Квадратне рівняння для влади

Точні науки — математика, фізика, хімія — вигідно відрізняються від гуманітарних дисциплін тим, що оперують об'єктивними фактами й не потребують суб'єктивних оцінок та інтерпретацій. Класична механіка Ньютона пережила багато століть, змінювалися королі, царі, президенти й диктатори, але три закони Ньютона залишалися непорушні, як і закон всесвітнього тяжіння, куди поправки ніколи не зможе внести жодна Верховна Рада, навіть якщо Кононенко дуже сильно старатиметься. У цьому сенсі історія тепер виглядає жалюгідно, перетворившись на продажну дівку політичної кон'юнктури, ставши цинічним флюгером. Як просто: прибили на стіну в кабінеті хімії таблицю Менделєєва — і висить собі сто років. А ось портрети найвищих осіб у нас змінюють чи не щороку.

Це до того, що політичний аналіз, заснований на суб'єктивних домислах політологів, як і ворожіння на кавовій гущі, зазвичай має мало спільного з дійсністю. Тому вдамося до методів політичної математики.

Зі шкільного курсу алгебри нам відомо, що квадратне рівняння завжди має два рішення. Не одне, не три — рівно два. Причому обидва корені рівняння можуть бути дійсними, або одне чи обидва рішення — уявні числа. У політиці зазвичай все зводиться до стандартної задачі: одні намагаються владу захопити, інші — утримати. Розв'язанням задачі є весь хід світової історії.

Сутність протиборства добре описується політичним квадратним рівнянням, яке стверджує таке: кожне протиборство має два рішення — одне просте, «легке», друге — дуже складне, «важке». Складне рішення зазвичай передбачає колосальні фінансові витрати, залучення величезних ресурсів, нелюдських зусиль за сприятливого збігу обставин, підтримки зовнішніх потужних сил і, нарешті, трохи везіння. Складне рішення зазвичай болісне, потребує багато часу й не дає гарантій.

Просте рішення здебільшого дешеве, надійне та практичне. Швидко і з гарантією. Але воно не завжди до вподоби тим, хто запитує про своє майбутнє.

Погляньмо на цей метод на прикладах.

Рівно 25 років тому «повстав» ДКНС (ГКЧП) з метою утримати владу КПРС. Путч 19 серпня стався зовсім невипадково. До літа 1991 року підтримка Горбачова не лише в широких верствах суспільства впала нижче плінтуса, а й авторитет серед партійної номенклатури, в армії, силових структурах практично дорівнював нулю. В таких умовах, коли влада валиться з рук буквально щодня, Горбачов зрозумів, що єдине, що його може врятувати, — це великі гроші, позичені на Заході, адже відносини із Заходом були його останнім козирем. У липні 1991 року, після останнього пленуму ЦК, він поїхав, що називається, із простягнутою рукою до Лондона, до Маргарет Тетчер. Горбачов розраховував за її сприяння попросити у США шалені гроші — понад 200 млрд дол. задля порятунку своєї прозахідної влади і СРСР загалом.

Йому делікатно пояснили, що це — складне рішення, яке таких величезних грошей не варто. До того ж в умовах параду суверенітетів союзних республік це призвело би до дуже важкої громадянської війни за югославським сценарієм в ядерній країні без гарантій успіху. Тому події пішли за легким сценарієм: Горбачов мав віддати владу Єльцину. І чим швидше він це зробив би — тим легше для всіх. І навіть ДКНС не мав у довгостроковій перспективі жодного шансу на повну перемогу.

Тому збройний заколот, що так раптово почався в понеділок рано вранці 19 серпня 1991 року, так само раптово і безглуздо, як по свистку, закінчився о 4 годині 30 хвилин ранку 21 серпня. Просто як в анекдоті — концепція змінилася.

Минуло ще два роки. Єльцин сам опинився на місці Горбачова. Знову путч, знову танки на вулицях, знову двовладдя. Але квадратне рівняння в жовтні 1993 року мало інше рішення: для повалення Єльцина були потрібні величезні людські й фінансові ресурси. До того ж у 1993 році палала війна по обидва боки кавказьких гір — Північний Кавказ, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах... Був колосальний ризик подальшої фрагментації РФ на безліч анклавів. Та й позиція Заходу в умовах, коли ядерна зброя може потрапити до рук невідомо кого, явно була не на боці змовників.

Тут слід згадати важливий критерій: для легкого переходу влади необхідно, аби підтримка чинного керівника була набагато менше 30%. Тут справа ось у чому: у протиборстві беруть участь умовно три табори: ті, хто валитиме уряд, консерватори та болото. У точці рівноваги їх приблизно порівну — по одній третині кожного. Просте рішення зазвичай орієнтоване на те, щоби докладати мінімум зусиль або зовсім нічого не робити — тобто орієнтоване на болото. Тому якщо активних консерваторів — захисників влади з усіма її недоліками виявляється не менше 30–35%, то до них автоматично приєднується болото, і тоді разом їх більшість. Але якщо підтримка та авторитет влади впали нижче плінтуса й немає критичної маси її захисників — тоді болото переходить на бік революції, що перемогла.

У 1993 році, попри всі недоліки правління Єльцина, він мав рейтинг підтримки, та й перспективи чергової революції для болота були дуже сумнівними. Тому путч 1993 року провалився — проти математики не попреш! Генерали поміркували, зважили всі «за» і «проти» й ухвалили для себе рішення не брати участь у новій авантюрі. Вся енергія пішла в пар, у свисток і вилилася в невеличкий спалах вуличного насильства з танковою стріляниною по живих людях. А вже за кілька днів все минуло як з білих яблунь дим. Ніби й не бувало.

Минуло ще шість років. Єльцин на той час був переобраний на другий термін героїчними зусиллями непорушного блоку олігархів і шоу-бізнесу. Але далося це так важко й дорого, що серед вершителів долі російського народу — Березовського, Гусинського, Ходорковського і Ко — пішла велика сварка... У серпні 1999 року Єльцин був тим же, ким Горбачов був у серпні 1991 року, з тією лише різницею, що Михайло Сергійович досі у відмінній фізичній формі, а на Бориса Миколайовича було страшно дивитися — він був сильно схожий на немічного Брежнєва.

Звичайно, йому нашіптували на вухо: йди на третій термін, шукай лазівки, міняй Конституцію. Зрештою, Іслам Карімов, Нурсултан Назарбаєв правлять вже понад 25 років! Товариші Сапармурат Ніязов, Гейдар Алієв правили довічно. Навіть білоруський бацька Лукашенко — і той 22 роки біля керма. А ось із Єльцина і восьми років вистачило з головою. Він був настільки непопулярний, що його «сімейний» радник Борис Абрамович Березовський, в минулому талановитий математик, доктор технічних наук і навіть член-кореспондент Академії наук СРСР (!), який знав толк у квадратних рівняннях, популярно пояснив Єльцину, що наразі було би простіше організувати йому перемогу на чемпіонаті світу з легкої атлетики, ніж перемогу в третьому турі. Що все це коштуватиме колосальних грошей і немає жодної гарантії на успіх. Тому буде простіше, якщо він віддасть владу сам і тихо гідно піде. Наступником краще обрати людину нову, непомітну, щоб обличчя було мало відоме, а прізвище ні про що не говорило.

Водночас не варто думати, що у призначенні Путіна був якийсь рок долі, що наділив Володимира Володимировича надприродними талантами. Насправді, з більшою або меншою спритністю, будь-яка інша «сіра особа» з КДБ робила би на його місці те ж саме — чи то Бортніков, Патрушев, Іванов, чи ще хто-небудь із їхнього числа. Ми часто забуваємо, що політика — це мистецтво можливого. І відбувається лише те, що можливо, яким би великим хтось себе не вважав. Це як у хімії: найпростіша реакція — наприклад, горіння побутового газу на кухонній плиті — може давати в результаті десятки найрізноманітніших хімічних сполук, але ймовірність їх існування буде вкрай низька. Хімічна рівновага настане лише за такого співвідношення речовин, коли енергія Гіббса стане мінімальною. Так і в політиці — можливо лише те, що можливо з мінімальними зусиллями. М'ячик сам має зайти в лунку. Інакше все це дуже складно й зовсім не гарантоване.

Повернімося тепер до наших українських реалій й подивімося на повчальний приклад четвертого «папередника».

У серпні 2013 року Янукович був у зеніті слави. Він розтоптав номінальну опозицію, знищив дисидентів у власних рядах, європейські лідери з ним загравали на тлі обіцянок підписати злощасну Асоціацію, і навіть сам Юрій Луценко агітував на його підтримку. Здавалося, що перемога у 2015 році на перевиборах забезпечена.

Але насправді все було з точністю до навпаки. Режим Януковича був зовсім не стійкий — будь-який подув вітру міг його перекинути. Адже він втратив усіляку підтримку в суспільстві, його авторитет в армії, силових структурах був дуже низький.

У шкільному курсі фізики популярно описується два випадки рівноваги — стійкий і нестійкий. М'ячик у ямці — це стійка рівновага, тому що для виходу з рівноваги потрібно його виштовхати з ями, підняти, тобто затратити деяку енергію. М'ячик на вершині гори теж може перебувати в рівновазі, якщо поставити акуратно. Але ця рівновага нестійка, по-простому кажучи — уявна. Будь-який вітерець, шерех, тряска від машини, що промчалася поруч, може його трохи зрушити — і тоді м'яч покотиться з гори сам собою, без жодних зовнішніх зусиль. Влада Януковича була колосом на глиняних ногах.

7 лютого 2014 року, в день відкриття Олімпійських ігор у Сочі, з нашим Віктором Федоровичем трапився кумедний випадок: під час прямої телевізійної трансляції на весь світ камера чомусь показала порожнє крісло замість українського президента, який щосили підстрибував, обернувшись у національний прапор, вітаючи нашу команду. Керівник ОРТ Костянтин Ернст, який відповідав за трансляцію, запевняє, що й гадки не має про причини цієї прикрої помилки. Але щось підказує, що вказівку так вчинити могла віддати лише одна людина — найголовніший режисер Кремлівських веж. Це дуже витончено і в дусі східної філософії: Януковича ніби стерли з історії. Минуть роки, десятиліття, глядачі із ностальгією переглядатимуть кадри старої хроніки, як часом ми милуємося кадрами відкриття тих — Московських олімпійських ігор 1980 року, згадуючи хто дитинство, хто юність. Але не затьмарять перегляд кадри з обличчям четвертого президента України, який так себе зганьбив, — його ім'я було виключено заздалегідь...

Путін, вирішуючи для себе квадратне рівняння щодо Януковича, дійшов простого й очевидного висновку: врятувати режим не вдасться. Можна даремно накачувати уряд Арбузова мільярдами, можна в ручному режимі витирати соплі й міняти памперси владі, можна навіть увести війська — як того просив в останні дні Віктор Федорович. Але навіщо? Продовжити агонію «сім'ї»? Підставитися по повній програмі заради чужих інтересів, аби потім Янукович знову всіх обдурив і переметнувся у «західний» табір? Ну ні!

Розумієте, ще «Беркут» стояв і тримав оборону, ще Янукович сподівався, ще Царьов був сповнений рішучості стерти Майдан у порошок, ще навіть горезвісний Ярош не знав, що піде на штурм Банкової... А Путін уже тоді прорахував свої ходи.

Давайте тепер пильно оглянемося на день сьогоднішній: чи не нагадує він нам риси подій минулого? Що являє собою нинішній режим президента Порошенка?

Центром соціальних досліджень «Софія» з 29 червня по 8 липня 2016 року було проведено опитування громадської думки, яке виявило такі тенденції: понад 75% не схвалюють у тій чи іншій формі роботу нинішнього президента. Частково схвалюють трохи більше 20%, повністю його підтримують лише сміховинні 2,6%.

Критично сприймають нового прем'єра Володимира Гройсмана понад 70%, спікера парламенту Андрія Парубія — понад 76%. Погані спогади про Арсенія Яценюка залишилися майже у 86% співгромадян.

Що ми бачимо на міжнародній арені? Так, нам поки, щоправда, вже знехотя, простягають руку й нібито поплескують по плечу лідери Заходу, але і тільки. МВФ уже вкотре переносить вирішення питання про продовження фінансування. Безвізовий режим, заради якого Верховна Рада була готова принижуватися, ухвалюючи непопулярні закони, вкотре засунуть у довгий ящик. Польща, найближчий сусід і партнер, виступила з дуже різкою резолюцією щодо Волинської трагедії 1943 року. Чим ми відповіли? Перейменуванням Московського проспекту на честь Степана Бандери? Боюся, що після цього нам більше не варто розраховувати на допомогу Варшави.

Проаналізуймо картину всередині країни. Верховна Рада ухвалює зі скандалом поправки до Конституції, які, на загальну думку експертів, є дуже сирими, непродуманими, не сприяють оздоровленню судово-правової системи, а скоріше навпаки — посилюють хаос і дезорганізацію в роботі судів, прокуратури та інших правозастосовних органів.

Президент Порошенко насильно, через коліно, переламав думку парламентської більшості й нав'язав нового генерального прокурора, проти призначення якого застерігали не лише всередині країни, а й партнери України за кордоном.

Уряд нав'язав населенню грабіжницьку реформу ЖКГ, згідно з якою триразове падіння цін на нафту обернулося чотириразовим зростанням тарифів. Мимоволі хочеться запитати: чому Тимошенко й Азаров могли працювати з газом по 450 дол. за тисячу кубів і не підвищувати ціни, а Гройсман з газом по 200 не може.

Ми спостерігаємо повний розвал держави в усіх її проявах і функціях, і насамперед — у сфері нагляду за законністю в країні. Розгул бандитизму набув таких загрозливих форм, що «громадський актив» на підтримку обвинувачених у масовому бандитизмі й розбої громадян Лихоліта й Радченка, а також бійців сумнозвісної роти патрульної поліції «Торнадо» влаштовує погроми з мордобоєм біля суду, відкрито залякує суддів і свідків, а генеральний прокурор особисто приїжджає до суду, щоби випустити цих «героїв» боротьби з Кримінальним кодексом на свободу.

Одночасно керівник прокуратури відверто підлещується і принижується перед найзапеклішим набродом, пропонуючи загальну амністію бандитам, грабіжникам і розбійникам. Так низько влада ще не падала!

Як ми дійшли до такого життя? Все дуже просто. Зійшлися у смертельному двобої дві тенденції: зверху — «покраду-припиню», знизу — «грабуй награбоване». Ті, хто зверху, вже добре накралися, обтяжилися награбованим, стали «важкими» від трофеїв і маломаневреними. Ті ж, хто скуштував смак легкої здобичі у прифронтовій смузі, тільки зараз почали розуміти, яку чарівну властивість має простий автомат Калашникова. Вони більше не готові «тирити дріб'язок по кишенях» на блокпостах і чистити чужі хати. Вони хочуть перейти у вищу лігу злодіїв, і будь-які компроміси з ними — половинчастий, тимчасовий захід.

Тому зовсім не випадково ми читаємо листування в інтернеті міністрів і депутатів щодо ймовірності проведення в Україні військового перевороту.

Армії як такої, в її сакральному розумінні, у нас немає — є група військових, які жадають не влади, а погонів, штанів із лампасами й можливості чогось вкрасти у сфері матеріально-технічного забезпечення. Вони «перевертати» не будуть — немає мотивації.

Про що тоді мова?

Народний депутат Ігор Луценко написав: «Аніскільки не буду перебільшувати, якщо скажу, що підготовка до військового перевороту в Києві іде зараз. Просто ще дати остаточно не призначено. Учасники — уже номіновані. <...> За цією підготовкою стоять політики найвищого ешелону, в тому числі і з так званої "стратегічної сімки". Керівники силових відомств активно розробляють у себе алгоритм дій для збройного встановлення власної влади. <...> Можливий сценарій: якась група радикалів (звісно, з військовим досвідом) робить спробу перевороту, котру ефективно придушують. На порятунок "конституційного порядку" миттєво приходять регулярні збройні частини, котрі швидко беруть під контроль основні управлінські центри країни — державні установи, телебачення/радіомовлення, мобільний зв'язок та інтернет».

У цих трьох реченнях читається цілком прозорий натяк на двох харизматичних учасників «стратегічної сімки» — Арсена Авакова та Олександра Турчинова. Причому першому, скоріше, відводиться роль головного виконавця, другий же є мозком і основною організуючою ланкою.

Знову ж таки, жодного справжнього військового в так званій сімці немає.

На це вкидання інформації глава МВС Аваков відповів вельми дивною реплікою: «Розраховую, що розмови про можливий збройний переворот — лише дурість, а не привід провести репресії проти добробатів і патріотів... P. S. Роздуми стосуються і ідіотів, і дуже розумних».

За логікою, міністр внутрішніх справ мав би вхопитися за заяву Ігоря Луценка, опитати його як свідка, що називається, бити на сполох. Замість цього він інтелігентно запропонував цінному свідкові заткнутися й не базікати зайвого. Дивно, чи не так?

Підходячи до вирішення квадратного рівняння щодо нинішньої влади, слід сказати наступне: відповідь очевидна — цю владу втримати неможливо. Для цього треба було б зібрати всі гроші МВФ; Ангела Меркель і Франсуа Олланд мали б забути про свої внутрішньопартійні проблеми і кризу Євросоюзу, приділяючи всю увагу тільки Україні. За підтримки США потрібно було би сколотити найбільше на європейському континенті військове угруповання, що не поступається армії РФ — другій у світі, яка володіє ядерною зброєю. Все це може привести до ризику Третьої світової війни...

І все заради чого? Багато було воєн за золото, за нафту. Але щоб за шоколад...

Влада ця неминуче впаде, причому впродовж найближчого часу. Можна лише на втіху передати їм через радіопередачу «Концерт на замовлення» пісню гурту ДДТ у виконанні Юрія Шевчука «Последняя осень»...

Однак і ті, хто прийдуть на заміну, надовго владу не втримають.

В чому полягає проблема України із 2014 року? У тому, що немає національного лідера, якого визнавали б як авторитета понад дві третини народу. Є самозванці, є біснуваті, немає ватажка в буквальному, первісному розумінні цього слова. Тому країну «плющить і ковбасить». І триватиме це рівно доти, доки не з'явиться «щурячий король» — той, хто перегризе глотки всім іншим і залишиться одноосібним лідером. Ось із ним і вестимуть розмову, як на Сході, так і на Заході.

Але наразі його (або її) немає. Тому найближчим часом на нас чекає занурення в дивовижну, повну пригод революційну епоху, художньо оспівану в романі Олексія Толстого «Ходіння по муках». Том третій — «Похмурий ранок». І ходити нам по муках усю темну ніч, аж до похмурого ранку, поки вся революційна дурість із нас не вийде, поки не прийде новий Лідер. Або Начальник. Або Господар. Як пощастить…