«Мені 33 роки, але батьки мають мене за маленьку дитину»

«Ракурс» вже писав про безпрецедентну історію: співробітниця Адміністрації президента, в минулому — народний депутат України, п'ятий рік веде війну проти єдиної дочки. Домашній арешт, викрадення, залякування адвокатів, заяви в поліцію з вимогою оголосити дочку, успішну і благополучну молоду жінку, кандидата юридичних наук, в розшук — всі ці засоби використовувалися в протистоянні (детально про це читайте тут). Нарешті, батьки Діани Самойлик (так звуть героїню історії) подали вже четвертий (!) цивільний позов про визнання власної дитини недієздатною. (Про те, як досі психіатрію незаконно використовують як інструмент для позбавлення людини цивільних прав, читайте тут.)

Але залишилося ще одне запитання, яке ставить у глухий кут: чому ворогом для Діани Самойлик стала рідна мати? Як сама Діана оцінює цю історію? І можливо, коріння проблеми йдуть ще в дитинство героїні?

— Які стосунки у вас склалися з батьками в дитинстві?

— Мене виховувала переважно прабабуся, — згадує Діана. — Батьки постійно були на роботі, часто в роз'їздах. Чесно кажучи, їм було трохи не до мене, і тому особливо теплих стосунків у нас, напевно, не було. Але я не ображалася на них, розуміла, що оскільки вони зайняті, значить, так треба. Активно виховувати мене мама з татом взялися, коли мені вже виповнилося років 20. Але і в дитинстві, і пізніше я була безпроблемною дитиною: вчилася добре, потім здобула дві вищі освіти.

— А коли конфлікт з матір'ю загострився?

— «Активна фаза», якщо можна так сказати, почалася у 2013 році. Але насправді серйозні проблеми почалися набагато раніше. Мамі не подобався жоден парубок із тих, хто намагався до мене залицятися. Коли у 2011 році я познайомилася з Сергієм, своїм майбутнім чоловіком, то намагалася налагодити стосунки між ним і батьками. Ми, пам'ятаю, навіть разом сходили на концерт, я запрошувала його додому. Але мама, познайомившись із ним, відразу заявила: «Тільки через мій труп!». Але ж я вже не була дитиною, мені виповнилося 26 років, за плечима дві вищі освіти. І, звичайно ж, я чудово розуміла, що річ не в хорошому або поганому чоловікові поруч, а в тому, що мама прагне повністю мене контролювати.

Два роки по тому я остаточно вирішила вийти заміж за цього чоловіка й повідомила про це батьків. У той час я вже жила у власній квартирі, щоправда, в одному будинку з батьками. І тоді мені зателефонував батько, сказавши, що зайде в гості.

...Про те, що сталося далі, ми вже писали у статті «Домашній арешт, викрадення, психіатричний діагноз». Нагадаємо коротко: слідом за батьком у квартиру до Діани прийшла її мати в супроводі нотаріуса і, погрожуючи тим, що зараз викличе «спеціальних людей» і ті відвезуть її в «дурку», змусила підписати генеральну довіреність на розпорядження майном. Після цього вона залишила дочку під домашнім арештом. Охоронці, такі собі молоді чоловіки спортивної зовнішності, цілий місяць (!) не давали Діані вийти з дому. Один із них вартував на сходовому майданчику, другий жив просто в квартирі дівчини. Але вона була непохитна у своєму рішенні. І тоді з'явився новий візитер.

«Коли батьки зрозуміли, що я не збираюся здаватися, мене спіймали, скрутили (я довго відбивалася), потім щось вкололи внутрішньом'язово, і я добу перебувала у стані «овоч», навіть до ванни не могла дійти самостійно, — продовжує Діана Самойлик. — А через добу до мене прийшов чоловік, який представився психіатром (це був психіатр і нарколог Владислав Сова), і коли ми залишилися вдвох, у нас відбулася цікава бесіда. «Я знаю точно, що тобі з ними не варто змагатися, — сказав він, маючи на увазі моїх батьків. — Якщо вони вирішили зробити з тебе дурочку, то, повір, вони це зроблять. У них сил більше. Тому здавайся, відмовляйся, виконуй їхні вимоги». «Послухайте, але ж ми не в середньовіччі живемо! — спробувала обуритися я і запитала: — А вам що за інтерес брати участь у всьому цьому?» — «Мені гроші заплатили», — відповів він, наче нічого не було. «А вам не здалося, що це вона якраз не в собі?» — «І що з того? Гроші ж платить вона!» — «То давайте я вам заплачу!» — «Ні, у неї більше ресурсів». Потім він ще кілька разів приходив, проводив бесіди, давав якісь таблетки, яких я потихеньку позбавлялася...»

Потім була «операція зі звільнення» Діани, до якої було залучено міліцію і тележурналістів, і зрештою вона вийшла на свободу в чому стояла, без грошей і документів (точніше, з одним закордонним паспортом, випадково забутим у подруги). Побачивши, що стосунки з батьками перейшли межу розумного, Сергій і Діана вирішили якомога швидше укласти шлюб.

До речі, відразу після звільнення Діана подала заяву в міліцію за фактом незаконного домашнього ув'язнення (справу спочатку перекваліфікували з «викрадення» на «самоуправство», і вона так і зависла). А наступного дня вона вирушила до нотаріуса.

«У мене був із собою лише закордонний паспорт, по ньому я мала право скасувати довіреність, — згадує Діана Самойлик. — Але виявилося, що до цього часу квартиру було продано! Причому угоду оформили близько опівночі (зараз у Печерському районному суді Києва у провадженні перебуває справа за позовом до нотаріуса, який оформляв угоду. — Ред.). Речей, залишених у квартирі, мені було не шкода. Дякувати Богові, мій чоловік був спроможний одягнути-взути мене. До речі, Сергій умовляв мене ще раз поговорити з батьками. І хоча я розуміла, що ситуація навряд чи зміниться на краще, я зустрілася з ними, попросила віддати мені диплом та інші документи. Зрештою мені віддали коробку зі старим одягом. А через диплом та інші документи, які довелося відновлювати, в мене затягнувся захист кандидатської дисертації. Потім я дізналася, що мати намагалася тиснути на моїх наукових керівників, телефонувала, погрожувала, що їх буде звільнено. Але вони не піддалися на тиск і навіть заспокоювали мене. До речі, моя мати досі заперечує той факт, що я захистила кандидатську дисертацію. А два місяці по звільненні з-під домашнього арешту я дізналася, що пан Сова написав висновок про те, що я нездорова, і на підставі цього мати подає позов про позбавлення мене дієздатності».

Як зауважив адвокат Діани Самойлик Сергій Трофімов, на той момент Владислав Сова був штатним лікарем територіального відділення міської психіатричної лікарні. Якщо діяти за законом, то батьки мали звернутися туди, після чого було б заведено офіційну історію хвороби. Якщо ж пан Сова діяв як приватний лікар, то факт у тому, що його просто викликали на «халтуру» і вручили бланк сторонньої клініки, який до того ж у цей час був уже застарілим і недійсним.

Після історії з домашнім арештом подружжя Самойлик прожило спокійно менш як рік, а потім до квартири Діани увірвалися незнайомці, побили її, зв'язали водія та домробітницю і вивезли дівчину в бункер на околиці Києва, де тримали майже добу.

— Коли мене привезли до Львова і там звільнили, то наші друзі, які взяли мене «з рук на руки», були шоковані: я була в синцях, одяг порваний, — розповідає Діана Самойлик. — Пізніше, зустрівшись із батьком, я прямо запитала в нього: «І тобі не соромно? Я твоя дочка, ти знаєш, що мене били, намагалися зґвалтувати. Що ти як батько можеш відповісти?»

— Ваша мама — держчиновник високого рангу. А ким працює батько?

— Ніким. Точніше, він працює чоловіком мами. Він — повністю залежна від неї людина, яка не має своєї думки.

— У вас є дочка, їй ще немає року. Народження дитини — чудовий привід помиритися або, принаймні, укласти перемир'я.

— Не в моєму випадку, — зітхає Діана. — Коли народилася дочка, посипалися заяви спочатку про те, що я... не народжувала цю дитину, а взяла її невідомо де. Потім, що я погана мати й мене слід позбавити батьківських прав. До речі, адвокати, які допомагали мені, теж намагалися помирити мене з батьками, розуміючи, що ситуація виходить за рамки правових відносин. І чим це закінчилося? І в одного, і в другого таємничим чином згоріли машини. Зараз ми з чоловіком мешкаємо за містом. Нещодавно він поїхав кататися на велосипеді й побачив автомобіль моїх батьків — він їздив навколо нашого будинку. Зараз я просто боюся вийти за ворота з коляскою. Думаю, я вже не зможу помиритися. Є таке поняття — точка неповернення. У моєму випадку цих точок було забагато. І боюся, батьки не збираються давати мені спокій.

...Як ми вже писали, загалом було подано чотири позови про позбавлення Діани Самойлик дієздатності: два від імені матері, два — від батька. Останній позов має наприкінці червня слухатися в Голосіївському суді Києва. Отже, далі буде.

P. S. Оскільки мати Діани Ірина Антипенко на контакт йти відмовилася, ми змушені були звернутися до судових матеріалів. Ось витяг з пояснення, що його надала Ірина Антипенко (з матеріалів однієї зі справ про позбавлення дієздатності). У ньому мати Діани Самойлик розповідає про дитинство дочки:

«Ми з чоловіком знайомі з дитинства. Загальний стаж нашого знайомства — близько 50 років, одружені понад 30 років. Все життя у нас були дуже довірчі теплі стосунки, адже жили в одному будинку, ходили в одну школу, мали спільних друзів. Коли народилася Діаночка, ми вирішили створити всі блага для нашої дитини. Мій чоловік служив дуже довго в Німеччині, але попри це я працювала на кількох роботах. Окрім нас Діаночку виховувала її бабуся (за словами Діани, її мати була в глибокій сварці з бабусею, тому її виховувала прабабуся. — Ред.). У нашій родині Діаночку боготворили всі. Ми намагалися дати гарне виховання й освіту. Діана закінчила два факультети Інституту міжнародних відносин (юридичний і економічний). У сім'ї і з оточуючими вона завжди була доброю, чуйною, гостинною. Ми намагалися прищеплювати нашій доньці почуття поваги до старших, батьків, родичів, колег, друзів. Ми жили в різних містах Радянського Союзу і за кордоном, тому до нас завжди приїжджали знайомі з різних міст. Діаночка була дуже гостинною, і приїзд знайомих був для неї святом, оскільки отримувала багато подарунків. Я завжди готувала обід, адже я росла в малозабезпеченій сім'ї і вважала своїм обов'язком нагодувати гостей. Діаночка готувати не любила. Ми намагалися з бабусею і татом навчити Діаночку виконувати всю домашню роботу самостійно, але дочка відмовлялася нам допомагати. Я заспокоювала себе тим, що коли вона виросте, життя її навчить».