Новини
Ракурс

30 вересня і конституційний лад в Україні

Пообіді, 27 вересня 2016 року президент Петро Порошенко раптово усвідомив, що за три дні повинна вступити в силу його нова Конституція, до чого ні він, ні всі інші виявилися не готовими!


.

Діючи, як і належить главі держави, — через соцмережі, президент написав: «Звернувся до голови Верховної Ради із закликом скликати до 30 вересня позачергове засідання парламенту для звільнення за порушення присяги усіх суддів, щодо яких внесено подання Вищою радою юстиції, в тому числі тих, що причетні до незаконних арештів майданівців. Не можна допустити, щоб ці судді й надалі здійснювали правосуддя від імені України», — написав президент.

Що ж завадило зробити це протягом усього місяця, з моменту відкриття осінньої сесії парламенту? Можливо, Порошенко теж не читав Конституції, автором якої він ніби є? Це кричущий приклад того, як сон розуму реформаторів породжує правові чудовиська у вигляді редакції Конституції, під яку не готове не тільки питання звільнення суддів за раніше внесеним поданням ВРЮ, але, що набагато гірше, взагалі все процесуальне законодавство і закон «Про прокуратуру» їй не відповідає. І нікого це на найвищому державному рівні, зауважте, не хвилює.

Все це знаменує собою певний підсумок гри в реформаторство, коли вище керівництво, як Михайло Горбачов, саме пиляло гілляку, на якій сидить, розхитуючи залишки основ правової системи і опори того, що називається режим. Не важливо — злочинний, антинародний, або навпаки — народний, прогресивний, реформаторський, але все ж режим, тобто сукупність встановлених норм і правил існування влади, держави та суспільства.

Протягом останніх двох років пропагандистська машина нинішнього уряду «панамських патріотів» і одноіменного парламентського блоку, ведені своїм верховним головнокомандувачем, вели нерівний бій із Конституцією і залишками законності в країні. Причому нерівним він був з боку закону: у величезній, сорока з гаком мільйонній країні так і не знайшлося захисників фігового листочка, іменованого Основним Законом, що насилу був народжений на світ рівно двадцять років тому — в ніч на 28 червня 1996 року.

Нинішні шалені реформатори ніколи особливо і не приховували, що їх головне бажання — розправитися із законом та законністю як такою; знищити все, що затьмарювало їх спогади про минуле життя, в якому вони, або їхні рідні та близькі перебували під гнітом Кримінального кодексу; забути страшне слово ВБРСВ (Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності. — Ред.).

Нагадаємо коротко основні етапи переможного маршу реформ.

Першою жертвою реформ став нагляд за законністю в країні. Невипадково, щойно прийшовши до влади в лютому 2014 року, нова команда поставила завдання в категоричній формі: нагляд за законністю в країні — це пекельне зло, яке слід викорінити. Рухаючись у цьому напрямку, 14 жовтня 2014 року Верховною Радою був прийнятий Закон «Про прокуратуру» в новій редакції, внесений ще Віктором Януковичем.

Намагаючись використовувати витягнутий з нафталіну законопроект колишнього президента як важкий тупий предмет для просування реформ, парламентарі самі не помітили, як поставили себе і прокуратуру в безглузде становище.

З одного боку, з основних положень закону була геть вилучена найменше згадка про необхідність виконання вимог п. 5 ч. 1 ст. 121 Конституції, нагляд за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, дотриманням законів з цих питань органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

З іншого боку, наче глузуючи, до Закону додали Розділ ХІІІ «Перехідні положення», де в п. 1 було сором'язливо зазначено, що прокуратура і надалі виконує вищезгадану функцію нагляду за законністю в публічно-правовій сфері, але тільки шляхом представництва інтересів громадянина або держави в суді.

Виконати цю вимогу практично неможливо, тому що прокуратура могла представляти в суді інтереси лише мізерного прошарку населення — важкохворих громадян, інвалідів, дітей-сиріт тощо. Щодо більшості здорового і працездатного населення прокуратура могла тільки розвести руками: так, за Конституцією ми зобов'язані здійснювати нагляд, але закон не дозволяє!

Слід зауважити, що проблема носить глибший, теоретичний характер: прокурорський нагляд є функцією досудовою, або, якщо завгодно, позасудовою. Тоді як представництво в суді — це участь у судовому процесі, повністю регламентована процесуальним законодавством, де прокурор — лише одна зі сторін, чия думка не вище точки зору інших учасників процесу, а всі рішення приймає суддя або колегія суддів.

Не випадково генеральний прокурор Віталій Ярема, якому до дня народження Верховна Рада удружила з таким ось «подаруночком» у вигляді нового закону, спочатку в захваті коментував для преси скасування якогось «загального нагляду». Але коли йому на одній із нарад популярно пояснили, що ніякого «загального нагляду» не існує з 1991 року, що скасувати функцію нагляду за законністю в публічно-правовій сфері можливо тільки шляхом скасування п. 5 ч. 1 ст. 121 Конституції, і що насправді прокуратуру поставили цим законом в дуже незручну позу, — знітився,  замислився, і більше на тему даної «перемоги» не виступав.

При цьому цікаве інше: як стверджують поінформовані джерела в ГПУ, всупереч пафосу боротьби із «загальним наглядом» серед депутатських звернень на ім'я генерального прокурора понад 90% питань належать саме до сфери нагляду за законністю в економіці та в публічно-правовій сфері.

Вражає унікальне депутатське лукавство: усі разом, скопом вони за те, щоб вирвати у прокуратури «жало» так званого загального нагляду, розгромити і розтоптати все, що залишилося у прокуратурі від радянських часів. Але кожний окремо, таємно, плекає надію, що особисто для нього ГПУ «вирішить» питання суто в радянській манері.

Наступним бастіоном, який не те, щоб упав, а здався без бою, була ліквідація української міліції. Правду кажучи, цей  процес мав суто формальний характер, бо справжню міліцію розгромили ще хтозна коли, років двадцять тому. Уже за Кучми було зрозуміло, що міліція — це важкохворий пацієнт, який перебуває в стані коми. Після першого Майдану міліція пережила клінічну смерть, що посилилася міністром-комісаром, який нещодавно вирішив перекваліфікуватися в прокурор-комісари.

Після другого Майдану міліція стала трупом, що веде рослинне життя.

Зрозуміло, що країна і суспільство не можуть жити і працювати в ситуації, коли рівень безпеки на вулицях залежить виключно від порядності та гуманізму злочинних елементів. Запровадження поліції влітку 2015-го багато хто сприйняв з ентузіазмом, покладаючи на нове дітище абсолютно невиправдані надії. А тим часом варто було б реальніше оцінити перспективи ще однієї реформаторської профанації.

Перше, що кинулося в очі багатьом експертам і незалежним журналістам, — превалювання показухи, суто зовнішньої атрибутики над правовим змістом.

Чого тільки варте одне положення п. 2 п. 1 Розділу ХІ Закону «Про національну поліцію» щодо патрульної поліції м. Києва: закон вступає в силу з моменту його опублікування, стосовно патрульної поліції м. Одеса і Львів — з 20 серпня 2015 року, але в цілому закон набрав чинності лише через півроку — в червоний день календаря 7 листопада 2015 року. Виходило так, що патрульна поліція на окремих територіях України якийсь час працювала без закону, мов би сама по собі, паралельно з міліцією, без права на законних підставах затримувати громадян і складати відносно них будь-які адміністративні протоколи, тобто для видимості реформ.

Що вже говорити, якщо генеральний прокурор Юрій Луценко тільки нещодавно пригадав у своїй доповіді на Комітеті Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, що поліція сім місяців працювала, не маючи права займатися оперативно-розшуковою діяльністю! І хто це говорить — колишній лідер фракції БПП, чиїми голосами була затверджена початкова «бракована» версія закону.

Тільки 23.12.2015 р. Законом № 901-VIII були внесені відповідні зміни в десятки законодавчих актів для приведення їх у відповідність з прийнятим Законом України «Про національну поліцію». Тобто спочатку прийняли сам закон, і тільки за півроку здогадалися, що він працює не самостійно, а в системі інших нормативно-правових актів, і всі вони повинні відповідати один одному. Інакше поліція не зможе працювати законно за своїм основним призначенням.

З іншого боку, є чимало запитань до решти розділів цього закону. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 2 Закону «Про національну поліцію», основним завданням поліції є надання поліцейських послуг.

Ніколи б не подумав, що ведення досудового слідства, оперативно-розшукова діяльність, охорона громадського порядку — це послуги! Практично — товар. А де товар, там завжди діє принцип «купи-продай»...

До речі, характерний обмін думками, що відбувся на засіданні Комітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності 21 вересня 2016 року, наочно продемонстрував, що поліція-міліція, хоч як назви, як нічого не робила, так і робити не збирається. У своїй доповіді шеф ГПУ так і вказав — спостерігається повна управлінська дезорганізація роботи Національної поліції. Хоча, якби він був самокритичним, то додав би сюди як приклад і своє відомство — в ГПУ такий самий неймовірний бардак.

Чимало реформаторів наївно вважають, що головне в реформі органів внутрішніх справ — це створення пафосної патрульної поліції в шикарній американського стилю формі.

Тим часом багацько веселих та кмітливих співгромадян називають хлопчиків і дівчаток з НП не інакше, як служба Національної Парковки, тому що єдине, в чому безперечно досягли успіху поліцейські — це винос мозку водіям неправильно запаркованих машин. Краще би вони вуличних грабіжників ловили з таким самим ентузіазмом! 

Створене на вимогу західних партнерів НАБУ поки ніякими особливими успіхами в справі боротьби з корупцією себе не заплямувало, крім того, що вони зажадали віддати їм для подальшої утилізації в сміттєвому відрі кримінальних справ щодо Ігоря Коломойського і Віктора Пінчука; не побачили жодного криміналу в тому, що депутат Сергій Лещенко придбав шикарну квартиру за гроші двох різних, які не перебувають з ним у законному шлюбі, жінок, що вирішили поліпшити його важкі житлові умови. Але, мабуть, найбільший успіх у користувачів інтернету НАБУ набуло завдяки сутичкам з ГПУ та втраченій флешці з абсолютно секретними документами, які в принципі не могли на цій флешці знаходитися. Серед трофеїв на флешці були знайдені й опубліковані документи про стеження за суддею Чаусом — мабуть, у вигляді небезкорисливої помсти руками набушників з боку Геннадія Корбана за його арешт цим суддею. До речі, Корбан цього зовсім не приховує — він уже оголосив нагороду в 150 тис. дол. за голову судді Чауса. Але, знаючи вдачу та звичаї групи «Приват», я б на місці набушників остерігся цієї дружби...

Після розгрому прокуратури і міліції «панамські реформатори» міцно задумалися: нагляд то вони скасували, але законність за Конституцією залишилася! Непорядок!

І тоді творчий колектив художньої самодіяльності з вулиці Банкової видав диво дивне, диво небачене — проект змін до Конституції в частині так званого правосуддя.

Про те, як за 82 хвилини через коліно нагнули парламент і прийняли нову редакцію Основного Закону, я повторюватися не буду. Про це було багато і докладно написано.

Головне, для чого це було зроблено — руйнується вся система судоустрою та судової спеціалізації. Ліквідуються вищі спеціалізовані суди, в яких залишаються сотні тисяч не розглянутих справ, і хто ними займатиметься — незрозуміло. Створюється новий Верховний суд, куди увійдуть ліквідовані вищі суди під новими найменуваннями — касаційний, адміністративний, господарський, кримінальний і цивільний суди, а також Велика палата Верховного суду. По суті, мова йде про механістичне об'єднання існуючих вищих спеціалізованих судів і Верховного суду під однією вивіскою, що дає право ретельно «відфільтрувати» склад суду під приводом реорганізації. Аналогічна чехарда з перейменуванням і «відфільтровуванням» списків суддів очікує і всі інші суди.

Кому від цієї реформи стане легше і звідки візьметься нова якість — незрозуміло. Тому що правосуддя як було, так і буде вершитися за тими самими чотирма процесуальними кодексами, в які просто внесуть косметичні перейменування.

Цікаво  інше:  з положень ст. 129 нової редакції Конституції виключили принцип законності як такої! Суди відтепер не керуються законом при прийнятті рішень.

Право на апеляційне оскарження процедурних ухвал суду за новою Конституцією також вилучено, замість цього говориться про право на апеляційний перегляд справи. Що ж стосується права на касаційне оскарження, то воно повернулося до радянської моделі — тільки в прямо передбачених випадках. А в решті випадків — йдіть далекою дорогою...

У країні створюється орган з широкими повноваженнями — Вища рада правосуддя (ст.131 Конституції). Цей супермонстр матиме можливості по узурпації всієї судової влади, реалізуючи одноосібно такі функції:

1) вносить подання про призначення судді на посаду;

2) приймає рішення про порушення суддею або прокурором вимог щодо несумісності;

3) розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді або прокурора;

4) приймає рішення про звільнення судді з посади;

5) дає згоду на затримання судді або утримання під вартою;

6) приймає рішення про тимчасове відсторонення судді від правосуддя;

7) вживає заходів щодо забезпечення незалежності суддів;

8) приймає рішення про переведення судді з одного суду до іншого;

9) здійснює інші повноваження, визначені цією Конституцією і законами України.

Те, що парламент був відсторонений від функції контролю за судовою системою, зовсім не піде їй на користь. Швидше за все, навпаки, тепер багато хто зовсім страх втратить. Як ті, хто «вирішує» призначення на посади, так і ті, кого призначають вершити правосуддя...

Ну, а для того, щоб громадяни не займалися самодіяльністю в судах, введено адвокатську монополію на представництво інтересів громадян не тільки в кримінальному процесі, а й в цивільному, адміністративному, і навіть в господарському, що в принципі є абсурдом, бо за законом юридичну особу завжди і всюди має право без довіреності представляти її керівник. При чому тут адвокатура до господарського арбітражу?

Вийшла замкнута система, на яку народ не має ані найменшого впливу, ні прямого, ні непрямого, де всі розсілися в кріслах і добре влаштувалися, можна їхати далі. Тільки їхати нікуди — далі глухий кут, приїхали!

Тому що ніякої редакції Конституції від 02.06.2016 р. не існує в природі й по-іншому бути в принципі не може, просто зайдіть на сайт Верховної Ради, розділ Законодавство, там — Конституція, і вам відкриється текст Основного закону згідно з базою даних нашого парламенту.

Там, в найперших рядках вказано наступне (у вигляді коментаря):

{Із змінами, внесеними згідно із Законами
№ 2222-IV від 08.12.2004, ВВР, 2005, № 2, ст.44
№ 2952-VI від 01.02.2011, ВВР, 2011, № 10, ст.68
№ 586-VII від 19.09.2013, ВВР, 2014, № 11, ст.142
№ 742-VII від 21.02.2014, ВВР, 2014, № 11, ст.143}

«О, сколько нам открытий чудных!»

Закон №2222 від 08.12.2004 р., наскільки я пригадую, був визнаний неконституційним згідно з Рішенням КСУ №20-рп від 30.09.2010 р., про що зараз же з радістю повідомляється на тому ж сайті Верховної Ради в наступному абзаці. Але потім, наче насміхаючись над нормою ст. 150 Конституції, де в імперативній формі говориться, що рішення Конституційного суду є остаточними і оскарженню не підлягають, дописаний ще один абзац, де сказано, що Постановою Верховної Ради № 750-VII від 22.02.2014 р. поправки до Конституції відповідно до Закону №2222 від 08.12.2004 р. визнані чинними на території України. Простою декларативною постановою парламенту!

Однак, хочу звернути увагу на наступне непорозуміння — ніякого такого конституційного закону № 742-VII від 21.02.2014 р. про внесення змін до Конституції Верховна Рада на двох послідовних сесіях ніколи не приймала.

Ба більше, хоч убийте, але не можу пригадати, щоб Конституційний суд давав своє схвалення законопроекту №4163 від 21.02.2014 р., який того ж дня став законом №742-VII від 21.02.2014 р., тобто з грубим порушенням імперативних вимог ст. 159 Конституції.

І це ще не все (тримайтеся міцніше за стільці), законопроект №4163 внесли до порядку денного Верховної Ради лише 22 лютого — відповідно до Постанови № 749-VII від 22.02.2014 р., а проголосували в сесійній залі днем раніше — 21 лютого, тобто парламент розглядав щось, чого навіть немає в порядку денному його роботи.

Підробка документів, як і правова нікчемність конституційного «закону» №742-VII від 21.02.2014 р. очевидні.

Прийняття нових поправок в нелегітимний текст Конституції лише погіршує справу, бо тепер зовсім незрозуміло, що із цим усім робити — скасовувати повністю, частково, виносити питання на референдум тощо, ніхто не знає.

Можу спрогнозувати лише одне — будь-який наступний режим з імовірністю 99,9% скасує дію нинішньої Конституції і поставить питання про «перезавантаження» всієї правової системи країни шляхом повторного виконання установчої функції парламенту.

Якщо це не встигне зробити режим нинішній — під загрозою свого падіння, просто «обнуливши» Конституцію, увівши воєнний або надзвичайний стан.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter