У пошуках розумного життя на Різницькій

50 років тому людство мало зовсім інші пріоритети й завдання: всіх тоді цікавило, чи є життя на Марсі. На жаль, вчені так і не спромоглися виявити ознаки розумного життя на сусідніх планетах. Але наразі ми дедалі сильніше починаємо сумніватися в тому, чи є життя на нашій власній планеті...

Зокрема, якщо раніше ми вважали, що хоча б вищі органи влади в нашій країні комплектуються з homo sapiens, то тепер, після низки публічних одкровень, в цьому немає жодної впевненості. Наприклад, всі ми пам'ятаємо, як напередодні своєї відставки Хатія Деканоідзе різко відповіла опонентові приблизно так: «Я вам не жінка, я — начальник поліції України!»

І ось — нове одкровення: опубліковано свіже інтерв'ю Юрія Луценка під промовистим заголовком «Я не людина, а генеральний прокурор!» Шкода, що ще один вищий чиновник виявився з категорії «не люди», але Юрію Віталійовичу, звичайно, видніше...

Я дотримуюся іншого погляду. Перефразовуючи Нєкрасова: «Юристом можеш ти не бути, але людиною бути зобов'язаний!»

Здавалося б, що можна ще додати до сказаного після феєричної звітної доповіді нинішнього генерального прокурора в парламенті? Навіть сам Юрій Луценко визнав у цьому інтерв'ю, що, на жаль, його перемогам ніхто не вірить. А чому, власне, вірити, якщо навіть цифри зі звіту генерального прокурора елементарно не кореспондуються з цифрами відкритої статистики, які доступні на сайті ГПУ? Я просто закликаю Юрія Луценка та всіх його заступників відкрити свіжий травневий звіт про зареєстровані кримінальні правопорушення (Форма 1), таблицю 9.1, рядки 15–18 і під мікроскопом знайти міфічні мільярди й гектари, нібито відшкодовані в казну держави. Однак хвастощі Юрія Луценка, який, з його ж слів, нібито повернув державі землі на 200 млрд грн, — це ще квіточки.

Ягідки підкралися непомітно і з несподіваного боку: в спину, як завжди, завдала свого удару прес-служба ГПУ. Хтось із низової прокурорської ланки вирішив погратися в «красивості», щоби напевно заробити до свята чини й нагороди, і вишив гарним бісером, ні багато ні мало, справу про порушення правил і звичаїв ведення війни!

На сайті ГПУ 2 червня 2017 року було опубліковано таку замітку:

Вперше в Україні учасника терористичної організації засуджено за порушення законів і звичаїв ведення війни

До 10 років 1 місяця позбавлення волі з конфіскацією майна засуджено громадянина України, якого 01.06.2017 вироком Слов’янського міськрайонного суду Донецької області визнано винним в участі у терористичній організації «ДНР», сприянні Російській Федерації у веденні агресивної війни проти України та порушенні законів і звичаїв війни (ч. 1 ст. 258-3, ч. 2 ст. 28 ч. 2 ст. 437 та ч. 1 ст. 438 КК України).

Слідством установлено та у суді доведено, що вказаний громадянин України, виконуючи відведені йому функції у складі терористичної організації «ДНР», здійснював незаконне утримання і конвоювання полонених військовослужбовців Збройних сил України і інших осіб, які незаконно утримувалися бойовиками у захопленому приміщенні Управління Служби безпеки України в Донецькій області.

При цьому він спільно з іншими терористами, всупереч Женевській конвенції про поводження з військовополоненими від 12.08.1949, користуючись беззахисним станом полонених та відсутністю можливості до самозахисту, застосовував до них фізичне насильство, наносив побої, мордував, погрожував вбивством, вчиняв інші дії, які створювали загрозу їх здоров’ю і життю.

Ця замітка претендувала на те, щоб стати справжньою інформаційною бомбою. Ще б пак: вперше в Україні, та що там, — вперше за всю історію правосуддя, в тому числі часів УРСР, когось притягли до відповідальності за настільки рідкісною статтею з розділу КК «Злочини проти миру»...

Але, на жаль — ця стаття виявилася значною мірою брехливою. Чому — про це нижче. А поки я хочу зробити невеличкий відступ, щоб ми з вами зрозуміли весь масштаб події, з якою жили в одну епоху.

Річ у тім, що ст. 437 і ст. 438 КК спочатку вписали до Кримінального кодексу винятково заради «красивостей», не маючи на увазі використовувати колись на практиці.

Сама по собі ідея кримінальної відповідальності за порушення правил і звичаїв війни настільки складна для практичної реалізації, що на думку спадають лише три приклади за останні сто з гаком років: це Нюрнберзький і Токійський міжнародні трибунали над вищими чинами Німеччини та Японії, винними в злочинах проти людяності, військових злочинах і геноциді, скоєних німецькими та японськими арміями під час Другої світової війни, і вже в наші дні — міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії. Ну, ще можна згадати Руанду.

Тут мають зійтися воєдино дві умови: по-перше, потрібна достатньо кровопролитна війна, щоб мати набір фактів військових злочинів, і, по-друге, потрібна беззастережна перемога однієї зі сторін, щоб переможці судили переможених. Адже на війні є лише одне правило, воно ж звичай — треба перемагати. Адже переможців не судять! А судять тих, хто програв, горе їм!

У наш час війни нечасто завершуються остаточною перемогою однієї зі сторін. Зазвичай військові дії обриваються на найцікавішому місці припиненням вогню, за яким слідує формальне перемир'я, а потім владу в свої руки беруть дипломати й посередники, переводячи конфлікт у площину закулісних торгів, і питання відповідальності винних осіб якось сходить саме собою. Найбільші за обсягом залучених військ конфлікти другої половини XX століття — війна у В'єтнамі та всі арабо-ізраїльські війни, — по суті, закінчилися не крапкою, а трьома крапками...

Тепер повернімося до розділу Кримінального кодексу, присвяченому злочинам проти миру, де містяться вищезгадані ст. 437 і 438 КК, що встановлюють відповідальність за ведення агресивної війни та за порушення законів і звичаїв війни.

Багато хто вважає, що цей розділ КК з'явився як наслідок осмислення підсумків Нюрнберзького трибуналу. Це не зовсім так. Або навіть зовсім не так.

Коли відгриміла Друга світова війна, перед радянською юстицією постало завдання юридично обґрунтувати правові підстави для притягнення до відповідальності сотень тисяч колаборантів і пособників ворога, в тому числі осіб, які безпосередньо брали участь в масових стратах радянських громадян.

Так от, переважно їм усім «шили» ст. 58 КК РРФСР (або її аналог — ст. 54 КК УРСР), що називається, «з усіма зупинками» — підпунктами та значками, що передбачають відповідальність за антидержавні злочини — від зради Батьківщини до співпраці з ворогом і антирадянської агітації й пропаганди. Водночас в категоричній формі уникали будь-яких посилань на порушення так званих законів війни — тобто тих самих міжнародних конвенцій, що регламентують дії країн, які воюють, у воєнний період.

Річ у тім, що сам Радянський Союз з не зовсім зрозумілих причин тривалі роки уникав приєднання до міжнародних конвенцій з гуманітарних міркувань, зокрема — до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Це трапилося тільки в 1954 році.

Попутно хочу розвіяти один міф: той факт, що СРСР не був учасником Женевської конвенції, не давав ані найменшого права фашистській Німеччині вчиняти військові злочини щодо полонених червоноармійців. І вже зовсім не лізе ні в які ворота так званий Наказ про комуністів і євреїв, на підставі якого солдати Вермахту та СС чинили масові розстріли на радянській території.

Те, що в підсумку учасники антигітлерівської коаліції домовилися провести міжнародний суд над винуватцями військових злочинів, — скоріше випадок, а не закономірність. Наприклад, Перша світова війна закінчилася важким для Німеччини Версальським «миром», по суті — беззастережною капітуляцією. Але жодного німецького маршала — ані Гінденбурга, ані Людендорфа, ані, тим більше, самого кайзера Вільгельма — головних паліїв війни — ніхто не засудив за всією суворістю закону...

Є така версія серед істориків, що ватажків Третього рейху хотіли вбити без суду і слідства, але Сталін наполіг на проведенні відкритого судового процесу — позначився досвід проведення різних судилищ, наприклад, Московських процесів над ворогами народу 1936–1938 років. Однак ідея захисту миру в кримінальному порядку виникла пізніше.

У 1951 році, в розпал «м'ясорубки» в Кореї, коли СРСР і США були за крок від ядерної війни, Сталіну раптово спала на думку ідея змінити імідж грізного дядечка Джо на образ борця за мир у всьому світі, стати голубом миру з оливковою гілкою. Для цього було ухвалено закон «Про захист миру» від 12 березня 1951 року, де була в найзагальніших рисах прийнята рекомендація судити по всій строгості паліїв і підбурювачів війни. І відразу включилася творча інтелігенція: Дунаєвський пише одну з найкращих своїх пісень «Летите голуби, летите» для фільму «Ми за мир».

Після Сталіна прапор боротьби за мир підхопив Хрущов, і з кожного радіодинаміка звучав голос Марка Бернеса: «Если бы парни всей земли...»

Ну, а дорогому Леоніду Іллічу Брежнєву сам бог велів боротися за мир. У цій боротьбі нам допомагала пісня Олександри Пахмутової «На улице мира о мире тревога...», яку незрівнянно виконував Великий дитячий хор центрального телебачення і всесоюзного радіо.

Весь цей маленький лікнеп є важливим в контексті розуміння того, для чого і з якою метою з'явилися статті КК про відповідальність за злочини проти миру.

Парадокс: при зовнішньому курсі на декомунізацію нинішній режим Порошенка іде певною мірою курсом Вишинського назустріч 1937 року. Судіть самі: тяга до публічних судилищ над політиками минулого, кампанії масових одночасних арештів, публічне навішування ярликів і обвинувачень «ворогам народу», вимога створити якісь особливі суди для швидкої розправи з мінімальною тяганиною — по суті, ті ж самі трійки й особливі наради при НКВС. Все тече, зовнішня форма змінюється, але тяга до диктатури не минає...

Зрозуміло, як у такому разі обійтися без боротьби за мир, точніше — з паліями війни. 

Лекала старі, в нафталіні, цілі колишні: відвернути увагу від провалів у внутрішній і зовнішній політиці, створити ідеологічну дубину, якою можна розмахувати з високих трибун... Ну, а виконавцям — чини та ордени за старанність.

Вже навіть найлютіший ворог Кремля й особисто Путіна — Альфред Кох — написав відкритого листа, де звинуватив офіційний Київ у брехні й зацікавленості затягнути війну на тривалі роки. Не певен, чи є в нас сміливість поглянути правді в очі, такій, якою вона є насправді...

Але є й одна важлива відмінність між двома зірками прокурорських ораторій — між Луценком і Вишинським. В жодному друкованому органі сталінської прокуратури, яку нещодавно на шматки знищив Луценко, і близько не могла б з'явитися повна безглуздостей замітка, про яку ми ведемо мову.

Річ у тім, що згадки про українських військовополонених в Донецьку і звинувачення приватної особи — українського громадянина в тому, що вона зробила щось на порушення Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року, поєднуються не краще, ніж сідло і корова. Оскільки фабулу звинувачення і саму інформацію для сайту ГПУ писали люди катастрофічно некомпетентні, не обізнані зі змістом цих самих Женевських конвенцій, то я дозволю собі внести деяку ясність.

По-перше, про військовополонених. Можливо, я щось упустив, але я не пригадую, щоб Україні оголошували війну. Так само як і Україна зі свого боку війну нікому не оголошувала. Ба більше, наш верховний головнокомандувач не оголошував про воєнний стан ані на всій території країни, ані хоча б на її окремій частині. Тому ми живемо в умовах мирного часу. А якщо немає війни, то звідки взятися військовополоненим?

Те, що вище керівництво України періодично словесно поливає Москву, не має жодних правових наслідків з однієї простої причини: в цих заявах українські політики намагаються говорити за Росію — наприклад, Росія на нас напала, Росія веде проти нас війну тощо. Це викликає подив: а ми самі що? Кажете, Росія веде проти нас війну, а ми її ведемо чи ні? Росія все заперечує, ми темнимо — з боку це все виглядає дуже удавано.

По-друге, не всі знають зміст ст. 12 Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими від 1949 року, в якій йдеться про таке:

Стаття 12

Військовополонені перебувають під контролем ворожої держави, але не окремих осіб або військових частин, які взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, яка може впасти на окремих осіб, держава, яка тримає в полоні, несе відповідальність за поводження з військовополоненими.

Тепер подумаймо разом: яка країна несе відповідальність за утримання «полонених» на українській території, що здійснюється українськими громадянами — членами незаконних збройних формувань? Можливо, ДНР? Але ця структура не є легітимною державою, і вже тим більше не має правоздатності підписувати й дотримуватися Женевських конвенцій. З таким же успіхом можна звинуватити банду розбійників у порушенні міжнародного права під час проведення вуличного грабунку.

Можна, звісно, вдатися до витонченої демагогії і знову звинуватити в усьому Москву. Але в цьому конкретному випадку засуджений у справі не громадянин Росії, не її військовослужбовець, у вироку суду окрім засудженого і потерпілих (вони всі українці) взагалі немає більше конкретних фігурантів. Тому державою, яка несе відповідальність за дії засудженого на своїй території, є сама Україна.

Таким чином, доблесні орли Луценка довели, що це Україна сама у себе взяла в полон своїх же громадян на своїй території та ще й визнала винною в порушенні Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 року!

Така софістика вийшла з однієї простої причини: прокурори послалися не на ту конвенцію, яка підлягає застосуванню в цьому випадку! Оскільки наше нескінченно далеке від міжнародного права керівництво ГПУ конвенцій не читає, то я поясню, де помилка.

Все пішло «криво», коли прокурори як «точку опори» взяли гіпотезу про військовополонених. Бо в цьому конфлікті немає і не може бути військовополонених. Ситуація на сході країни описується іншою міжнародною конвенцією, а якщо бути зовсім точним, то документ іменується так: «Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II), від 8 червня 1977 року» (Протокол ратифіковано указом президії Верховної Ради УРСР та набув чинності для України 25 липня 1990 року).

Згідно зі ст. 1 цього Додаткового протоколу:

1. Цей Протокол розвиває й доповнює ст. 3, загальну для Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, не змінюючи існуючих умов їх застосування, застосовується до всіх збройних конфліктів, які не підпадають під дію ст. 1 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), і відбуваються на території будь-якої Високої Договірної Сторони між її збройними силами або іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, контролюють частину її території, що дає їм змогу здійснювати безперервні й погоджені воєнні дії та застосовувати цей Протокол.

2. Цей Протокол не застосовується до випадків порушення внутрішнього порядку та виникнення обстановки внутрішньої напруженості, таких як безпорядки, окремі й спорадичні акти насильства та інші акти аналогічного характеру, оскільки вони не є збройними конфліктами.

У цій преамбулі дуже чітко і юридично вивірено дане визначення тому неподобству, яке ось уже три роки є кривавою раною на тілі нашої країни.

Згідно зі ст. 5 цього Додаткового протоколу, суб'єктами захисту серед інших осіб названі «затримані та інтерновані особи у зв'язку зі збройним конфліктом». Саме так їх слід іменувати, а зовсім не військовополоненими.

До слова сказати, статус затриманих у зв'язку зі збройним конфліктом осіб намагалися описати в так званих Мінських угодах 2014 року, де в п. 5 йдеться про необхідність обміну заручниками. Виходило так, що Україна зізналася, що бере заручників з метою обміну... Шкода, що жоден генеральний прокурор за останні три роки не звернув уваги на це кричуще правове варварство, адже згідно з п.п. «с» п. 2 ст. 4 вищезгаданого Додаткового протоколу категорично заборонено брати заручників. І якщо з ДНР і ЛНР питати нічого — юридично вони ніхто, порожнє місце, фольклорний елемент, — то Україна як підписант Женевських конвенцій і всіх протоколів зізналася тим самим у найтяжчому порушенні так званих законів війни.

Тому всякі нагадування про необхідність виконати Мінські угоди повертають нас до делікатного моменту: що робити з п. 5 про обмін заручників і кого з генеральних прокурорів разом з міністром юстиції відправити за ґрати за це кричуще неподобство, яке має ознаки військового злочину?

Як видно з усього вищесказаного, навіть на теоретичному рівні питання притягнення будь-кого за порушення законів і звичаїв війни є вкрай складним для практичної реалізації.

Тепер кілька слів про ту абракадабру, яку опублікували на сайті ГПУ. Підкоряючись скоріше професійним рефлексам ніколи не судити про речі з чужих слів, я вирішив розшукати той самий вирок Слов'янського міськрайонного суду від 1 червня 2017 року, про який повідомлялося на сайті ГПУ. І таки знайшов...

Знаєте, я думав, що мова піде про такого собі безжального ката, кривавого м'ясника, в якого руки по лікоть у крові. Ага, зараз! Ви забули, що справу шили під керівництвом ГПУ, де будь-яку трагедію вміють майстерно обернути на фарс?

Як відомо, склад злочину має чотири частини: об'єкт злочину й об'єктивна частина, суб'єкт злочину і суб'єктивна частина.

Почнемо з кінця. Згідно з вироком у справі 243/4702/17 від 1 червня 2017 року, суб'єктом злочину виявився літній пенсіонер — Пилипенко Сергій Іванович — прошу любити й жалувати.

Отже, в чому звинувачується цей пенсіонер, який ніде не працює?

Цитата з вироку суду:

...діючи умисно, з особистих мотивів, пов'язаних із несприйняттям обраного євроінтеграційного курсу розвитку України, з метою насильницької зміни меж території України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, достовірно знаючи про підтримку зазначеної терористичної організації представниками влади РФ та ЗС РФ, які ведуть агресивну війну проти держави Україна, за попередньою змовою групою осіб з іншими невстановленими учасниками терористичної організації «ДНР», всупереч вимог п.п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994, в порушення принципів Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 та вимоги ч. 4 ст. 2 Статуту ООН і Декларації Генеральної асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 09.12.1981 №36/103, від 16.12.1970 № 2734 (XXV), від 21.12.1965 №2131 (XX), від 14.12.1974 №3314 (XXIX), ст. ст. 1–3, 68 Конституції України, сприяв у веденні агресивної війни невстановленими представниками влади РФ та ЗС РФ проти держави Україна.

Це — об'єкт злочину. Почитавши цю нісенітницю, захотілося відреагувати по-футбольному: «Суддю на мило!»

Хто взагалі цю маячню складав? Чи відомо шановним суддям, що ані Будапештський меморандум, ані заключний акт в Гельсінкі від 1 серпня 1975 року, ані статут ООН з усіма її Деклараціями не є юридично зобов'язуючими документами, за порушення яких встановлена ​​якась відповідальність? І вже тим більше ніякий пенсіонер Пилипенко при всьому бажанні не здатний порушити своїми діями всі перераховані вище декларативні папірці.

Звинувачення в порушенні євроінтеграційних прагнень — це взагалі маячня, не варта уваги в кримінальному процесі.

Щодо звинувачень Пилипенка в порушенні Конституції — звучить серйозно, але чи існує кримінальна відповідальність за порушення Конституції? Звичайно ж, ні. У цивільних і адміністративних справах посилання на Конституцію можуть бути виправдані, але в кримінальному порядку нікого за це засудити не можна.

Щодо порушень меж країни та ведення агресивної війни, то це серйозні звинувачення. Але в чому конкретно вони полягають? У яких злочинах замішаний Пилипенко?

Всього у вироку суду перераховані три епізоди.

По перше, «у період з 28 червня 2014 року по 1 липня 2014 року, перебуваючи у м. Слов'янськ Донецької області (точної адреси не встановлено), охороняв складські приміщення, які використовувалися указаною терористичною організацією для збереження продовольчих запасів».

О жах! Цей кривавий вбивця і кат, який є непрацюючим пенсіонером, бажаючи якось вижити й не вмерти з голоду, цілих три дні охороняв від мародерства продуктовий склад, чим, можливо, врятував жителів Слов'янська від голоду в ті тривожні дні літа 2014 року... І за це йому 10 років?

Не тільки. Друга вина полягає в тому, що «у період з 10 липня 2014 року по 29 липня 2014 року, перебуваючи в с. Степанівка Шахтарського району Донецької області (точної адреси не встановлено), викопував захисні окопи з позиціями для ведення стрілецького бою».

Тут взагалі суцільна проблема: якби у підсудного був нормальний адвокат, а не черговий, який грав на стороні обвинувачення, то він би пояснив суду, що Пилипенко не підсудний, а потерпілий у цьому епізоді! Адже його, стару людину, відправили копати окопи цілих 19 днів під палючим липневим сонцем, тобто його відправили на примусові роботи. І спробував би він ухилитися — часи були тоді суворі...

Ну, копав, і за це «червонець» таборів? Мабуть, лише третій епізод містить деякі ознаки кримінального злочину:

...з серпня 2014 року по 14 лютого 2015 року, діючи умисно, повторно, з особистих мотивів, пов'язаних із неприязню до осіб, які беруть участь в антитерористичній операції, з метою спричинення їм фізичних страждань, у складі так званого Окремого комендантського полку «Краматорський» (в/ч 08826, м. Донецьк) 1 Армійського корпусу Народної міліції «ДНР», перебуваючи в приміщенні Управління Служби безпеки України у Донецькій області за адресою: м. Донецьк, вул. Щорса, 62, виконуючи визначені йому функції, розуміючи, що військовослужбовці Збройних сил України, які потрапили у полон терористичної організації «ДНР», припинили участь у воєнних діях та позбавлені можливості чинити спротив, діючи у порушення вимог ст. ст. 3, 68 Конституції України, ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ст. ст. 13 і 14 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 12.08.1949, вчинив жорстоке поводження з полоненими військовослужбовцями Збройних сил України, шляхом систематичного застосування до кожного з них психічного насильства, яке виражалося у погрозах вбивством, інших дій, які створювали загрозу здоров'ю, залякував їх та ображав з особливою зухвалістю та жорстокістю, користуючись беззахисним станом полонених та відсутністю можливості до самозахисту.

На жаль, суд не спромігся конкретизувати, в чому саме полягали вищеназвані загрози й образи. В будь-якому разі, у вироку немає ані слова про побої, катування, тортури тощо, про що писали на сайті ГПУ.

Безумовно, не можна зловживати владою конвоїра над ув'язненим. Але вина має бути встановлена ​​конкретно: коли, де, в який спосіб тощо. Загальні слова не можуть бути фундаментом для законного й обґрунтованого вироку. Тим більше, ми кажемо про ст. 438 КК — порушення законів і звичаїв війни. Виходить, старий дід комусь нахамив, когось послав на три букви — і все, злочинець рівня Адольфа Гітлера, так?

Особливо цинічно у вироку звучить така констатація: підсудний, будучи людиною похилого віку, жодного разу не застосував зброю та/або боєприпаси й не створив своїми діями жодних (!) тяжких наслідків.

Вдумайтеся! Старий дід потрапив у халепу історії, але він ні в кого не стріляв, нікому не заподіяв зла... і за це йому 10 років в'язниці. А виродки з ОЗУ «Торнадо» вбивали, грабували, ґвалтували, але Оболонський районний суд м. Києва дав підсудним менше і не став звинувачувати їх у порушенні Женевських конвенцій, хоча воєнні злочини тут очевидні. Нарікати на подвійні стандарти — безглуздо.

Скоріш за все, було так. Нам невідомо, в чому насправді винен Пилипенко, але його вмовили стати клоуном у цьому цирковому правосудді, дати зізнавальні свідчення на всю цю маячню в обмін на умовний термін. А потім діда обдурили: суд не може, просто не має права піти на відстрочку виконання вироку за такими тяжкими статтями. У вироку суду особливо підкреслено, що жодних конкретних доказів суд не вивчав — все зі слів підсудного... У підсумку — 10 років для старого пенсіонера стануть довічним терміном.

Генеральний прокурор оголосив у своєму інтерв'ю, що він не людина. Це його право. Він ще й не юрист. Але хоч совість він має?

Я розумію, що пошуки розумних форм життя на п'ятому поверсі скляного будинку ГПУ завершилися повним фіаско. Але все ж хочу звернутися із закликом: хлопці, перестаньте знущатися з правосуддя заради дешевого піару! Адже те, що ви робите, — це найстрашніший злочин — проти мозку співгромадян!