруги, і в найближчому колі — самі лише друзі!

Та це й нормально. Ну чого тягнутися до того, з ким роками стійко незгодний? Це тільки в магніті різнозаряджені полюси притягуються, в житті ж навпаки — людина тягнеться до себе подібних.

Але ж як в інших моїх френдів? Чому їм — питаю я себе — весь час є і є на кому відточувати майстерність полеміста? І недругів — хоч греблю гати, і гадюк перманентно повна пазуха? Але, подумавши, даю собі відповідь: а з чого ти вирішив, друже, що так воно і є? Блеф усе це!

Є старе життєве правило: не треба псувати гарну розповідь правдою. Ось люди й не псують. Всі ці «я його розмазав» є не більш ніж художнім прийомом — суперечкою з придуманим тобою ж опонентом. А в реальному житті — «ватники» спілкуються з «ватниками», патріоти з патріотами, любителі котиків з любителями котиків. Всі ходять своїми доріжками.

Гнівні відповіді ворогам публікуються не для ворогів, а для друзів. Це закон жанру. Ворог і читати не стане, тоді як свій завжди готовий поставити «п'ять балів за артистизм». Саме за артистизм, бо такі категорії, як правда/неправда, в соцмережах виносяться за дужки. Чи добре це, чи погано — так є.

Те, що ми називаємо правдою, тільки в пропаганді має значення. В літературі це — такий собі умовно-їстівний гриб: може так, а може ні... А соцмережі — це ж література. Найсучасніша. Чи хто не згоден? Можемо посперечатися.