Деякі огидні пункти закону про судоустрій і статус суддів

Кожного разу, коли читаєш законодавчі акти, присвячені нинішній судовій реформі, виникає непереборне бажання зловити її авторів і висікти різками. За все: за знущання з принципу верховенства права і прав людини, за юридичне варварство й винос мозку. Особливо хочеться вкласти всю душу в тілесні покарання авторів закону «Про судоустрій і статус суддів».

Цей документ має унікальну особливість: всі закони написані для простого народу, для пересічних громадян. І тільки він написаний для особливого, малого народу — для суддів. Нинішня схема обрання людей у мантіях дуже сильно нагадує іншу демократичну процедуру, за якої авторитетне зібрання знавців понятійного права та інших «законників», а також осіб, які неодноразово брали участь у роботі правосуддя з протилежного боку, урочисто присвоює претендентові найпочесніше у певному світі звання...

Закон про судоустрій ще й тому не стосується простого народу, що пересічні громадяни звертаються до суду на підставі іншого законодавства — процесуального. Саме в кодексах прописаний весь порядок взаємовідносин учасників судового процесу без мантій — з одного боку, і Феміди — з іншого.

Майже все, що прописано в законі про судоустрій, — або порожня декларація загальних принципів, яка не є нормою прямої дії, або внутрішні судові процедури, наприклад — порядок призначення керівників судів та їхніх заступників, положення про Пленум Верховного суду тощо — тобто все те, що простих громадян не стосується.

Втім, є в законі одне місце — буквально півтори статті — для народу. Йдеться про порядок подання скарги на суддю в дисциплінарному порядку.

Те, що закон є недружнім до простих людей, стало зрозуміло з перших слів ч. 1 ст. 107:

1. Право на звернення зі скаргою щодо дисциплінарного проступку судді (дисциплінарною скаргою) має будь-яка особа. Громадяни здійснюють зазначене право особисто або через адвоката, юридичні особи — через адвоката, органи державної влади та органи місцевого самоврядування — через своїх керівників або представників.

Адвокат зобов’язаний перевірити факти, які можуть тягнути за собою дисциплінарну відповідальність судді, до подання відповідної дисциплінарної скарги.

Ось вам і адвокатська монополія! Адвокат, виявляється, потрібен не для правової допомоги заявникові скарги. Ні, він виконує роль попереднього цензора. А щоб нікому не повадно було писати кляузи на суддів, введено таку норму ч. 5 ст. 107 закону:

5. За подання адвокатом завідомо безпідставної дисциплінарної скарги такий адвокат може бути притягнений до дисциплінарної відповідальності згідно із законом.

Це за античних часів Феміда стояла з терезами й очі в неї були закриті пов'язкою — уособлюючи в собі об'єктивність і неупередженість. В наші дні Феміда стоїть з дубиною і насторожі: це хто тут скаржиться на мене?! Зараз як заберу торговий патент — пардон, свідоцтво адвоката — і нехай цей правдоруб іде на ринок огірками торгувати...

Оскільки будь-який адвокат є вразливим, відбери в нього патент торгувати обличчям у суді — куди він піде? Це у правозахисника не можна відібрати талант і паспорт, тому що і те й інше отримано від народження. А «захисник», який, по ходу, виконує функцію приставленого до клієнта комісара, — він сам беззахисний. Для нього шматок картону з фотокарткою, виданий колегією адвокатів, — це як за радянських часів партквиток члена КПРС. Тобто годувальник і путівка в життя одночасно. Хто піде ризикувати «партквитком» заради якогось клієнта? Тож переважно сидітимуть тихо й не базікатимуть — на те й весь розрахунок...

Та що як громадянин сам, без жодних адвокатів, звів «наклеп» на суддю? І цей випадок передбачений. Згідно з ч. 8 ст. 107 закону для таких кляузників передбачено таке:

8. У випадку неодноразового подання особою очевидно безпідставних дисциплінарних скарг Вища рада правосуддя має право ухвалити рішення про залишення без розгляду протягом одного року наступних скарг цієї особи.

Зверніть увагу: йдеться не про скарги з одного й того самого питання, яке вже розглянуто по суті, а в принципі — про поразку в конституційних правах громадянина!

Тепер жерці з ВРП ухвалюватимуть рішення про позбавлення громадянина права на звернення до органу державної влади! Позбавлятимуть основоположного права, яке є непорушним так само, як і висічені у граніті слова зі ст. 40 Конституції:

Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Ця норма має імперативний характер: всі мають право, всі! Жодна ВРП не має ані найменшого права плодити «позбавленців» у XXI столітті — зараз не ті часи.

Проте ця історія привернула до себе увагу зовсім не виявленням чергової антиконституційної норми, яким вже втрачено рахунок за останні три роки. Якщо на те пішло, то ані чинна редакція Конституції 2014/2016 років, ані результати однотурових виборів 25 травня 2014 року не мають ані найменшої легітимності — й це розуміє будь-який юрист, який хоч раз читав наш Основний Закон в оригіналі.

Цікава паралель, яка приходить при порівнянні репресивних заходів щодо приручених адвокатів і знаменитого процесу у справі Менделя Бейліса, звинуваченого в ритуальному вбивстві православного підлітка.

Трапилося це у стольному граді Києві, в жовтні 1913 року. У знаменитому рожевому будинку по вул. Володимирській, 15, слухалася кримінальна справа про вбивство школяра Андрія Ющинського. В ході процесу було виявлено чимало доказів того, що вбивство мало кримінальний характер, і докази вказували на Віру Чеберяк — власницю місцевого злодійського кубла. Убитий був добре знайомий з її дітьми й товаришував з ними, а причиною вбивства, як багато хто вважав, стало те, що Андрій опинився, як то кажуть, не в той час не в тому місці, й дізнався щось про злодійське життя в будинку Чеберяк, за що й поплатився як зайвий свідок...

Але така нудна тяганина не влаштовувала велике начальство. Що зараз, що сто років тому, звичаї не змінюються: прокурорські готові «ліпити горбатого», щоб голосно прозвучати зі своєю розкритою справою. Поліція що тоді, що тепер, готова всіх «пресувати» заради свідчень, а Мін'юст готовий накликати ганьбу на країну, але тільки не зізнаватися в помилках...

Що вже там казати, якщо версію про ритуальне вбивство довигадав й активно підтримав сам міністр юстиції царської Росії Щегловітов. Тому і слідство, і суд йшли з відверто обвинувальним ухилом.

Напевно, сам Микола Романов очікував на обвинувальний вирок, щоб дати команду «фас» своїм чорносотенним тітушкам вчинити в Києві у жовтні 1913 року черговий погром, як це вже практикувалося в 1905 році в Києві, Одесі та Кишиневі — з метою збити революційну хвилю.

Мендель Бейліс, якого призначили бути винним у цій справі, був винен не більше, ніж Лавринович в ухваленні рішення Конституційного суду №20-рп/2010, але кого це хвилює? Народові треба кинути ритуальну жертву.

Однак з Бейлісом царська юстиція дала маху. Піднявся нечуваний суспільний протест, в якому взяли участь не лише такі ліберали, як письменники Короленко, Горький, поет Олександр Блок, а й навіть монархісти й чорносотенці Пуришкевич і Шульгін були обурені ницістю, до якої опустився царський уряд. Протест підтримали люди зі світовими іменами: Герберт Уеллс, Томас Манн, Анатоль Франс і навіть архієпископ Кентерберійський — фактичний глава англіканської церкви.

Але нас вражає інше. Перебуваючи під страхом реальних репресій, на захист Бейліса виступила вся Санкт-Петербурзька колегія адвокатів, яка 23 жовтня 1913 року написала колективний лист на захист невинного Бейліса.

Менделя Бейліса було виправдано 28 жовтня 1913 року, і це зупинило початок погрому, який мав «стихійно» спалахнути під контролем жандармів, відразу ж після оголошення вироку...

Так ось, попри виправдувальний вердикт суду, було притягнуто до кримінальної (!) відповідальності 25 найсміливіших адвокатів, які підписали колективний лист проти судилища над Бейлісом і не відреклися потім від свого підпису. Серед них — Олександр Федорович Керенський! Той самий — майбутній глава Тимчасового уряду і перший тюремник царської сім'ї.

Знаменитий процес у справі 25 адвокатів, звинувачених у тому, що стали на захист підсудного й оббрехали Київську судову палату, проходив у червні 1914 року, за лічені дні до початку Першої світової війни. Всіх було визнано винними й засуджено до шести, а двох — Керенського і Соколова — до восьми місяців позбавлення волі! Потім, в порядку касації, тюремний строк замінили забороною на заняття адвокатською діяльністю.

А потім почалася Революція — і все це втратило значення...

Повчальна доля героїв цієї історії: Керенський прожив довге, повне поворотів життя і навіть відзначив 100-річчя з дня народження земляка і близького друга сім'ї — Володимира Ульянова, з яким навчався в одній школі, де тато був директор.

Щегловітова було негайно заарештовано після Лютневої революції, півтора року він утримувався під вартою й був розстріляний більшовиками у вересні 1918 року...

Царська сім'я, на якій лежала відповідальність за організацію ритуальних єврейських погромів, за іронією долі, прийняла люту смерть у липні 1918 року від рук єврокомісарів Юровського (Хаїмовича) і Голощокіна (Іціковіча).

Насильство породило насильство. Беззаконня — ще більше беззаконня…

Але ж якби не почали організовувати «ритуальну» справу Бейліса, не почали б ображати 25 видних пітерських адвокатів, і насамперед Керенського, то все могло б скластися по-іншому...

Тож іще не пізно виправити закон «Про судоустрій і статус суддів».