Кримінальний процесуальний спам

Розвинена частина світу вже зараз живе у світі цифрових технологій. Вони проникають у всі сфери життя. Щоб прискорити їхнє впровадження в нашій державі, у вересні 2019 року було створено Міністерство цифрової трансформації України. Новітні технології поступово починають застосовувати навіть у таких консервативних сферах, як кримінальне процесуальне законодавство. На сьогодні вже нікого не здивуєш направленням повісток з допомогою SMS-повідомлень. В одному з кримінальних проваджень, в якому ми беремо участь, детектив НАБУ з допомогою мобільного телефону та програмного забезпечення Viber надіслав обвинувальний акт підозрюваному, що перебував за межами України. У подальшому саме це дало можливість стороні обвинувачення стверджувати, що обвинувальний акт було отримано підозрюваним особисто, а потім звернутися із клопотанням про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та в подальшому здійснити його екстрадицію в Україну.

Без користування Єдиним державним реєстром судових рішень уже неможливо уявити роботу адвоката. Стало нормою для учасників судового розгляду через сайт відповідного суду у розділі «список справ, призначених до розгляду» перевіряти дату та час розгляду справи, у якій вони беруть участь. Також стає звичним, що певні заяви та клопотання учасників судового розгляду направляють не поштою, а на електронну адресу суду. Але, як каже народна мудрість, кожна медаль має два боки та у кожній бочці меду є ложка дьогтю.

На сьогодні майже кожен із нас чув слово «спам». Вікіпедія дає визначення, що спам — це масове розсилання кореспонденції рекламного чи іншого характеру людям, які не висловили бажання її одержувати. Фактично щодня багатьом із нас надходять електронні листи з різноманітними пропозиціями, які можна віднести до згаданої категорії. Дехто, як правило, з міркувань безпеки, листи від невідомих осіб видаляє, навіть не відкриваючи їх.

Однак у правових сферах нашого життя на сьогодні існують явища, які за своєю суттю певною мірою наближені до визначення «спам». Ми можемо бачити прояви так званого правового спаму у законодавчій галузі. Прикладом цього можуть бути розгляд у другому читанні законопроєкту №2194 щодо дерегуляції земельних відносин, на момент розгляду якого було зареєстровано близько 3900 поправок, а також так званий антиколомойський законопроєкт №2571-Д.

Кількість поданих поправок до останнього сягнула 16335. Складно уявити скільки тонн паперу було б витрачено, якби згадані матеріали роздавали в паперовій формі для ознайомлення кожному народному депутату.

Аналізуючи згадане, можна спробувати дати визначення поняттю «правовий спам». Так, на нашу думку, правовий спам — це реалізація передбачених законом прав з метою унеможливити чи ускладнити прийняття відповідного закону, який не вигідний конкретній фізичній чи юридичній особі або колу таких осіб. Наведене визначення, можливо, є недосконалим з наукової точки зору, але, на наш погляд, повною мірою розкриває суть поняття.

На сьогодні поняття «законодавчий спам» уже досить повно описано, і навіть здійснено його умовну класифікацію.

Мінімізувати негативні наслідки згаданого спаму вдалося після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України щодо протидії зловживанням правами народних депутатів України у ході законодавчої процедури» (№561-IX), який вступив у дію 26 квітня 2020 року (у подальшому — Закон).

До набрання чинності Законом на розгляді поправки міг наполягати навіть один народний депутат.

Та завдяки цьому Закону, на пленарних засіданнях більше не розглядають поправок до законопроєктів, що їх відхилив профільний комітет. А в разі, якщо до законопроєкту подано більше поправок, ніж пунктів у самому законопроєкті (але не менш як 500 поправок), він може розглядатися за спеціальною процедурою. Ініціювати спеціальну процедуру можуть не менш як 150 депутатів, що звертаються з відповідним клопотанням до голови Верховної Ради. А для прийняття рішення про розгляд за спеціальною процедурою необхідно не менш як 226 голосів. Таким чином, як ми бачимо, із законодавчим і правовим спамом можливо боротися лише шляхом прийняттявідповідних законів.

Гадаємо, що настав час констатувати таке: існує певна тенденція, яку, на наш погляд, доцільно назвати «кримінальний процесуальний спам», а він, у свою чергу, є наслідком зловживання процесуальними правами окремими учасниками кримінального та судового проваджень.

Так, на наш погляд, кримінальний процесуальний спам — це прояв зловживання процесуальними правами учасником кримінального чи судового провадження з метою ускладнити чи унеможливити прийняття певного процесуального рішення, яке для нього є невигідним.

Зловживати процесуальними правами можуть як сторони кримінального чи судового провадження, так і певні його учасники.

Наприклад, досить поширеною є ситуація застосування процесуального спаму при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, коли підозрюваного затримано на 72 години, чи при продовженні строку тримання під вартою, коли до його закінчення залишаються лічені години. У такій ситуації досить часто сторона захисту заявляє (і досить часто з надуманих причин) відвід прокурору, слідчому судді, секретарю судового засідання, а потім заявляє численні клопотання, маючи на меті затягнути судовий розгляд для того, щоб спливли граничні строки, що унеможливлює прийняття рішення слідчим суддею.

Ми не маємо права критикувати подібні дії наших колег адвокатів, оскільки у певних ситуаціях (особливо у явно «замовних» провадженнях) це чи не єдиний спосіб уникнути потрапляння до СІЗО їхнього клієнта. Крім того, сторона обвинувачення також може зловживати процесуальними правами. Ще зовсім недавно поширеним проявом зловживання процесуальним правом стороною обвинувачення було ігнорування апеляційного розгляду скарг сторонни захисту, поданих на ухвали слідчих суддів про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та продовження строку тримання під вартою.

Донедавна без участі прокурора таких скарг апеляційна інстанція не розглядала. Через неявку прокурора їх розгляд відкладався. А після того, як слідчий суддя в черговий раз продовжував строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, розгляд апеляційної скарги втрачав будь-який сенс. Але після набрання чинності змінами до Кримінального процессуального кодексу України, які було внесено відповідно до закону України №1027-ІХ від 2 грудня 2020 року, подібне зловживання зі сторони обвинувачення стало неможливим. Це підтверджує нашу думку про те, що боротися зі зловживанням правами слід саме з допомогою внесення відповідних змін до КПК України.

Так, інститут заборони зловживання процесуальними правами закріплений у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві.

Наприклад, пункт 11 частини 2 статті 44 ЦПК України закріплює «неприпустимість зловживання процесуальними правами». А нормативне регулювання неприпустимості зловживання процесуальними правами чітко регламентоване статтею 44 Цивільного процесуального кодексу України:«2. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема:

1. подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;
2. подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;
3. подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;
4. необґрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;
5. укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання».

Однак у КПК України подібні положення відсутні, що за великим рахунком є певною законодавчою прогалиною. Незважаючи на фактичну відсутність в Україні прецедентного права, велике значення для слідчої та судової практики має правова позиція Верховного суду, в тому числі у галузі кримінального судочинства. На наш погляд, знаковою у цьому напрямі стала ухвала Верховного суду від 30 травня 2018 року у справі №676/7346/15-к.

У цій ухвалі Касаційний кримінальний суд у складі Верховного суду дійшов висновку, що «заборона зловживання процесуальними правами є загальноправовим принципом і поширюється на всі галузі права», у тому числі і на кримінальне процесуальне. Прикладом зловживання правом у згаданому судовому рішенні було те, що певна особа, реалізовуючи право на касаційне оскарження, впродовж майже пів року не цікавилася станом розгляду своєї касаційної скарги. Зазначене і було розцінено, як прояв зловживання правом. Але ми хочемо продемонструвати інший аспект зловживання правом, який, на наш погляд, може існувати ще на етапі досудового розслідування. А точніше, на етапі вирішення питання щодо внесення інформації про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР).

На наш погляд, в юридичний літературі наразі відсутній змістовний правовий аналіз ситуації, на яку ми хочемо звернути увагу читача.

Так, в Україні на сьогодні є велика кількість різних громадських організацій (ГО), як усеукраїнських, так і регіонального рівня. Багато з них позиціонують себе як борців із корупцією. В Єдиному державному реєстрі судових рішень України є велика кількість ухвал слідчих суддів, якими зобов’язано уповноважених на те посадових осіб органів досудового розслідування (НАБУ, ДБР, СБУ, Національної поліції тощо) внестивідповідну інформацію про скоєння кримінального правопорушення до ЄРДР.

При цьому із заявами (повідомленнями) про скоєння кримінальних правопорушень до правоохоронних органів, а у подальшому — зі скаргами до слідчих суддів на бездіяльність уповноважених на те осіб, зверталися сааме представники ГО. Як приклад хочемо навести назви відповідних ГО, які зі згаданого питання фігурують у Єдиному державному реєстрі судових рішень: «Центр протидії корупції», «Правниче партнерство України», «Всеукраїнське об`єднання правників «Маємо Право!», «Захисник громадських прав»,«Громадський обвинувач», «Бердянський антикорупційний центр», «Центрпротидії корупції», «Спілка свідомих громадян», «Інститут громадського здоров`я», «Громадська платформа захисту Конституції України та прав громадян», «Проти придурків та ідіотів»… Начебто у цьому немає нічого негативного. Навпаки, представники ГО спонукають правоохоронців до проведення досудового розслідування з метою притягнути певних осіб до кримінальної відповідальності. Тим більше що представники ГО досить часто звертаються із заявами та повідомленнями про скоєння саме корупційних злочинів. Але, на жаль, за певних обставин змушені констатувати наявність такої тенденції. Представник ГО звертається із заявою (повідомленням) про скоєння кримінального правопорушення до певного правоохоронного органу, уповноваженого на проведення досудового розслідування. При цьому згаданий документ він направляє на електронну адресу цього органу. Водночас заяву аналогічного змісту він направляє на електронні адреси практично всіх органів, які уповноважені на проведення досудового розслідування, а також на адресу Офісу генерального прокурора. Як показує наш особистий досвід і досвід наших колег, на сьогодні практично жодний орган, уповноважений на проведення досудового розслідування, не дотримується положення статті 214 КПК України щодо внесення відповідних відомостей до ЄРДР протягом 24 годин з моменту надходження відповідної заяви (повідомлення). Крім тих випадків, коли це стосується резонансного злочину, проведення огляду місця події до внесення в ЄРДР та ситуації, коли між заявником (потерпілим) і правоохоронцями вже існує відповідна домовленість, що «як тільки до них надійде відповідна заява, то вони її внесуть до ЄРДР». На жаль, сьогодні,на наш погляд, існує і така корупційна складова…

Після того, як минуть 24 години, представник ГО в порядку статті 303 КПК України подає скаргу на бездіяльність слідчого, детектива чи прокурора щодо невнесення до ЄРДР заяви (повідомлення) про скоєння кримінального правопорушення. Скарга подається на електронну адресу суду, на території якого знаходиться орган досудового розслідування чи прокуратура (зазвичай це саме Офіс генерального прокурора, до якого на електронну пошту раніше направлялася відповідна заява (повідомлення). Таким чином виникає

ситуація, коли від імені певної ГО з одного й того самого приводу подається заява (повідомлення) про скоєння кримінального правопорушення до всіх правоохоронних органів, які уповноважені на проведення досудового розслідування. А потім у зв’язку з невнесенням відомостей до ЄРДР за кожним із цих фактів направляється відповідна скарга слідчому судді. І в більшості випадків слідчі судді своїми ухвалами зобов’язують внести відповідну інформацію до ЄРДР і розпочати розслідування. При цьому виникає ситуація, коли за одним і тим же фактом є рішення різних слідчих суддів, які працюють у різних судах, щодо внесення однакової інформації до ЄРДР.

Певною мірою фактично відбувається дестабілізація діяльності органів досудового розслідування та судів…

Ми з вами живемо у часи, які прийнято називати періодом гібридної війни. Для держави-агресора не є проблемою профінансувати створення певних ГО. У подальшому їхні представники з надуманих причин можуть подавати різноманітні заяви про начебто скоєння корупційних кримінальних правопорушень стосовно певних осіб з метою їхньої дискредитації. А внесення подальшої інформації до ЄРДР за такими надуманими заявами вони у подальшому «зливають» до засобів масової інформації з метою як продовження дискредитації конкретних осіб, так і застосування щодо них заходівпроцесуального примусу.

У жодному разі не бажаючи обмовити ГО, назви яких наведено вище, чи будь-які інші, ми сподіваємося, що практично всі вони створені з благими намірами і здійснюють свою діяльність відповідно до свого статуту.

Однак ми не виключаємо того факту, що певні ГО створені штучно, в тому числі й за ініціативою органів, які повинні боротися зі злочинністю. Чому це їм може бути вигідно? Та тому, що за надуманою заявою (повідомленням) «кишенькової» ГО можна внести до ЄРДР і розпочати досудове розслідування щодо фактично будь-якої фізичної чи юридичної особи. Також завдяки таким заявам силові структури можуть зводити рахунки як між собою, так і з ким завгодно. Навіть можливо чинити тиск на суддів, у тому числі найвищої судової ланки. Наприклад, 14 липня 2021 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного суду визнав незаконним указ президента ВолодимираЗеленського від 27 березня 2021 року, яким він скасував указ В.Януковича про призначення О. Тупицького суддею Конституційного суду.

Згадане рішення обґрунтовано тим, що президент не має повноважень звільняти суддюКонституційного суду. Таке рішення, мабуть, не сподобалося як президенту, так і його Офісу. Вже 15 липня 2021 року до ДБР надійшла заява від представника однієї з громадських організацій, в якій він просив внести відомості до ЄРДР щодо зловживання владою суддями у зв’язку зі скасуванням указу президента №124/2021, відповідно до якого було скасовано указ від 14 травня 2013 року №256 «Про призначення О. Тупицького суддею Конституційного суду України». Після цього слідчі ДБР зареєстрували кримінальне провадження за частиною 2 статті 364 Кримінального кодексу України прозловживання владою чи службовим становищем суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду. Навіть для юриста-початківця зрозуміла безперспективність такого кримінального провадження.

Але воно дає можливість викликати суддів Касаційного адміністративного суду, які прийняли згадане рішення, для допиту, звертатися до слідчого судді з клопотанням про доступ до речей і документів тощо. Ще Карл Маркс писав, що буття визначає свідомість. Тому «святих» суддів, на наш погляд, у державі практично немає. А в межах надуманого кримінального провадження стосовно будь-кого, а тим паче судді, можливо «щось накопати». Зазначене є однозначним тиском на суддів Великої палати Верховного суду, які розглядатимуть згадану справу в апеляційному порядку. А також демонструє всьому судейському корпусу України, що треба приймати рішення, які вигідні владі, бо інакше можуть бути проблеми… Таким чином влада, яка багатоговорить про реформування судової системи, руйнує її. Але рішення першої інстанції за згаданим позовом свідчить про те, що в державі ще є судді, які можуть керуватися законом, а не прогинатися під бажання чинної влади.

На сьогодні ми як захисники беремо участь у розгляді обвинувального акта відносно колишнього керівника одного з державних органів України. Приводом для внесення відповідної інформації щодо скоєння ним корупційного кримінального правопорушення слугувала заява представника певної ГО, який при цьому мав посвідчення журналіста. На стадії досудового розслідування стороні захисту неодноразово було відмовлено в клопотаннях про допит цього заявника. Логіка детективів НАБУ була проста: заявник є журналістом і не вправі розголошувати джерело отриманої інформації. Водночас цей заявник звертався до правоохоронних органів не як журналіст, а саме як представник ГО.

Тому вважаємо за можливе стверджувати, що наявні як штатні, так і позаштатні «заявники» ДБР, НАБУ, САП, Національної поліції, Офісу генерального прокурора, а також їхніх структурних підрозділів у керівництві певних ГО. Гадаємо, якби нам вдалося отримати реальні цифри стосовно того, «співавторами» скількох кримінальних проваджень є представники ГО та з якими правоохоронними органами вони системно «співпрацюють», то ці цифри не тільки вразили б, а й шокували б.

Тоді кожен у державі усвідомив би рівень своєї незахищеності у випадку «замовних» кримінальних проваджень. Вважаємо, що в певних правоохоронних органів є можливість з числа керівників ГО створювати «викривачів», які у подальшому можуть претендувати на винагороду. Відповідно до статті 53-7 КПК України розмір винагороди становить 10% від грошового розміру предмета корупційного злочину або розміру завданих державі збитків від злочину після ухвалення обвинувального вироку суду. Розмір винагороди не можеперевищувати трьох тисяч мінімальних заробітних плат, установлених на час вчинення злочину.

Таким чином, максимальна винагорода викривача на сьогодні може сягати понад 12,5 млн грн. За таких обставин не виключаємо можливість такої ситуації. Представники певного правоохоронного органу, отримавши інформацію в позапроцесуальний спосіб, наприклад шляхом незаконного зняття інформації з каналів зв’язку, «озброюють» нею представника ГО, який подає відповідну заяву до згаданого правоохоронного органу. В подальшому напідставі заяви представника ГО вноситься відповідна інформація до ЄРДР, після чого отримуються докази винуватості особи (осіб) у порядку, передбаченому КПК України. А після обвинувального вироку суду і отримання «викривачем» винагороди він може ділитися нею зі своїм «куратором».

Найбільш небезпечним у всьому цьому є те, що за певних обставин представники ГО можуть використовуватися як штатні, так і позаштатні провокатори.

Ми демонструємо проблему, яка, на наш погляд, має місце і на яку не звертають належної уваги. Виникла вона тому, що КПК 2012 року фактично «вкрав» стадію порушення кримінальної справи. Адже за старим КПК України в триденний (десятиденний) строк вирішувалося питання про порушення кримінальної справи чи відмову в її порушенні. За старим КПК України практично ніколи не приймалося рішення про порушення кримінальної справи без попередження заявника про кримінальну відповідальність за статтею 383 КК України за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. Нетільки КПК України, а й наказ Офісу генерального прокурора від 30 червня 2020 року №298 «Про затвердження Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення» не передбачає необхідності попередження заявника про таку кримінальну відповідальність за наведеною статтею КК України, як це було раніше.

Сьогодні в нашій державі багато пишуть і говорять про ту злочинну владу, яка втекла. Це досить популярно та навіть прецедентно. Виходить, що тепер кожна влада, що тікатиме, автоматично ставатиме «злочинною». А це означає, що існуюча влада до останнього триматиметься за владні повноваження, щоб не стати «злочинною», оскільки кожна нова влада в нашій державі розпочинає війну з попередньою. І головною зброєю діючої влади є ініціювання кримінальних проваджень щодо своїх попередників, на яких вона досить часто яскраво піариться, але результати розслідування яких здебільшого закінчуються закриттям проваджень, а інколи й виправдувальними вироками.

Яскравим прикладом цього є кількість кримінальних проваджень щодо колишнього президента України Петра Порошенка — їх понад двадцять.

Генеральна прокурорка Ірина Венедіктова повідомила, що 17 справ відкрив її попередник Руслан Рябошапка і чотири вона сама. Ці провадження розпочинали як за заявами певних осіб, так і за рішенням суду.

Водночас один з адвокатів Петра Порошенка Ілля Новіков повідомив «ВВС News Україна», що у захисту інформація про ці справи «неповна і неточна». І що є принаймні чотири провадження, про існування яких вони знають з неофіційних джерел, проте жодного документа щодо них ані Порошенко, ані адвокати не мають. Як вбачається з засобів масової інформації, найбільше заяв до прокуратури з вимогою відкрити кримінальні провадження надіслав Андрій Портнов. Заявниками також є колишні соратники експрезидента Віктора Януковича Нестор Шуфрич та Андрій Деркач. Дуже сумніваємося в тому, що всіх заявників у згаданих кримінальних провадженнях попереджали про кримінальну відповідальність за статтею 383 КК України. Але, попри кількість кримінальних проваджень, на момент написання цієї статті Петру

Порошенку оголошено про підозру лише в межах одного.

Також ми хотіли б проаналізувати певні положення наказу Генеральної прокуратури України під керівництвом генпрокурора В.Пшонки №69 від 17 серпня 2012 року (у подальшому Наказ), який було погоджено з тодішніми міністром внутрішніх справ В.Захарченком, головою Служби безпеки України І. Калініним, головою Державної податкової служби України О. Клименком ще за часів так званої злочинної влади. Усі згадані нами особи перебувають за межами України та є «героями» відповідних кримінальних проваджень.

Так, у розділі 11 згаданого Наказу зазначалося таке:«1.3. Особа, яка подає заяву чи повідомляє про кримінальне правопорушення, під розпис попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення, крім випадків надходження заяви, повідомлення поштою або іншими засобами зв’язку.

1.4. Заява чи повідомлення про кримінальне правопорушення вважаються поданими з моменту попередження особи про кримінальну відповідальність (за виключенням випадків, коли таке попередження неможливо зробити з об’єктивних причин: надходження заяви, повідомлення поштою, іншим засобом зв’язку, непритомний стан заявника, відрядження тощо)».

Однак на сьогодні згаданий Наказ втратив чинність. А новий наказ цього чи подібного положення вже не містить. І зроблено це представниками «незлочинної влади».

Відсутність наведеного вище положення дає можливості для ініціювання безлічі «замовних» проваджень. Виникає закономірне запитання: чому подібне положення було виключено з Наказу та кому це вигідно? А вигідно це тим, хто з допомогою кримінальних проваджень хоче перерозподілу бізнесу попередньої влади та приборкання «непокірних» осіб. Саме наявність кримінальних проваджень дає можливість накладати арешт на майно та рахунки. А оголошення підозри дає змогу застосовувати запобіжні заходи, покладати процесуальний обов’язок про заборону виїзду за межі держави тощо. Навіть після отримання виправдувального вироку виправдана особа практично позбавлена можливості притягнути до кримінальної відповідальності особу, на підставі заяви (повідомлення) якої було внесено відомості до ЄРДР і розпочато кримінальне провадження. І це тому, що таку особу не було попереджено про кримінальну відповідальність за статтею 383 КК України!

У зв’язку з цим ми можемо стверджувати, що ця стаття КК України є фактично мертвою. Ми не прибічники того, щоб згадане регулювалося відомчим нормативним актом, який може змінюватися при зміні генерального прокурора.

Необхідність попередження про кримінальну відповідальність за статтею 383 КК України потрібно закріпити законодавчо в такий спосіб, щоб без дотримання цієї норми було неможливо внести відповідну інформацію до ЄРДР.

Крім певних винятків, коли це фактично неможливо (відрядження, хвороба), з наступним попередженням заявника за статтею 383 КК України до оголошення повідомлення про підозру.

Також доцільно доповнити КПК України відповідною нормою про неприпустимість зловживання процесуальними правами на кшталт того, як це, наприклад, закріплено в ЦПК України та інших процесуальних кодексах. Так, звертаючись із позовною заявою в адміністративному, господарському та цивільному судочинстві, позивач долучає власне письмове підтвердження про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом і з тих самих підстав.

На наш погляд, було б доцільно закріпити в КПК України норму про те, що при подачі заяви (повідомлення) про скоєння кримінального правопорушення (проступку) до відповідного органу досудового розслідування заявник має бути обов’язково попереджений про кримінальну відповідальність за статтею 383 КК України і зобов’язаний письмово зазначити, що з аналогічною заявою (повідомленням) про кримінальне правопорушення до інших правоохоронних органів він не звертався.

Вищевикладене однозначно сприятиме виконанню завдань кримінального провадження та дасть можливість не тільки мінімізувати кількість «замовних» кримінальних проваджень, а й притягувати до кримінальної відповідальності осіб, які здійснили завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. На наш погляд, це відносно нескладно. Але для цього потрібна політична воля правлячої влади…

Володимир МОРГУН, Олег ПОПОВЧЕНКО, партнери адвокатського об’єднання «Нотар Захист Груп»