Справа Юлії Тимошенко: Презумпція невинуватості скасовується, або Практичний довідник антикорупціонера

З усіх процесів, які «Ракурс» спостерігав у Вищому антикорупційному суді, справа Юлії Тимошенко посідає перше місце за кількістю порушень закону, допущених НАБУ і САП. Ці матеріали, мабуть, є найбільш вичерпним практичним довідником «Як порушити закон на кожному етапі досудового розслідування», і ними можна проілюструвати мало не будь-яке можливе нехтування законом.

Такий довідник напевне став би у пригоді і майбутнім обвинуваченим — не лише як найповніший із офіційно задокументованих перелік того, на що здатні правоохоронці, а ще й як інструкція із стратегії і тактики захисту.

«Ракурс» уже писав про безліч порушень закону, яких припустилися антикорупціонери в описуваній справі . І такі порушення в різних поєднаннях притаманні практично кожній справі, розслідуваній НАБУ і САП. 

Зупинімося на літері «П» цього затертого від частого вживання довідника, — фактично скасованій презумпції невинуватості, що є наріжним каменем кримінального процесу. Теоретично ніхто не має права назвати людину злочинцем до відповідного рішення суду. Але на практиці стисло і вичерпно стан із дотриманням презумпції невинуватості ілюструє офіційне повідомлення НАБУ і САП про підозру як про скоєний злочин. І це на тлі зображення підозрюваної, заблюреного таким чином, що немає в нашій країні людини, яка не впізнала би на ньому Юлію Тимошенко. Це нагадало процедуру пред’явлення особи для впізнання з якогось старого фільму, коли в один ряд перед потерпілим поставили, здається, діда, підлітка, білу вагітну жінку і темношкірого як ебенове дерево уродженця Африки. В кіно був жарт, а тут — блюзнірська форма замість суті.

Юлія Тимошенко звернулася до суду з клопотанням, яке нагадує: до відповідного вироку суду обвинувачення не має права формувати у суспільства враження, що особа вчинила правопорушення.

Виходячи, зокрема, з того, як сором’язливо антикорупціонери ховають від захисту головний доказ у справі й чимало інших прикмет, можна дійти висновку, що вони не мають шансів довести свою позицію в суді законним шляхом. Через те і вмикається на повну пропаганда, але із значно більшим завзяттям, ніж по інших справах, які також не оминуло фактичне винесення вироку до судового розгляду.

По справі Тимошенко атака була справді масованою, починаючи з офіційних повідомлень і дивного фільму кіностудії НАБУ Pictures. в якому реаліям відповідала хіба що чарівна панорама нічного Києва.

Водночас питання презумпції невинуватості — це про базову гарантію кримінального процесу. А нехтування нею з перших же кроків розслідування впевнено, хоч і не скоро, доводитиме, зокрема, політичну заангажованість розслідування в Європейському суді з прав людини.

14 січня 2026 року НАБУ і САП на своїх офіційних телеграм-каналах, сторінках, у фейсбуці оприлюднили повідомлення про те, що керівництву депутатської фракції парламенту повідомлено про підозру. Але текст публікації містив твердження, що підозрювана ініціювала переговори з окремими народними депутатами і запровадила систему винагород за лояльне голосування. Тобто обвинувачення подавало інкриміновані дії як встановлений факт.

Таким чином не просто разово видали бажане за дійсне через запаморочення від карколомного успіху слідства. Після публікації 14 січня подібну «ейфорію» антикорупціонерів суспільство спостерігало 16 і 26 січня, 8 квітня, 27−28 квітня, 26−28 травня. Практично повідомлення в такому дусі стали системою і щоразу досудове слідство безапеляційно «виносило вирок». Особу не підозрювали, її називали винною. бо йшлося про «фактичні дії», про те, що «домовились», «організували» та «існував сталий механізм».

Водночас Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що значення має не формальна оболонка фрази, а її реальний зміст і те враження, яке вона створює у суспільства.

У справі Алене де Рібемон проти Франції (рішення від 10 лютого 1995 року), яке є базовим прецедентом у практиці ЄСПЛ з прав людини щодо порушення презумпції невинуватості, ЄСПЛ прямо зазначив, що презумпція невинуватості є обов’язковою не лише для суду, а й для інших органів державної влади. Вимоги презумпції невинуватості поширюються не лише на суд, який розглядає справу, а й на всіх державних посадовців, які публічно коментують кримінальне розслідування. У цій справі йшлося про те, що високопосадовці (зокрема, міністр внутрішніх справ та поліцейські чини) під час публічних заяв та прес конференцій прямо звинувачували заявника в організації скоєння тяжкого злочину.

У справі «Дактарас проти Литви» суд пояснив ключову різницю: можна сказати, що особа підозрюється у вчиненні злочину, але не можна до вироку заявляти, що вона цей злочин вчинила. Суд також зауважив, що презумпція невинуватості вимагає від державних службовців особливої обережності при здійсненні у кримінальному процесі оцінок дій обвинуваченого, вина якого не встановлена компетентним судом

Ще в цілій низці справ ЄСПЛ виходив із того, що посадові особи не можуть публічно формувати висновок про винуватість особи до судового вироку.

У справі Юлії Тимошенко НАБУ і САП цю межу не просто перетнули, а впевнено стерли, як і в багатьох інших розслідуваних ними справах 

Фрази «ініціювали переговори», «домовилися», «сталий механізм, який застосовувався» — це не нейтральні формули, а рефреном багаторазово дубльовані твердження обвинувачення, практично вироку.

Повідомлення НАБУ і САП не є оціночним судженням, думкою журналістів, якоюсь приватною оцінкою. Це позиція державних органів, які виступають стороною обвинувачення, а ще і публічно формують у суспільства образ людини як виної. Це очевидно впливає на репутацію особи і загалом на подальший розгляд справи.

«Хочу окремо відповісти на можливий аргумент, що я є публічною особою і політиком, і тому можна зі мною робити все, що завгодно. Так, я є публічною особою, я багато років у політиці. Кожен президент проти мене порушив від однієї до 27 кримінальних справ, які потім були повністю спростовані судами. Я розумію, що політик має ширші межі допустимої критики, але кримінальне обвинувачення — це не політична критика. І це не політична діяльність. Мій статус політика не дає державі права через офіційні органи влади і їх офіційні канали оголошувати мене винною до вироку суду. Публічний статус не зменшує захист за статтею 6 Конвенції справ людини. У моєму випадку публікації НАБУ і САП були поширені через офіційні ресурси органів, отримали широкий медіа ефект і сформували у суспільстві стійкий образ не підозрюваної, а вже винної особи», — зазначила Юлія Тимошенко під час судового засідання.

Аби продемонструвати суду масштаб наслідків цих дій, до клопотання було долучено комплексне медіа дослідження. Щиро кажучи. його результати ганебні для четвертої влади. Вони не відкривають чогось принципово нового, але демонструють космічний масштаб «незалежності» і «професіоналізму».

Результати дослідження справді вражають. За 12 місяців у цифровому медіапросторі було зафіксовано 20102 публікації, присвячені справі. Їх сукупне охоплення склало майже 10 мільйонів унікальних переглядів! Дослідники використали показник, який використовується в Європі, — індекс інформаційного тиску. За результатами аналізу висвітлення справи Юлії Тимошенко він становить 8 балів з 10, що відповідає так званій червоній лінії, тобто критичному рівню інформаційного пресингу.

Ше більш показовим є інше. Дослідження встановило, що 87,4% всіх публікацій були механічним передруком первинних матеріалів, які надали НАБУ і САП. Переважна більшість українських медіа фактично теражувала одну і ту саму інформацію, яка походила із первинних офіційних повідомлень НАБУ і САП, з тими самими безапеляційними формулюваннями.

Із 4227 матеріалів, які були детально проаналізовані під час цього медіа дослідження, дотримання презумпції невинуватості публікацій було всього в декількох, решта прямо чи опосередковано представляли підозрювану як особу, що вже вчинила злочин. Таких публікацій майже 99%. Саме ці матеріали, за висновками дослідників, отримали понад 6 мільйонів переглядів. Тобто мільйони людей отримали інформацію, у якій підозрювану представляли винною ще до того, як суд розпочав розгляд справи.

Крім цього, зафіксовано аномальний інформаційний сплеск у січні 2026 року. За одну добу було оприлюднено 1200 публікацій. За висновками дослідників, це не відповідає природному розвитку інформаційного інтересу та свідчить про свідоме, планове, синхронне, масове тиражування одного інформаційного приводу.

Отже, задовго до того, як суд отримав можливість дослідити бодай один з доказів у цьому кримінальному провадженні, підозрюваного було винесено інформаційний вирок, широко розповсюджений і «вмонтований» у суспільну свідомість.