Право на дитину: дід переміг, але… програв

Скандальні розлучення і позиційні бої за право брати участь у вихованні дитини б’ють не лише по дітях і батьках, а й по бабусях із дідусями, інтересів яких, буває, взагалі ніхто не враховує. Тим часом стаття 257 Сімейного кодексу прямо вказує на те, що бабусі з дідусями, а також прабабусі і прадіди мають право спілкуватися з онуками і брати участь в їхньому вихованні. А батьки, відповідно, не можуть чинити перешкод у спілкуванні. Однак на практиці часто виходить інакше.

Дві години в присутності матері

Якщо сім’я розпадається, то ступінь участі у вихованні дитини та форми цієї участі визначає суд, ґрунтуючись перш за все на інтересах дитини. При винесенні рішення суд бере до уваги результати психологічних експертиз, житлові умови дорослих і багато інших чинників.

Та от яка біда, — навіть отримавши на руки судове рішення, в якому визначено можливість бабусь і дідусів бачитися з улюбленими онуками, вони, бабусі з дідусями, не можуть цього права реалізувати.

Понад два роки тому ми розповідали одну таку історію. 

Мати маленького хлопчика після розлучення категорично не хотіла бачити ні колишнього чоловіка, ні його батьків. Тоді бабуся, яка сумувала за онуком, звернулася до суду з проханням дозволити їй бачитися з дитиною. Жінка просила виділити їй одну добу на тиждень, коли вона могла б забирати хлопчика до себе додому.

Проте суд вирішив, що їй достатньо буде двох годин на тиждень у домівці матері та в її присутності. Бабуся дійшла зі скаргами до вищої судової інстанції, але їй так і не вдалося «відсудити додатковий час»: дві години на тиждень у присутності матері — та й усе. Виносячи таке рішення, суд посилався на результати психологічного обстеження дитини: хлопчик був емоційно нестабільний, і фахівці-психологи рекомендували влаштовувати зустрічі з бабусею все-таки на території матері та в її присутності.

Однак загальний підсумок виходив начебто досить оптимістичним: бабуся чи дідусь реально може домогтися в судовому порядку права брати участь у вихованні онуків.

От тільки отримати позитивне рішення суду — це пів справи. Потрібно ще й забезпечити його виконання, а із цим можуть виникнути великі проблеми.

Побачення з дитиною і... судовим виконавцем

Ось зовсім свіжа судова історія. Тобто розпочалася вона років зо п’ять тому в одному з великих обласних центрів. Розпалася чергова сім’я, де була маленька дівчинка. Мати не хотіла дозволяти батькові та його батькам бачитися з дитиною, і батько відвоював таке право через суд, який затвердив складний графік зустрічей із батьком, бабусею та дідусем, що враховував свята і дні народжень.

Мати поскаржилася до обласного апеляційного суду, потім до Верховного суду, але її дворічна судова війна з колишнім чоловіком і його батьками закінчилася фактично нічим: довгий і складний графік, який займає не одну сторінку, був складений цілком справедливо. Головне — суди зобов’язали жінку не чинити перешкод у спілкуванні дівчинки з татом, бабусею і дідусем по батькові не лише особисто, а й по телефону та відеозв’язку.

Однак було одне «але». Поки йшли суди, мати фактично не давала дідусеві з бабусею бачитися з дитиною. Нарешті два з половиною роки тому вона програла справу остаточно: Верховний суд залишив практично повністю в силі рішення районного суду.

І от для виконання рішення суду державний виконавець відділу Державної виконавчої служби міста Головного територіального обласного управління юстиції відкрив виконавче провадження. Приблизно через три місяці був призначений і день для «вчинення виконавчих дій». Простіше кажучи, в один травневий вихідний день два роки тому державний виконавець, співробітник органу опіки, мати дитини (вона ж — «боржник за виконавчим листом») і власне дівчинка мали прийти на квартиру, де жили тато, бабуся і дідусь цієї дівчинки. Дитину збиралися залишити там до вечора.

Зранку вся ця делегація справді з’явилася за вказаною адресою. В результаті дитина пробула там близько години, після чого виконавець склав акт про те, що дівчинку за рішенням суду видали для виховання.

Батько казав, що в квартирі ремонт, і спілкуватися там з дитиною в присутності сторонніх осіб абсолютно неможливо, тому дідусь хотів би відвести внучку до розважального центру. Але у виконавчому листі було вказано квартиру «за адресою такою-то». У результаті всі пересварилися, дитина розкапризувалася, і державний виконавець, склавши свій акт, через годину відпустив її з матір’ю додому, а через два дні закрив виконавче провадження.

З цього місця починається нова судова історія.

Відмова дитини спілкуватися не накладає вето на спілкування

Через кілька тижнів після цього метушливого дня до суду звернувся дідусь дівчинки зі скаргою на закриття виконавчого провадження. Районний, а потім і апеляційний суд скаргу діда задовольнили. Мотив очевидний: рішення суду про спілкування дитини з дідусем не виконано. Власне кажучи, виконання рішень суду — це фундамент права на судовий захист, без нього судовий документ перетворюється на звичайний папірець.

Однак мати дівчинки з цим не погодилася і звернулася із касаційною скаргою до Верховного суду. Дитина, пояснювала вона, протягом години відмовлялася спілкуватися з батьком, дідом і бабусею, а вона жодних перешкод не чинила, навпаки, умовляла дочку поговорити з ними. Ну а державний виконавець поспостерігав годинку за усім цим неподобством і склав акт, мовляв, зроблено все, що потрібно. Між іншим, мати посилалася і на Конвенцію ООН про права дитини, в якій сказано, що дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в її права.

Однак Верховний суд вирішив, що касаційна скарга матері не підлягає задоволенню. Так, практика Європейського суду з прав людини вимагає враховувати думку дитини, але відмова дітей, наприклад, від спілкування, будучи безумовно важливою, не обов’язково є достатньою для того, щоб узяти гору над інтересами батьків, особливо над правом мати постійний контакт із дитиною.

Дитина не наділена правом безумовного вето на спілкування! Сімейний зв’язок необхідно за можливості зберегти, крім хіба що випадків, коли таке спілкування може нашкодити здоров’ю або розвитку дитини.

У таких справах найскладніше — дотриматися балансу інтересів. У цьому випадку, вирішила вища судова інстанція, дідусь (а також батько і бабуся дівчинки) мали повне право вимагати надати їм можливість бачитися з дитиною.

То хто ж переміг?

...А тепер давайте відкладемо вбік судові рішення і подивимося на цю ситуацію як звичайнісінькі люди. Два з гаком роки батько судився за своє право і право своїх батьків бачитися з донькою й онучкою. Зустрічалися вони з дитиною в той час, коли йшла судова тяганина? У рішенні суду за виконавчим провадженням сказано, що аж рік перед тим скандальним візитом дідусь і бабуся дівчинки не бачили взагалі. Судячи з того, як вони боролися за право брати участь у вихованні дитини, вони цього дійсно хотіли: навряд чи просте бажання насолити колишній невістці вартує кількох років судової тяганини, яка, між іншим, ще й недешева.

Виграли вони справу? Так, навіть дві справи, вигравали і в перших інстанціях, і вище.

Відвоювали вони право брати участь у вихованні дівчинки? Оце навряд чи. За ці п’ять років ой як багато можна зробити, щоб дитина почала бачити в своїх родичах по батькові чужинців, якщо не ворогів.

Виходить, попри всі документи, навіть якщо їх буде сотня, перемогу отримала мати дівчинки. Але чи перемога це? Кому потрібна була ця війна, яка фактично позбавила дитину близьких людей?

Чи не краще вирішувати подібні проблеми полюбовно?