Правомірні очікування від судової реформи

Зовсім нещодавно новостворений Верховний суд перетнув психологічну межу — перші 100 днів своєї роботи. Це, безумовно, не строк, щоб робити далекосяжні висновки. Однак ті 75 тис. судових актів Верховного суду, в тому числі приблизно 9,6 тис. постанов, ухвалених по суті розгляду конкретних справ, — цілком достатній матеріал для аналізу деяких тенденцій у роботі ВС.

По-перше, суто суб'єктивно, слід визнати, що кардинальних змін, якісних зрушень у роботі ВС не проглядається. Складається враження, що після того, як спала «медійна хвиля» і піар, ВС повернувся до свого звичайного уповільненого стану різновекторної судової практики, або, як кажуть англійці, business as usual.

По-друге, якщо не читати юридичних газет, то в багатьох може скластися враження, що жодної судової реформи не відбулося зовсім. Будьмо відверті: чимало тих самих осіб у мантіях засідають в тих самих кабінетах, тільки з новими табличками.

По-третє, спостерігається повне ігнорування процесуальних новацій, що набули чинності після 15 грудня 2017 року. Як і прогнозувалося, суди застосовують нові норми лише в тій частині, в якій вони є зрозумілими, прийнятними та ефективними в роботі. У переважній більшості випадків суди de facto не роблять різниці між спрощеним і повним судовим процесом; не стежать педантично за порядком і черговістю подання заяв сторін по суті позовних вимог; не надто дотримуються нових правил інстанційної та предметної підсудності; не використовують право визначення найефективнішого способу захисту права, ніж той, який обрав позивач, тощо.

Поки що, слава Богу, особливо в перших інстанціях і в регіонах, не дуже суворо дотримуються адвокатської монополії, яка була зведена в нашій країні в ранг юридичного маразму з далекосяжними корупційними намірами.

Часом складається враження, що якби не реформа, суди працювали б набагато краще! Дещо насторожує швидкість, з якою ВС має намір напрацювати базу обов'язкових правових позицій для нижчих судів. У цій квапливості ВС починає нагадувати Верховну Раду — божевільний «ксерокс», який викидає тонни нормативно-правової макулатури абсолютно непотрібного змісту.

Раніше бувало так, що минав не один рік, скрупульозно вивчалася судова практика, і лише потім збирали Пленум ВСУ, де ухвалювали зважені рекомендації з розрахунку, що наступного разу їх переглянуть років за 10–15, не раніше. Тепер же ВС готовий хоч раз на квартал збирати Пленум...

Тепер трохи статистики. За період, що минув від початку роботи ВР, загалом було ухвалено понад 75 тис. судових актів, з них:

— переважна більшість — приблизно 39,5 тис. судових актів — в адміністративних справах, з яких 90% — це ухвали суду, і тільки приблизно 4,2 тис. судових постанов по суті розгляду справи;

— у цивільних справах ухвалено понад 16 тис. судових актів, з них понад 80% — це процедурні ухвали, по суті позовних вимог розглянуто приблизно 2,9 тис. справ, з них нове рішення ухвалено лише в п'яти випадках!

— приблизно 11,8 тис. господарських справ, з них по суті позовних вимог — 1,9 тис. справ;

— ухвалено всього 8,2 тис. судових актів у кримінальних справах, в тому числі судових постанов за підсумками розгляду — всього 650, тобто менш як 9%;

— розглянуто дев'ять справ про адміністративні правопорушення — всі 100% відмови в касаційному розгляді.

Наскільки така статистика є правомірним критерієм ефективності роботи суду? Все пізнається в порівнянні. Наприклад, Голосіївський районний суд м. Києва за той самий звітний період з 15 грудня 2017 року до цього дня ухвалив понад 9,6 тис. судових актів. З них по суті розгляду справи (вироки, рішення, постанови) — майже 5,3 тис., або умовний коефіцієнт корисної дії (ККД) суду понад 55%!

Візьмемо Оболонський районний суд м. Києва: на 8,2 тис. судових актів припадає майже 6,2 тис. вироків, рішень, постанов, або ККД — майже 76%. Фантастика!

Безумовно, не в усіх районних судах однаково добре ведеться робота зі складання судових рішень і подальшої публікації їх у Єдиному реєстрі. Наприклад, Печерський районний суд м. Києва дуже схожий за почерком роботи на ВС — з понад 16 тис. судових актів лише трохи більш як 2 тис. — судових рішень по суті розгляду справи. Але загалом по м. Києву усіма районними судами з 15 грудня 2017 року ухвалено майже 108 тис. судових актів, з них понад 38 тис. — по суті розгляду справи.

Таким чином, в судах першої інстанції, де традиційно найдовший розгляд, де встановлюються факти й відбуваються інші процесуальні дії, об'єктивний ККД роботи суду становить понад 35%.

Водночас ВС не встановлює факти, не призначає експертизи, не викликає свідків, не витребує докази, вирішує справу зазвичай в одне засідання. На що ж в такому разі судді ВС гають свій час, коли понад 80% судових актів ВС — це процесуальне переливання з пустого в порожнє, а не ухвалення остаточного рішення?

Тепер кілька слів про якість судових рішень. Вона майже не змінилася з утворенням нового Верховного суду. Вкрай рідко зустрічаються судові рішення, написані гарною мовою, з виразними й переконливими прийомами логічного доведення, з посиланнями на судових авторитетів. Зазвичай судовий акт ВС написаний нелюдською мовою, є вкрай важким для розуміння, рясніє канцеляризмами, наводяться норми права «все до купи», часто недоречно. Точно так само не завжди доречно, у відриві від контексту цитуються рішення Європейського суду з прав людини.

Скоріше легше навести ті деякі позитивні приклади, на які слід рівнятися, ніж розбирати вал формальних рішень-відписок, притому що є ще воістину невичерпна категорія рішень з розряду «навмисне не придумаєш». Наприклад, слід підтримати тих суддів ВС, які структурують свої рішення і нумерують абзаци (пункти) мотивувальної частини рішення за аналогією з рішеннями ЄСПЛ.

Дуже приємне враження справила постанова Касаційного адміністративного суду ВС (КАС) від 14 березня 2018 року в справі №815/219/17. Суд визнав за ОСББ право на звернення до суду в інтересах не лише ОСББ як юридичної особи, а і його членів. При цьому суд виклав дуже важливу правову позицію:

«30. Проаналізувавши обставини справи та оцінивши доводи касаційної скарги, суд не може погодитися з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову ОСББ «Вільямса 59-К» як особі, права та охоронювані законом інтереси якої не було порушено відповідачами на дату прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, без надання правової оцінки такому рішенню по суті.

<…>

35. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Горраіз Лізаррага та інші проти Іспанії» (заява №62543/00 від 10.11.2004) зазначено, що «...в сучасному суспільстві, коли громадяни стикаються з особливо складними управлінськими рішеннями, звернення до колективних органів, таких, як асоціації, є одним із доступних, а іноді і єдиним доступним для них засобом, завдяки якому вони можуть ефективно захищати власні інтереси. Крім того, законодавством більшості європейських країн визнано право асоціацій брати участь у судових провадженнях для захисту інтересів своїх членів. ... Суд не може ігнорувати цей факт при тлумаченні поняття «потерпілий». Будь-яка інша, надміру формалізована інтерпретація цієї концепції зробить захист прав, гарантованих Конвенцією, неефективним та ілюзорним (п. 38). Суд визнав, що гарантії статті 6 §1 також розповсюджуються на об'єднання, у разі, коли вони вимагають визнати права чи інтереси їх членів (п. 45)».

При цьому суд виходив із загального принципу ст. 36 Конституції України, згідно з яким: «…громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей».

Таким чином, ВС не лише захистив легітимне право будь-яких форм об'єднань громадян на захист своїх членів у судах, а й, по суті, поставив під сумнів легітимність положення ст. 131-2 Конституції в частині встановлення так званої адвокатської монополії на представництво інтересів іншої особи в суді. Але це, напевно, той нечисленний приклад, коли суд ухвалив рішення «на користь народу». Зазвичай у ВС панує заборонний підхід: набагато легше людині відмовити в праві, ніж надати, відновити.

Іноді складається враження, що ВС керується принципом верховенства права над людиною, хоча мав би виходити з верховенства права людини над формальними постановами мирської влади. Часом це набуває гротескних форм...

Візьмемо, наприклад, гучну справу про звільнення судді КСУ Анатолія Головіна. Верховна Рада його звільнила «просто так», тому що він — представник злочинного режиму Януковича, і ще тому, що він був головою КСУ під час ухвалення рішення №20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року про поновлення редакції Конституції 1996 року. Те рішення, чого гріха таїти, не є бездоганним. Але, з іншого боку, — його ніхто не скасовував! Ба більше, його легітимізовано в самому тексті Конституції — в п. 15, п. 16 Перехідних положень Основного Закону.

Право Верховної Ради ухвалювати акти шляхом голосування не є абсолютним. Як досягнення статевої зрілості ще не дає підстав для вступу в інтимне життя, точно так само наявність 226 карток для голосування не дає права парламенту узаконювати будь-яку нісенітницю.

Нагадаємо, що ВАСУ за кілька днів до своєї ліквідації набрався сміливості й визнав незаконним звільнення судді КСУ Анатолія Головіна. Відповідач — Верховна Рада — подав апеляцію на розгляд Великої палати ВС. Цей вищий судовий рубіж оборони правосуддя від народу розглянув 14 березня 2018 року справу №П/ 800/120/14 і дійшов таких висновків:

«Ці обставини суттєво відрізняють Конституційний суд України від судів загальної юрисдикції, оскільки зазначене вище свідчить про те, що цей орган є більшою мірою політичним, ніж судовим.

Те, що Конституційний суд України не є судом у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, випливає також із рішень Європейського суду з прав людини у справах «Фішер проти Австрії» та «Цумтобель проти Австрії».

За таких обставин цілком виправданим є висновок, що суб’єкт призначення судді Конституційного суду України має право застосувати до призначеного ним судді заходи політичної відповідальності в разі встановлення цим суб’єктом призначення ознак невідповідності поведінки такого судді високим вимогам, які пред’являються суспільством до судді Конституційного суду України.

З огляду на вказане Велика палата Верховного суду дійшла висновку про неможливість застосування висновків ЄСПЛ, викладених у рішенні в справі «Олександр Волков проти України», у випадку оцінки правомірності звільнення суддів Конституційного суду України».

Після таких сміливих висновків, на мою думку, Велику палату слід перейменувати на Палату №6 і розігнати до чортової матері! Оскільки судді, які не вважають КСУ судом, підлягають притягненню до медичної відповідальності...

Але вони не самотні. Ось іще «елегантний» приклад. Суддя ВС Василь Іванович Крат 15 березня 2018 року у справі №712/11225/16-ц розглядав питання про прийняття до розгляду касаційної скарги виконкому Черкаської міськради. І з усього було видно, що керувався він прислів'ям «робота дурнів любить»... Тому відмовив. Але зробив це витончено. Оцініть:

«Аналіз доданої до касаційної скарги довіреності №402-01-21 від 31 січня 2018 року свідчить, що ОСОБА_1 уповноважена представляти інтереси виконавчого комітету Черкаської міської ради у місцевих та апеляційних судах, Верховному суді України.

Повноважень представляти інтереси довірителя представником ОСОБА_1 у Верховному суді вказана довіреність №402-01-21 від 31 січня 2018 року не містить».

Добре, суддя Крат не вважає ВС Верховним судом України, тобто підтверджує мою стару тезу про те, що ВС до України жодного стосунку не має. Але оскільки — і всі юристи це знають — будь-яка довіреність починається словами: «У всіх органах державної влади і місцевого самоврядування, в усіх судах всіх рівнів, в тому числі...», то суддя Крат правомірно не вважає свою нинішню контору ані органом державної влади, ані судом в широкому сенсі цього слова...

Деякі рішення ВС, анонсовані на його сайті (!) як приклад нового правосуддя, викликають гнітюче здивування. Наприклад, ось це:

«Відмова прокуратури у видачі довідки про зарплату для перерахунку пенсій є правомірною — зразкова справа

Верховний суд відмовив у визнанні неправомірними дій прокуратури Чернігівської області щодо відмови у видачі довідки про заробітну плату та зобов’язанні видати таку довідку.

Таке рішення у зразковій справі ухвалив у ході судового засідання сьогодні, 16 квітня 2018 року, Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду.

Нагадаємо, у позові до прокуратури Чернігівської області позивач просив визнати неправомірною відмову у видачі довідки про заробітну плату та зобов’язати видати таку довідку відповідно до постанови Кабінету міністрів України від 30 серпня 2017 року №657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури» станом на 1 вересня 2017 року».

Я перепрошую, але давно хотів запитати: ви там у себе, у Верховному суді, з глузду з'їхали?! Людина має повне і безумовне право отримати в органу владних повноважень будь-який документ, який стосується її особисто, якщо тільки це не державна таємниця. Пенсіонер — з усього видно, колишній прокурор — всього лише просив довідку з роботи про зарплату для перерахунку пенсії. Ви там блекоти об'їлися — знущатися з пенсіонера й оголошувати це зразковою справою?

Ще одна справа — із серії «перемога» верховенства над правом. 11 квітня 2018 року Касаційний цивільний суд ВС (КЦС ВС) розглянув просту, як шматок господарського мила, цивільну справу №263/13312/15-ц. Колегія суддів ВС у складі: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. — розглянула таку колізію:

«У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, виконавчого комітету Маріупольської міської ради Донецької області, треті особи: Департамент міського майна Маріупольської міської ради Донецької області, Житлово-комунальне підприємство «ЖИЛКОМПЛЕКС» (далі — ЖКП «ЖИЛКОМПЛЕКС»), приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Чичекова О. А., про визнання недійсними розпорядження про приватизацію, свідоцтва про право власності на житло, заяви та довідки про склад сім'ї, заповіту, договору купівлі-продажу, реєстрації місця проживання, зняття з реєстрації та визнання права користування.

Позовна заява мотивована тим, що з моменту народження, 1985 року, вона проживала та була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 разом із: братом, ОСОБА_12, і батьками: ОСОБА_13, ОСОБА_2. Також з ними проживала її баба, ОСОБА_5, яка з 1995 року стала мешкати у с. Малинівці Нікольського району Донецької області.

У січні 2014 року при зверненні її матері, ОСОБА_2, до міліції за фактом заміни замків у зазначеній квартирі, стало відомо, що власником квартири шляхом приватизації у 1994 році стала ОСОБА_5.

Позивач вважала, що приватизація квартири №5 за вищевказаною адресою є недійсною, оскільки ОСОБА_5 були надані неправдиві документи про склад сім'ї. Крім того, документи, на підставі яких 12 січня 1994 року видано розпорядження про приватизацію, а саме довідка про склад сім'ї та заява ОСОБА_5, підписані керівником підприємства з обслуговування житла ОСОБА_14, який працевлаштований на цю посаду лише 27 січня 1994 року.

ОСОБА_1 зазначала, що про приватизацію квартири їй стало відомо лише у січні 2014 року, тому просила: поновити строк звернення до суду з позовом, визнати недійсними розпорядження про приватизацію, свідоцтво про право власності на житло, … та довідку про склад сім'ї…»

Не втомлюючи читачів непотрібними подробицями, перейдімо відразу до суті рішення суду. Ось що вирішив суд:

«Таким чином, приватизація спірної квартири відбулась з порушенням вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та законних прав на житло ОСОБА_1, яка постійно проживала і була зареєстрована в цій квартирі як член сім'ї наймача.

<�…>

Судом установлено, що ОСОБА_1, звертаючись до суду з даним позовом, посилалась на те, що в силу неповнолітнього віку, а також відсутності можливості ознайомитися з документами про приватизацію спірної квартири, які знаходились у ОСОБА_5, вона не володіла інформацією, що спірна квартира була приватизована лише на ОСОБА_5.

Позивач зазначала, що про порушення свого права дізналась у січні 2014 року, просила поновити пропущений строк звернення до суду, посилаючись на те, що до цього часу ніхто не обмежував її у праві користування спірною квартирою, тому у неї не було необхідності в отриманні документів про право власності.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що вказані позивачем причини пропущення строку позовної давності не є поважними, оскільки ОСОБА_1 мала об'єктивну можливість дізнатися про обставини порушення її права, зважаючи на те, що постійно проживала у квартирі, отже, вчиняла або повинна була вчиняти юридично важливі дії щодо неї. При цьому ОСОБА_1 набула повноліття ще у 2003 році, однак своїми правами щодо спірної квартири не цікавилась, хоча повинна була це робити та нести повну відповідальність за житло.

При цьому колегія суддів виходить з того, що доводи касаційної скарги зводяться до бажання повторного перегляду вже вирішеної справи тільки з метою нового її слухання і вирішення. Проте це порушує принцип остаточності рішення суду (res judicata), оскільки підстав для перегляду судових рішень немає, права та обов'язки сторін уже вирішені (рішення Європейського суду з прав людини: «Брумареску проти Румунії», «Науменко проти України»)».

Таким чином, як ви вже здогадалися, Верховний суд познущався над касатором, чиї права були порушені ще в малолітньому віці. Судом встановлено порушення права, але відновити його суд не вважає за потрібне, бо виходить не з принципу верховенства права людини, а з принципу так званої «остаточності рішення суду (res judicata)». При цьому суд посилався на рішення Європейського суду з прав людини — «Брумареску проти Румунії».

Процитую першоджерело: [суд] «…повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania)».

Щоб точніше висловити, що мав на увазі суд, процитую один абзац з постанови Судової палати у кримінальних справах Верховного суду України від 17 грудня 2015 року у провадженні №5-184 кс (15) 15:

«Судова палата зазначає, що перегляд остаточних судових рішень, постановлених до набрання чинності законом №192-VIII, на підставі пункту 2 частини 1 статті 445 КПК в редакції вказаного закону ставить під сумнів прогнозованість і стабільність судових рішень, ухвалених за відповідною процедурою, що з огляду на принцип правової визначеності є неприпустимим».

Коли я читаю такого роду «високі» доводи суду, клянусь, хочеться дістати різки й висікти авторів цієї абракадабри та прочитати їм невелику історичну лекцію на предмет «стабільності» судових рішень.

Коли Сергія Корольова заарештували в 1938 році й відправили як ворога народу на Колиму, то його правомірні очікування полягали в тому, щоб здохнути там, на лісоповалі, в сонячному Магадані, так і залишившись на все життя злочинцем. Не знаючи про високі принципи правової стабільності й не маючи розуміння принципу res judicata (який означає зовсім не те, що нам намагаються нав'язати), він раз по раз добивався перегляду своєї справи. Тобто грубо порушував принцип так званого верховенства права в розумінні ВС. Оскільки після смерті Сталіна радянська юстиція продовжувала діяти так само грубо і нелегітимно, цинічно зневажаючи всі святі принципи «прогнозованості та стабільності» судових рішень, то Сергія Корольова, як і багатьох інших, які дожили до 1957 року, за рамками будь-яких мислимих процесуальних строків реабілітували, тим самим порушивши їхні правомірні очікування з колишнього табірного життя...

Щонайменше мільйон кримінальних справ було переглянуто за 15–20 років після винесення вироку. Як жити суддям після цього, де правова визначеність?!

Мені здається, що судді Верховного суду дещо невірно розуміють принцип верховенства права і своє власне призначення. Про це добре сказав 77 років тому видатний юрист XX століття, який з огляду на обставини іноді одягав маску ката:

«Судді підзаконні. Судова діяльність не є джерелом закону; навпаки, закон є джерелом судової діяльності. Якість судової діяльності визначається її відповідністю принципам і вимогам закону. Закон висловлює собою те, що вважають справедливим, вигідним і бажаним для себе панівні класи. Закон формулює свої вимоги відповідно до інтересів і виражає ці інтереси правосвідомістю цих класів.

Судова практика має цілковито відповідати цим вимогам. Отже, судова практика не може бути джерелом права. Вона має бути і є насправді діяльністю, що цілком і повністю будується відповідно до принципів позитивного права, з його особливостями і відмінностями. Значення судової діяльності визначає суспільно-політичне значення судового вироку або судового рішення, в яких не лише даються відповіді на запитання про винуватість чи невинуватість підсудного, про обґрунтованість позовних домагань і, таким чином, вирішується низка питань, пов'язаних з тією чи іншою конкретною судовою справою, але в яких знаходить своє вираження загальна політика цієї держави. У судових рішеннях висловлюється ставлення державної влади до тих чи інших суспільних явищ, що перебувають у сфері уваги суду. З огляду на всі ці обставини вирок або рішення, що виносяться судом, мають задовольняти спеціальним вимогам. Перша з цих вимог — це переконливість судового вироку або рішення. Будь-яка постанова суду має бути переконливою, має створювати в громадській думці впевненість у безумовній правильності та справедливості вираженого в ній суддівського рішення».

(А. Вишинський, «Теорія судових доказів у радянському праві», 1941 рік)

Андрій Януарійович Вишинський був блискучим юристом і циніком. Бувши, з одного боку, державним обвинувачем на московських процесах 1938 року, він водночас у своїх теоретичних працях не забував згадувати про презумпцію невинуватості та інші абсолютно правомірні речі. Але найголовніше, на чому робив наголос Вишинський, — це неформальне ставлення до цілей і завдань правосуддя.

Мені здається, що і в наші дні дві його тези — про переконливість судових рішень для народу і про висловлення державної політики через судові рішення — залишаються абсолютно актуальними.

Ви запитуєте, чому немає довіри до суду, куди подівся авторитет? Вишинський вам дає просту відповідь: тому що ваші рішення нікому не зрозумілі й непереконливі. Тому що вашими рішеннями, де ви відмовляєте простим людям у дрібних проханнях, — ви демонструєте ставлення державної влади до народу і всіх суспільних явищ. Хіба Вишинський був не правий?