Новини
Ракурс
Робота суддею в Україні, стосунки з журналістами. Фото: CC0 Public Domain / Max Pixel

Судді і журналісти: чи є спосіб порозумітися

21 січ 2020, 21:03

Довіра до суду значною, якщо не визначальною мірою залежить від ЗМІ — такі висновки соціологи роблять регулярно, і одне з останніх опитувань  Центру Разумкова підтвердило це ще раз. Саме ЗМІ разом із родичами і знайомими громадянина, якму пощастило жодного разу в своєму житті не потрапити в судове засідання, формують його думку про суд.  Це велика відповідільність. Чи усвідомлюють це ЗМІ? Як бачать служителі Феміди взаємодію в інтересах суспільства журналістів і суддів? Якими є взаємні претензії, побажання суддів і журналістів, які разом формують думку громади про останню лінію оборони прав людини — суд?  Для того, щоб почути один одного, спільно пошукати орієнтири і сформулювати взаємні побажання, «Ракурс» запропонував висловитися на цю тему представникам обох «таборів».

 

Тетяна Анцупова, суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду — про роботу суддів та журналістську етику:

— Добре, що вас турбує зворотний зв'язок щодо роботи суддів, тут наші побажання — почути один одного — збігаються. Тим більше що нині Верховний суд перебуває не зовсім у звичній для себе ситуації. Тривають реформи судової системи, і тут чомусь ВС став на першому місці, тією судовою інстанцією, яка підпадає під реформування, хоча щойно була створена і начебто пройшла всі визначені законом прозорі процедури. Але так сталося, і ми теж маємо комунікувати із суспільством, доносити свою думку. Зараз ми визначаємо стан як кризовий для нас.

Робота суддею в Україні, стосунки з журналістами. Тетяна Анцупова, суддя КАС ВС. Фото з особистого архіву

Що стосується побажань до висвітлення журналістами судової тематики, то на першому плані — справедливе відображення подій. Надзвичайно важливим (причому не тільки для судової системи) є те, щоб інформація передавалася суспільству через журналіста згідно з принципами відповідальної журналістики. Тут, як і у лікарів, має діяти принцип «не нашкодь». Це питання висвітлюється також у практиці Європейського суду з прав людини, де йдеться і про джерела отримання інформації, і про поведінку журналіста.

В нових кодексах з’явилася норма, відповідно до якої відеозапис можна вести без дозволу суду, але з повідомленням головуючого про те, що відбуватиметься стрім або відеозапис із подальшим оприлюдненням у ЗМІ. За свою дворічну практику у Верховному суді я не пам’ятаю, щоб суд забороняв це робити. Єдине, що хочу зауважити, — велике значення у такому випадку має поведінка журналіста. Журналістові не варто забувати, що він не єдина фігура, яка є учасником подій у судовому засіданні. А бувають такі ситуації, що судді змушені неодноразово робити зауваження.

Недовіра до судової влади та еволюція суспільства

Загалом культура спілкування в судовому засіданні є вельми важливою. Іноді мене дивує, що журналісти всупереч нормам кодексу не попереджають суд про те, що буде здійснюватися зйомка, а можуть просто зайти і почати знімати. Але ж це загальні норми етикету, культури. Така поведінка свідчить про певний розвиток суспільства, у тому числі й журналістів. Втім, це питання, що не є принциповими.

Важливе розуміння того, яким є сьогодні стан довіри суспільства до влади і, зокрема, до судової влади, роботи суддів. Я її не виокремлюю, бо три гілки влади все одно є одним цілим. Є статистичні дослідження про довіру, зокрема, до судової влади. До речі, останні дослідження Центру Разумкова свідчать про те, що люди, які були в судовому засіданні й отримали рішення, довіряють суду значно більше за тих, хто ніколи не був у суді. А хто доніс інформацію до тих, хто ніколи не був у суді? Очевидно, ЗМІ. На жаль, це так працює. Тому нам би хотілося змінити ситуацію на краще, щоб люди, які ніколи не були в суді, не боялися суду і знали: в кожного є доступ до правосуддя, суд є відкритим і дружнім до людини.

Це все — еволюційні моменти розвитку суспільства загалом, але нова філософія Верховного суду спрямована саме на це. Тому дуже хотілося б, щоб якщо журналіст бере на себе відповідальність писати про якесь судове рішення, висвітлювати роботу суддів, то розумів би: назва публікації і проставлені акценти мають бути правильними. Адже будь-яка справа містить не одну проблему — в ній завжди переплітається декілька, тож її складно висвітлити об’єктивно.

Правова освіта населення — завдання журналіста

Журналісту варто пам’ятати, що є червона лінія, яка проходить через право, і її треба побачити, аби правильно розставити акценти. Тому що, наприклад, якщо ЗМІ пише про суддю, який «за п’ять хвилин ухвалив рішення, порушив правила суддівської етики, і за це його звільнили», то тут акценти розставлені неправильно, адже суддю звільнили не за те, що він «за п’ять хвилин ухвалив рішення». Це важливо, оскільки таке подання інформації формує хибні висновки у суспільстві: значить, за це можна суддю звільняти чи на такі його дії скаржитися. Не всі ж вивчають норми кодексу. У нас діє інститут самопредставництва, коли людина сама може звернутися до суду, керуючись власними уявленнями та світоглядом.

Глобальна проблема — це правова освіта населення, і це завдання, яке і журналісти виконують в тому числі. За допомогою ЗМІ ми можемо підвищити рівень правових знань населення. Це копітка тривала робота, але на неї не можна шкодувати сил.

Труднощі професії судді

Я вже говорила про взаємозв’язок всіх гілок влади, а от останнє рішення ухвалює суд. Вдавшись до досудових і позасудових варіантів, людина звертається до суду, який ставить останню крапку. Тож так виходить, що саме суд буває «винуватий» в тому, що сторона незадоволена рішенням. Хоча насправді суд теж є заручником чинної законодавчої бази і тих норм, які склалися в суспільстві.

Півтора року я пропрацювала в соціальній палаті Касаційного адміністративного суду. Ми на власні очі бачили, які популістські закони ухвалюються, які доплати обіцяють тощо. Але ж немає механізму реалізації цих чудових проголошених намірів. Наприклад, відсутня постанова Кабміну про те, як реалізувати норму популістського закону, ухваленого Радою. Але обнадійлива інформація прозвучала всюди, люди очікують, а суд змушений відмовляти. Дуже складними є всі пенсійні справи, адже законодавство заплутане, воно змінюється кілька разів на рік.

Культура, інтелект, фаховість

Отже, якщо підсумовувати побажання до журналістів, які висвітлюють діяльність судів та роботу суддів, то це:

  1. Елементарна культура.
  2. Фаховий підхід, розуміння того, що відбувається в процесі.

Журналіст — це обов’язково людина з високим інтелектом, яка має аналітичні здібності, вміє побачити ту червону лінію, про яку ми говорили. Якщо є будь-які сумніви, запитання, ми завжди відкриті і готові допомогти. Навіть коли немає можливості дати інтерв’ю на камеру, то принаймні пояснити, як правильно, що суд мав на увазі.

Коли журналіст готує матеріал, привертає увагу до якоїсь проблеми або до конкретного судді, якщо це якесь негативне висвітлення особи, завжди треба оцінювати співвідношення між суспільним інтересом і приватним життям. Тому що судді — це і репутація всієї судової системи, і довіра до влади. І тут також вирішальною є роль культури, інтелекту і фаховості журналіста.

Олена Кібенко, суддя Великої палати Верховного суду — про двосторонні проблеми в комунікації з журналістами:

— У Верховному суді я керую групою, яка займається, зокрема, питаннями комунікації, і з проблемами комунікації ми стикаємося постійно. Зауважу, що вони є двосторонніми.

Так, є певні проблеми з донесенням своєї думки у суддів. Водночас ЗМІ зацікавленні передусім у висвітленні якогось конфлікту. На жаль, часто журналісти не дуже розуміються на певних юридичних тонкощах, подають конфлікт винятково так, як бачать його самі. А судді жодним чином не втручаються, щоби пояснити юридичні нюанси, які, можливо, допомогли би журналісту більш зважено надати суспільству ту чи іншу інформацію.

Робота суддею в Україні, стосунки з журналістами. Олена Кібенко, суддя Великої палати Верховного суду. Фото з особистого архіву

Загалом, що стосується судової журналістики, то вона у нас дуже мало розвинута. Це складний напрям. Для того щоби писати про суди, фактично треба бути юристом. Можливо, якщо не мати юридичної освіти, то хоча би пройти певний освітній курс. До речі, за кордоном є такі школи, курси, що надають бодай елементарні знання про роботу суддів та суду взагалі — починаючи з того, наприклад, хто де сидить у судовій залі.

Щодо побажань до журналістів, то часто виникають претензії через те, що вони беруть коментарі лише в однієї сторони по справі. Але ж майже будь-яка справа — це конфлікт щонайменше між двома сторонами. І якщо після рішення суду журналіст бере коментар в однієї сторони, мав би бути і коментар іншої. Ще, певне, добре було б запропонувати висловитися судді. Адже коли коментує справу лише одна зі сторін, в підсумку суспільство з подачі журналіста отримує упереджене, небезстороннє бачення конкретної ситуації.

Зараз дискутується питання, чи має суддя коментувати ухвалене ним рішення, чи це має робити суддя-спікер або прес-служба. Правила суддівської етики, на жаль, виписані не дуже ретельно, тому деякі судді ухиляються від коментування ухвалених рішень. Але ми у Верховному суді вибудовуємо таку політику: суддя має коментувати свої рішення за потреби, пояснюючи суть рішення коротко, доступною мовою, і ми не вважаємо це порушенням етичних норм. Так, ніхто не може змусити чи зобов’язати суддю робити це, але принаймні їм це рекомендовано.

Що стосується інших побажань до висвітлення роботи судової системи, хотілося би більше уваги до резонансних справ. Ми завжди анонсуємо розгляд таких справ, а також справ, рішення по яких матимуть значення для багатьох людей у країні, але журналісти не приходять. Розпочинається засідання — у нас присутні одна-дві особи. Цікаво, що наші закордонні колеги мають проблему, як розмістити у залі всіх охочих відвідати засідання. А от нам би хотілося більшої уваги до наших цікавих справ.

Оксана Лисенко, начальник управління інформації та забезпечення комунікаційної діяльності секретаріату Вищої ради правосуддя, керівник прес-центру судової влади України — про діяльність судів і роботу суддів:

— Найперше, хотіла б звернутися до читачів. Якщо ви читаєте інформацію про суд, Вищу раду правосуддя чи інший орган системи правосуддя і там немає інформації з першоджерела — не цитується судове рішення, немає персоналізованого коментаря судді, прес-секретаря, інформація подається з точки зору сторони у справі, — то з імовірністю 90% ця публікація містить не зовсім повну або й зовсім неправдиву інформацію про суд чи його рішення. Такий простий тест дає вам змогу відрізнити якісну інформацію про діяльність судів.

Робота суддею в Україні, стосунки з журналістами. Оксана Лисенко, керівник прес-центру судової влади України. Фото: Вища рада правосуддя

На жаль, мусимо констатувати, що в інформаційному полі країни досі превалюють не зовсім хороші тенденції. Великими медіахолдингами постійно педалюється тема міфічної «судової зради». Я працювала журналістом з 1996 року, і всі мої статті з того часу — про те, як уряд обмежує зарплати суддям, бо йому не подобаються судові рішення у тій чи іншій сфері. Кожна влада починає із судової реформи. Їхні стремління зрозумілі. Та чи потрібно це громадянам, яких представляють ЗМІ?

Щороку суди оприлюднюють близько ста спростувань фейкової інформації про їхню діяльність. Ще люблять жонглювати на ринку громадської довіри зі спрощеними трактуваннями закону слідчі органи та прокуратура, забуваючи і про презумпцію невинуватості, а часто свідомо нав’язуючи громадянам знак рівності, наприклад, між обранням запобіжного заходу та звільненням від покарання.

Виглядає так, що коли йдеться про судові рішення чи інтерес власників каналів, журналісти не є самостійними у своїй роботі. Їм також складно надати правову оцінку заявам окремих посадовців. І це досить загрозлива тенденція, яка потребує реагування вже на рівні журналістських організацій і навіть інститутів журналістики. Ось, наприклад, у Британії журналісти та юристи до четвертого курсу вчаться по одних і тих самих предметах. І це правильно, бо як можна оцінювати дії держави, не будучи обізнаними із законодавством?

Робота суддів та відкритий діалог з пресою

Зі свого боку ВРП підтримує постійний відкритий діалог із пресою, три роки поспіль ми проводимо Загальнонаціональний форум «Незалежні суди і вільні ЗМІ», цього року присвятили його проблемам висвітлення кримінальних процесів та порушенню презумпції невинуватості у ЗМІ. Ми підготували для кожного суду правила роботи журналістів у судах для легшого розуміння взаємодії судів та медіа. Ми також створили Єдиний реєстр прес-служб судів та підтримуємо його в актуальному стані, де вказані контакти понад 700 прес-секретарів та суддів-спікерів для того, щоб журналісти могли оперативно отримувати публічну інформацію щодо роботи суддів.

Третій наш важливий напрям — це створення агентства судової інформації на веб-порталі court.gov.ua, де можна отримати інформацію судів з першоджерела. І врешті сам портал — це суд у смартфоні, на якому вже зараз без обмежень є вся судова інформація: рух судових справ, рішення, новини судів тощо.

Чого ми прагнемо від взаємодії зі ЗМІ, так це балансу у подачі інформації та обов’язкового (!) представлення позиції суду, перевірки фактів перед оприлюдненням, поваги до презумпції невинуватості та персональних даних людей. Ми закликаємо не заміняти собою суд та захищати незалежність суду, як захищають своє право на інформацію журналісти. Адже право на справедливий суд та свобода вираження поглядів — це фундаментальні права не суддів чи ЗМІ, а кожного з нас.

Людмила Заглада, журналіст — про професії судді та журналіста:

— У нас чомусь дуже полюбляють малювати «типові портрети» людей тієї чи іншої професії, і якщо спробувати скласти таку собі «хейтерську шкалу», то важко навіть відразу сказати, кому більше роздадуть віртуальних стусанів — суддям чи журналістам? А може, на першому місці опиняться лікарі? Або правоохоронці? Але я не люблю «типових портретів», як не люблю і безглуздого хейтерства за професійною ознакою. У будь-якій професії — і судді в тому числі — є розумні і дурні, чесні і негідники.

Робота суддею в Україні, стосунки з журналістами. Людмила Заглада, журналіст. Фото з особистого архіву

Мені доводилося потрапляти в судові процеси як пересічному учасникові, і цей досвід не залишив негативних вражень. Ну хіба що сам механізм був громіздким і неповоротким, але це претензії не до конкретних суддів та їхньої роботи. А от щодо спілкування з суддями як журналіста, можу сказати, що це загалом дуже позитивний досвід. Переважна більшість суддів були і є виключно цікавими співрозмовниками — широко і глибоко освіченими людьми, які мислять нестандартно.

Журналіст — це ерудований дилетант

Доводилося читати, що, скажімо, у Штатах не вчать «журналістів взагалі» — там людина цілеспрямовано вибирає журналістську спеціалізацію. У нас тему доводиться вивчати самим у процесі роботи. Але це нестрашно, навіть якщо необхідний мінімум юридичних знань треба опановувати по ходу справи. Журналіст, на моє переконання, — це ерудований дилетант, людина, яка служить провідником від професіонала до пересічного читача, і таке «навчання на ходу» дуже допомагає в роботі.

Маю сказати, що левову частку своїх аматорських юридичних знань та правової ерудиції я здобула саме в судах і в особистому спілкуванні з суддями. Що особливо цінно — ілюстраціями до цих знань служили реальні історії, і розказані вони були не безпристрасно, а дуже емоційно.

Тому важко говорити про «претензії до роботи суддів взагалі». Але це, звичайно ж, особлива професія, адже її представники мусять бути не лише профі, а й абсолютно моральними людьми. І коли стикаєшся не з судовою помилкою, а зі свідомо підлою поведінкою, — ось це і викликає шок.

Рішалам у професії судді не місце

Пригадую одну доволі давню справу, процес над міліціонером, командиром патруля. Його підрозділ приїхав на виклик: чоловік погрожував пістолетом двом дівчатам. Зловмисника роззброїли і затримали, але він виявився колишнім прокурором, пустив у хід всі свої зв'язки — і зрештою молодий міліціонер, командир патруля, опинився під судом.

Коли справу цього хлопця розглядав суд першої інстанції, один з районних судів Києва, цей процес викликав шок. По обличчю судді, жінки середнього віку, було видно, що вона чудово усвідомлює, наскільки підлим є те, що вона робить. Розуміючи це, вона починала істерично кричати, давила на свідків, вигнала з зали засідань одного мого колегу, тележурналіста. Коли був зачитаний вирок — п'ять, здається, років позбавлення волі, — то плакали і кричали не лише учасники справи, а й свідки, рідні та колеги несправедливо засудженого хлопця. Мені тоді теж хотілося плакати і кричати, тому що ця жінка, яка мала бути втіленням справедливості, коїла несправедливість на очах у всіх — в тому числі і журналістів. І в той момент здавалося, що з цим нічого не можна вдіяти. Однак історія закінчилася добре — суд вищої інстанції скасував вирок.

Згадала я її тому, що йшлося в ній про людське життя і свободу. Звичайно, подібні дії десь у господарському чи адміністративному суді не викликають шоку, тільки гидливість і роздратування. І з цим теж, на жаль, кілька разів доводилося стикатися.


Ще одним більмом в оці стирчить новенький білий мерседес під вікном обшарпаного будинку районного суду у приморському місті. Сам суд розташовувався на першому поверсі якогось гуртожитку, через двір були протягнуті мотузки з білизною, в коридорі суду на підлозі лежав обдертий лінолеум. Мерседес належав судді і стояв під вікном її кабінету. Треба сказати, що у справі, через яку я приїхала у відрядження до цього міста, та суддя винесла дуже людяне рішення. Але мерседес цей чомусь муляв очі...

Резюмую: суддя — це людина, яка на своєму робочому місці має втілювати абсолютну справедливість, і «рішалам» у професії не місце.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.