Держава без Конституції

В угарі міжусобної війни гвардійців Генпрокуратури з мушкетерами Національного антикорупційного бюро всі якось забули, що 30 вересня 2016 року начебто набуває чинності нова редакція тексту Основного Закону з урахуванням поправок, нібито внесених законом №1401-VIII від 2 червня 2016 року «Про внесення змін до Конституції України (в частині правосуддя)».

Нагадаю, що вищевказані зміни перевертають все правосуддя догори дриґом, змінюють найменування судових інстанцій, ліквідують наявні вищі спеціалізовані суди, запроваджують нові судові спеціалізації, змінюють порядок призначення і звільнення суддів, виключають принцип законності під час винесення рішень, майже позбавляють громадянина свободи вибору представника та/або захисника в суді тощо.

Але ніхто навіть не намагається вести роботу з приведення хоча би процесуальних кодексів (Кримінальний, Цивільний, Господарський процесуальні кодекси й Кодекс адміністративного судочинства) у відповідність до вимог нової редакції Конституції.

Крім цього, закон «Про прокуратуру» вкотре «промахується» повз Конституцію, і його теж треба серйозно поправляти. Зокрема, згідно зі ст. 131-1 нової редакції Основного Закону прокуратура виконує три функції, тоді як відповідно до закону «Про прокуратуру» їх чотири, причому вони текстуально не збігаються.

Наприклад, прокуратура за законом підтримує державне обвинувачення, але в Конституції його «перехрестили» на публічне звинувачення. Закон містить згадку про представництво інтересів громадянина в суді, тоді як із Конституції цю роль вилучили. Також Конституція, на відміну від закону, більше не передбачає прокурорського нагляду у сфері виконання кримінального покарання, утримання людей під вартою, під час виконання інших примусових заходів, запропонованих судом.

Лишився всього місяць, а нікому це навіть не цікаво. Складається враження, що поправки до Конституції було ухвалено не заради поліпшення правосуддя, а виключно заради марнославства, позерства. Про людське око. Просто аби підкреслити свою визначну державну роль і увійти в історію.

Але в історію, як відомо, можна увійти, а можна вляпатися... Ось про це і мова.

Ніхто не має ані морального, ані юридичного права дорікати суб'єктам законодавчої ініціативи через те, що вони не приводять законодавство у відповідність до нової редакції Конституції, адже ніякої Конституції в Україні немає! Це не жарт, не політичний прийом і не художнє перебільшення. Серйозно.

Дозвольте поставити одне запитання: куди саме 2 червня 2016 року Верховна Рада вносила свої поправки? До тексту якої Конституції?

Нагадаю, що в лютому 2014 року, на хвилі народних протестів, Верховна Рада вирішила «виправити», як здавалося багатьом, помилку, допущену внаслідок рішення Конституційного суду №20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року. Передісторія цього питання проста, як шматок господарського мила, і може бути описана трьома реченнями.

У грудні 2004 року, коли вирував перший Майдан, під тиском вуличних протестів президент Леонід Кучма погодився на політичний компроміс: він мирно передасть владу Віктору Ющенку в обмін на голосування в парламенті змін до Конституції під умовною назвою політреформа.

Ухвалений у великому поспіху закон №2222-IV від 8 грудня 2004 року передбачав зменшення ролі президента, перехід від моделі сильного президента і слабкого уряду до поширеної в європейських демократіях парламентсько-президентської форми правління, де уряд має більше влади, ніж глава держави.

Але Віктор Янукович вирішив, що його обдурили, і тому за першої-ліпшої можливості, вигравши президентські вибори 2010 року, звернувся до Конституційного суду і скасував шість років потому понятійні політичні домовленості.

Конституційний суд у своєму рішенні №20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року дійшов таких висновків: по-перше, закон №2222-IV від 8 грудня 2004 року «Про внесення змін до Конституції України» (так звана політреформа) є неконституційним через порушення процедури його розгляду і ухвалення. По-друге, він втрачає свою силу з моменту винесення цього рішення Конституційного суду. По-третє, всі нормативні акти мають бути приведені у відповідність із текстом Конституції в початковій редакції — від 28 червня 1996 року.

Так, на Конституційний суд, безумовно, чинився сильний моральний тиск із вулиці Банкової, а в доводах тих, хто звернувся до суду, було багато фарисейства. Але правда й те, що Конституційний суд мав усі підстави для винесення свого рішення.

Мотиви суду прості: згідно зі ст. 155 Конституції попередньо схвалений простою більшістю законопроект буде вважатися ухваленим, якщо на наступній сесії за нього проголосують щонайменше дві третини депутатського корпусу. За наявності, ясна річ, висновку Конституційного суду щодо відповідності тексту цього законопроекту вимогам ст. 157, 158 Основного Закону.

«Косяк» полягав у тому, що парламентарі, перебуваючи в угарі першого Майдану, трохи забули, що згідно зі ст. 155 Конституції вони мали 8 грудня 2004 року ухвалити кваліфікованою більшістю у 300 голосів попередньо схвалений законопроект — це означає той самий за текстом, а не схожий за змістом. Навіть якщо ви поміняєте в тексті лише одну букву, цифру або кому — це вже інший документ, і щодо нього всю процедуру треба повторювати спочатку.

Якщо ви вважаєте, що я чіпляюся до дрібниць або займаюся казуїстикою — спробуйте виправити просту описку в тексті простого рішення суду. Наприклад, помилку в написанні імені або прізвища сторони у справі в резолютивній частині. Здавалося б, все очевидно, ось паспорт, ось фотокартка в паспорті, як жартував Жванецький, — звіряйте!

Але ж ні! Просто закреслити ручкою й поставити печатку, написати «виправленому вірити» — не вийде. Для виправлення описки потрібно написати заяву, суд її розгляне й постановить судову ухвалу про виправлення описки, яке, до слова сказати, може бути оскаржене окремо від рішення суду.

А тут ціла Конституція...

Ще більше ускладнило ситуацію те, що вже після цього до тексту Конституції було двічі внесено поправки: від 1 лютого 2011 року (пролонгація повноважень парламенту та уточнення термінів виборів) і від 19 вересня 2013 року (про Рахункову палату).

Те, що наухвалювали 21–23 лютого 2014 року в сесійній залі Верховної Ради, просто не лізе в жодні ворота.

22 лютого 2014 року Верховна Рада ухвалила постанову №750-VII «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року №2222-IV, від 1 лютого 2011 року №2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII».

Цією звичайною постановою (!) наш чудовий парламент, клянучись усіма святими, керуючись запеклою демагогією, згадуючи всує точку зору консультативного органу — Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії), — постановив:

Визнати такими, що є чинними на території України, положення Конституції України, прийнятої на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року №2222-IV, від 1 лютого 2011 року №2952-VI, від 19 вересня 2013 року №586-VII.

Крім цього, Верховна Рада дала розпорядження газеті «Голос України» надрукувати новий текст Конституції з урахуванням вищевказаних побажань.

По суті, парламент сконструював гібридну редакцію Конституції, якої ніколи не існувало.

Було два варіанти: або залишити той текст Конституції в редакції 19 вересня 2013 року, який вважався чинним, і вносити до нього зміни з нуля згідно з конституційною процедурою. Або ж треба було повертатися до редакції Конституції від 8 грудня 2004 року, без подальших двох поправок, оскільки їх вносили до зовсім іншого тексту.

Але те, що підсунули для голосування в стінах Верховної Ради, — тут граємо, а тут не граємо, а тут рибу загортали, — це взагалі юридично нікчемне з будь-якої точки зору.

Парламент не має ані найменшого права своїми постановами визначати конституційність редакції Основного Закону, вносити поправки до Конституції, давати розпорядження, що свідомо виходять за рамки повноважень парламенту. Наприклад, розпорядження Верховної Ради опублікувати текст Конституції у зміненій редакції без дотримання конституційної процедури — це нікчемна фільчина грамота.

Багато хто вважає, що для набрання чинності законом потрібно всього-на-всього надрукувати його текст у парламентській газеті. Це необхідна, але аж ніяк не достатня умова. Двома іншими умовами є дотримання процедури ухвалення законопроекту і його підписання главою держави. Тобто з таким саме успіхом парламент міг би дати розпорядження опублікувати в газеті «Голос України» роман Олександра Дюма «Три мушкетери», що мало б абсолютно однакові правові наслідки.

Але і це ще квіточки. Далі я хочу нагадати одну просто-таки детективну історію.

У своїй постанові №750-VII від 22 лютого 2014 року Верховна Рада не випадково посилається на закон «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року №742-VII.

Цей, вибачте на слові, закон, нібито ухвалений Верховною Радою, починався статтею такого змісту:

Стаття 1. Відновити дію окремих положень Конституції України з такими змінами, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року №2222-IV, від 1 лютого 2011 року №2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII.

Проблема навіть не в тому, що вищевказані рядки однозначно свідчать про редагування тексту Конституції простим законом, за один пленарний день однієї сесії парламенту і без узгодження з Конституційним судом. Я про інше — ким підписаний так званий закон? Підписаний він гучним титулом — виконуючий обов'язки президента України, голова Верховної Ради України О. Турчинов.

Все добре, тільки маю питання: хто уповноважив Олександра Валентиновича іменувати себе виконуючим обов'язки президента саме 21 лютого? Нагадаю, що сумнівну зі всіх точок зору постанову Верховної Ради №764-VII «Про покладання на голову Верховної Ради України виконання обов'язків президента України відповідно до статті 112 Конституції України» було ухвалено тільки 23 лютого.

Навіть якщо стояти на тій точці зору, що, виїхавши з країни, Янукович негайно був позбавлений свого «престолу», жодних підстав стверджувати, що він не виконував обов'язки глави держави 22 лютого, перебуваючи з робочою поїздкою в місті Харкові, і вже тим паче 21 лютого, перебуваючи в Києві, ми не маємо.

Ба більше, нагадаю, що 21 лютого 2014 року Янукович підписав із громадянами Яценюком, Тягнибоком і Кличком, у присутності свідків — глави МЗС Польщі Радослава Сікорського, глави МЗС Німеччини Франка-Вальтера Штайнмайєра, глави департаменту МЗС Франції Еріка Фурньє і авторитетного громадянина Росії Володимира Лукіна, — таку собі угоду про врегулювання політичної кризи...

Постає питання: на якій законній підставі громадянин Турчинов 21 лютого 2014 року привласнив повноваження глави держави й підписав закон від 21 лютого 2014 року №742-VII? Вважаю, що це питання стане дуже актуальним за наступного злочинного режиму.

Мало того, що закон №742-VII від 21 лютого 2014 року підписано самозванцем, так його ще було проголосовано до того, як включено до порядку денного парламенту. Відповідний законопроект №4163 від 21 лютого 2014 року був включений до порядку денного постановою Верховної Ради №749-VII від 22 лютого того ж року, але неймовірним чином був проголосований і став законом днем раніше.

Тут справа не лише в тому, що це діяння дуже підозріло нагадує диспозицію ч. 1 ст. 109 КК, тобто заволодіння державною владою. Це не так «страшно» — лише від п'яти до десяти років позбавлення волі. Та я маю сильні підозри, довести які не беруся, що все могло бути інакше...

Добре пригадую той день, 21 лютого 2014 року, коли почали циркулювати чутки щодо добровільної відставки законно обраного, але ненависного президента Януковича. Це відразу знімало би вантаж юридичної відповідальності й надавало би можливість легітимно передати владу парламенту в особі спікера. Але Янукович відмовився. Потім, як ми пригадуємо зі слів Путіна, була нібито спроба ліквідувати Януковича, як то кажуть, під час спроби втечі... Це теж варіант, та от ті, хто на нього розраховував, знову прорахувалися.

Якщо хтось і вибудовував плани на такий розвиток подій, то з точки зору Кримінального кодексу це зовсім сумна історія — за замах і тим більше вбивство глави держави за ст. 112 КК світить аж до вищої міри, тобто довічного ув'язнення.

Дати відповіді на всі ці питання ще належить у майбутньому.

У цьому сенсі генеральний прокурор Юрій Луценко показав себе людиною вельми обачною: він завчасно розіслав повістки вищим посадовим особам України у кримінальній справі щодо подій на Майдані. І те, що питання до цих свідків стосуються одних аспектів революційних подій 20–22 лютого 2014 року, зовсім не виключає можливість у майбутньому поставити їм нові питання...

А поки ми змушені жити з усвідомленням того простого факту, що легітимної редакції Конституції у нас, по суті, немає.