Про перспективи революційної ситуації в Україні

Нещодавно відомий журналіст Володимир Бойко написав: «У п’ятницю, 13 травня 2016 року, останній президент України представив останнього генерального прокурора України. Думаю, що спільними зусиллями ці два достойники таки доконають цю горопашну державу».

Я далекий від настільки песимістичних прогнозів. Навпаки, життя в очах Петра Порошенка саме тепер має здаватися суцільним тріумфом: він зосередив у своїх руках всю повноту влади в країні. Щоправда, з деякими застереженнями і шорсткостями.

Судіть самі: Порошенко все-таки сформував свій «вінницький» уряд і викинув з гри Яценюка, хоча тимчасово доводиться миритися з присутністю Авакова на ключовій посаді в МВС. Порошенко дотиснув, заштовхав у ворота Генеральної прокуратури свій гол в особі Юрія Луценка, всупереч всім запереченням, протестам, демаршам... Армія, СБУ, МЗС, Нацбанк, почасти поліція й Нацгвардія — все в руках верховного головнокомандувача.

Поставлено свого спікера Верховної Ради. Так-сяк збито парламентську більшість, яка не погребує виконати будь-який наказ — благо, пан Парубій успішно крутить регламентом як циган сонцем...

За великим рахунком, не дуже висовуються суди й судді.

Ще б підтягти два акти конституційного марлезонського балету — в частині так званої децентралізації ввести інститут уповноважених («смотрящих»?), які за свистком будуть готові змістити будь-яку неугодну місцеву раду разом з її законно обраними депутатами, та реалізувати сміливу реформу так званого правосуддя, щоб усі судді «ходили» тільки «під президентом», викинувши зі схеми парламент, а заодно поставити незалежних юристів у стійло адвокатської монополії — ось тоді настане справжнє свято.

Але не залишає відчуття, що все воно якесь недороблене, недопрацьоване.

Уряд у нас тепер правильний, «вінницький», без усіляких там чернівецьких засланців. Та навіть свій, майже рідний Гройсман показав не лише зуби, але й майстер-клас торгівлі за портфелі. Одразу видно — колишній директор ринку.

Степан Кубів як перший віце-прем'єр і колишній завідувач відділом молоді, а також оргвідділу львівського обкому комсомолу добре знає свою справу і веде виховну роботу серед міністрів. Але ось, послухавши його промови на Кабміні у відповідь на нарікання та благання простих людей хоч якось полегшити тягар з нагоди нових цін і тарифів, розумієш всю глибину байдужості і до цієї країни, і до цього народу. Коли слухаєш роздуми Степана Івановича про те, щоб «...українці споживали відповідно газ не по курсу долара, а за цією ціною, яка буде у нас в Україні» (що на сьогодні одне й саме), виникає непереборне бажання назвати його Вільгельмом...

Йому до пари Андрій Парубій — колишній секретар комісії з питань молоді та спорту Львівської міської ради народних депутатів УРСР, пізніше — один із засновників Соціал-національної партії України. Особисто відданий президенту і нещадний до ворогів держави. Ті фігури, що він виробляє з регламентом, не покажуть ані в Аркадії на пляжі, ані у знаменитому ленінградському Ермітажі. Поряд з ним Литвин — агнець Божий. А ще трохи — і почнуть сумувати навіть за Азаровим.

Парламентська більшість є, і вона працює. Але вже дуже ненажерлива. До того ж це яскраво виражене «болото», а на нього важко спертися у важку хвилину.

Генеральний прокурор є, і він майже свій. У дошку. Але так думають і багато інших.

Глава Нацбанку Валерія Гонтарева настільки пов'язана з президентом одним фінансовим ланцюгом і фінансовою метою, що після чергової зміни режиму, боюся, їй доведеться не лише виїхати з країни в пошуках захисту від збанкрутілих банківських вкладників, але й змінити прізвище, а краще — одразу зовнішність.

Усі ці, м'яко кажучи, керівники нашої держави, її обличчя, ведуть нас до нових перемог. Робота щодо внесення змін до Конституції ведеться. Але складається враження, що обрана тактика Ходжі Насреддіна, нескінченне відкладання неминучої розв'язки.

Опозиція? Так, є опозиція, проте настільки нікчемна, що від них пішов навіть Рабинович.

БЮТ, «Самопоміч» та партія Ляшка поки що багатозначно причаїлися.

Вся влада в руках Порошенка! Доречно поставити питання: навіщо йому все це?

Жодна влада не буває ані нескінченно великою, ані нескінченно довгою.

Давня мудрість говорить: sic transit gloria mundi — так проходить земна слава. Ніщо не вічне під місяцем. У перший день вступу на будь-яку посаду завжди слід подумати, як ти підеш. І краще піти на десять хвилин раніше, ніж на два роки пізніше. Коли у тебе немає живої, колючої опозиції, то в опозицію до влади встає саме життя.

Рівно те ж саме сталося з Януковичем в серпні 2013 року, коли життя здавалося суцільним тріумфом, а другий термін — само собою зрозумілим. Опозиція була розчавлена і роз'єднана, Юлія Тимошенко перебувала на курсах підвищення кваліфікації у Качанівській виправній колонії №54, Юрій Луценко міцно перекувався та закликав підтримати Януковича в його європрагненнях. Дисиденти в Партії регіонів залякані й розтоптані, а то й зовсім відправлені до в'язниці (як Ігор Марков). Чого простіше — живи і радій. Володарюй. Але...

Тепер визначальним фактором на найближчу перспективу стане боротьба уряду з народом у житлово-комунальній сфері. Безумовно, є своя логіка в тому, щоб закручувати гайки народу. Коли у людей є трохи грошей — у них з'являється вільний час, вони починають думати, самоорганізовуватися, іноді виходити на площу.

Є така цікава теорія, що людину з мавпи зробило м'ясо. Поки мавпа їла траву, цей трудомісткий процес займав у неї весь світловий день. Та коли вона перейшла на м'ясо, кількох годин стало цілком вистачати на ситну трапезу, тому в неї почав з'являтися вільний час і різні думки...

Щоб усе це знищити в зародку, є старий як світ прийом: потрібно зробити життя бідним і голодним, щоб людина цілий день працювала за жменю монет, за шматок хліба, і щоб у неї не було ані думок, ані бажань протестувати проти влади.

У перші два роки владі вдавалося вправно загвинчувати гайки під обіцянки світлого європейського майбутнього. Але тут не розрахували й зірвали різьбу. Астрономічне підвищення тарифів на газ, електроенергію та опалення робить людей не просто бідними. Воно робить їх жебраками. Якщо раніше люди жили впроголодь, ледве зводячи кінці з кінцями, то тепер вони ці кінці просто не зведуть. Накопичення боргів населення за комунальні послуги (тепло, вода, газ, світло) наростає як снігова куля. Сьогодні практично по кожному житловому будинку висять борги в десятки тисяч гривень. Завтра вони обернуться сотнями тисяч, через півроку багатоповерхові житлові будинки перейдуть у розряд «мільйонерів». Борги ці носять безнадійний характер, бо рівень доходів боржників не дозволяє сподіватися на повернення в доступній для огляду перспективі.

Не слід думати, що всі неплатники — злісні скнари. Навпаки, є багато відповідальних платників, в першу чергу самотні пенсіонери, які перестають платити, бо у них просто немає ніякого іншого доходу, а пенсія не покриває навіть вартості їжі та ліків. ЖКГ в цьому списку автоматично відсувається на потім, яке ніколи не настане.

У цих умовах наступним кроком буде формування каральних колекторських загонів, простіше кажучи, фінансових «тітушок», які підуть суцільним фронтом витрушувати боржників з їхніх квартир, і в першу чергу найбільш беззахисних.

В якості попередньої артилерійської підготовки народ готуватимуть розповідями з телеящика про розправи з найбільш злісними порушниками фінансового режиму. Нещасних пенсіонерів, для яких проводове радіо — доступна забава, вранці вже годують рекламою договорів довічного утримання, зміст яких простий: віддай квартиру і спокійно вмирай. Не забувають тут же залякувати й погрожувати карами за несплату комунальних платежів.

Проблема в тому, що у людей грошей просто немає, і взяти їх ніде.

В умовах, що склалися, народ буде змушений оголосити уряду про свій дефолт. І ось тоді банди фінансових «тітушок» підуть в міста і селища, як колись йшли загони заготівельників зерна за часів продрозверстки і колективізації, та зійдуться в нерівному бою з простим народом за квадратні метри житлової площі. Ці, з дозволу сказати, реформи, спрямовані на одне — депопуляцію непотрібного надлишку населення.

Чи призведе це до нового Майдану? Не факт, адже покірність нашого народу не знає меж. Якщо навіть і буде топтання на площі під гаслом «З нас стрижуть забагато вовни», то все це буде швидко придушене. І, схоже, набагато рішучіше, ніж якби при владі залишався Віктор Федорович.

Але, в принципі, може статися так, що в силу збігу обставин або ексцесу виконавця протести виллються у форму збройного опору і навіть заколоту. Тоді вся вертикаль влади постане перед найжорстокішим випробуванням, адже виконавці на місцях — такі ж прості люди, які точно так само ледь витягують квартплату. Вони можуть похитнутися. Місцева влада може похитнутися.

Колись давно Черчілль запитував у Сталіна: якого найсильнішого напруження зазнала його влада? Сталін відповів: 1930 року, під час колективізації. Не у війну, не в 1941 році, а саме тоді. Адже селянська армія змушена була втихомирювати рідне село.

Чи вистоїть нинішня влада?

У цих умовах спливуть недоліки, а вірніше — з'ясується повне розкладання прокуратури, поліції і Нацгвардії, які добрі для урочистих засідань та зустрічей з першими особами країни, але безпорадні в умовах жорсткого протистояння з народом.

Найімовірніше, обидві сторони не зможуть досягти вирішальної перемоги. Народ не зможе скасувати грабіжницькі тарифи, а уряд не посміє перечити МВФ і піти на їх скасування, та й збирання буде на рівні 50% — тобто не більше, ніж до подорожчання, але зі скандалом.

І ось тоді ми почуємо від політичної влади розгублену констатацію: вибори проводити не можна, бо немає на сьогодні такої партії, яка була б готова взяти всю повноту влади в країні за той балаган, в якому ми перебуваємо. Ситуація може обернутися так, що положення нашого гетьмана виявиться серйозним.

Недарма кажуть, що «торба» шилася поступово... І не можна виключати, що злидні та бідність, жертви на фронті й поголовне злодійство чиновників у сукупності створять умови, за яких буде дана відповідь: «Є така партія!» Це означатиме лише одне: на зміну демократичним декораціям нинішнього режиму прийде радикальна сила, яка безпідставно може бути правою, лівою, центристською, орієнтуватися як на Захід, так і на Схід, хоч на Китай, яка і підведе риску під 25 роками нинішнього конституційного ладу.

І в цьому сенсі згаданий на початку статті журналіст може виявитися правий. Але на цьому історія нашої країни аж ніяк не закінчується. Не в 1991 році Україна народилася і не зараз їй пропадати. Просто це буде зовсім інша історія. Як кажуть математики, відбудеться розрив безперервності функції. А після розриву вона продовжиться знову...