Україна: сучасні методи відлову «китайських шпигунів»

На жаль, прес-служба Управління СБУ в Харківській області наразі відмовилася надати відповідний коментар, тому почути іншу точку зору в цій справі поки що неможливо. А в такій ситуації завжди є ризик так і не дізнатися про якусь деталь, здатну докорінно змінити сприйняття будь-якої історії. Водночас ця справа насичена подробицями, що заслуговують на те, аби стати відомими громадськості.

Фото: Володимир Чумаков, доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри захисту інформації Академії ВМС імені П.С. Нахімова.

— Володимире Івановичу, з чого почалася ця історія?

— Я працюю в науці вже понад 36 років, з них останні 15 — тільки на ентузіазмі, адже ні для кого не секрет, як у нас фінансується наука. На моєму рахунку 250 опублікованих наукових і науково-методичних праць, чимало винаходів. Того часу я працював завідуючим кафедрою в Харківському національному університеті радіоелектроніки (ХНУРЕ). Керівництво вишу постійно тиснуло на мене, вимагаючи, щоб я шукав позабюджетне фінансування для кафедри, мовляв, на кожного працюючого викладача необхідно по 10 тис. грн позабюджетних коштів. А де їх було взяти? Нарешті з’явилася реальна можливість: наприкінці 2008 року мій колишній студент Олексій, що іноді заходив у рідний університет, зокрема, на мою кафедру, звернувся до мене з пропозицією. Він сказав, що працює в компанії «Сінонінвест», яка шукає незатребувані тут наукові ідеї, ноу-хау, а потім знаходить зарубіжні інвестиції для їх подальшої розробки та реалізації. Я розумів, що це дуже складно, але загорівся ідеєю отримати фінансування для своєї наукової діяльності та знайти їй гідне практичне застосування.

— Над чим саме ви працювали?

— Основний напрям моєї діяльності — це імпульсні системи і процеси, тобто процеси перетворення енергії протягом дуже коротких проміжків часу, що супроводжуються виділенням або поглинанням надвеликих потужностей. До таких систем належать плазмові джерела електромагнітного випромінювання і гіперзвукові електродинамічні прискорювачі тіл, які в побуті називаються рейкотронами. Макет такого рейкотрона я зібрав своїми руками за власні гроші, аби було що студентам показувати. І це був єдиний рейкотрон у розпорядженні українських вишів. Він зараз стоїть у мене на кафедрі в Академії ВМС. Другий макет, який розміщується на колишній моїй кафедрі в Харківському національному університеті радіоелектроніки, нам свого часу подарували москвичі.

Ми зустрічалися ще кілька разів, і якось Олексій сказав, що знайшов китайського інвестора, який зацікавлений в науково-дослідній роботі за тематикою плазмових технологій та гіперзвукового електродинамічного масоприскорення. Я дуже зрадів. Було складено і підписано договір про науково-технічне співробітництво між «Сінонінвестом» і ХНУРЕ, причому цей договір з боку ХНУРЕ затвердив проректор з наукової роботи Сліпченко, який є офіційною особою, яка підтверджує законність таких дій.

Інвестор висловив бажання відвідати науково-навчальну лабораторію кафедри для ознайомлення з дослідницькою базою, але йому відмовили, відбулася лише зустріч представників «Сінонінвесту» з керівництвом вишу.

— Тобто керівництво вишу брало безпосередню участь у переговорах?

— Ясна річ. Як перший крок для погодження договору на фінансування мені запропонували скласти розрахунково-пояснювальну записку про можливість реалізації електродинамічного прискорювача з конкретними параметрами. Це усталена практика встановлення можливості виконати науково-дослідну роботу. Інвестор має розуміти, чи здатен виконавець впоратися із заявленою роботою, чи не буде викинуто гроші на вітер.

Таку записку я склав на основі фрагмента навчально-методичного посібника, мною ж підготовленого і призначеного для студентів, що виконують лабораторні роботи на моїй кафедрі. Матеріал посібника містив виклад основних фізичних принципів електродинамічного масоприскорення і дані з публікацій та довідкової літератури з тематики досліджень, які є в загальнодоступній науковій періодиці і монографіях. Текст цього посібника я показав куратору вишу з боку СБУ Андрієві Саленкову. Він, будучи улюбленим племінником моєї дружини, часто бував у нас вдома і неодноразово заходив до мене на кафедру. Тому дуже добре знав тематику виконуваної мною наукової та навчальної роботи. Презентацію — кілька слайдів з моїх лекцій я, за погодженням із Саленковим, переслав електронною поштою замовнику — компанії «Сінонінвест».

— А 1-й відділ, що традиційно є куратором таких питань, дав згоду на підписання договору?

— Ні, в цьому не було потреби. Справа 1-го відділу — теми із закритим чи обмеженим доступом. А цей договір був відкритим, тема не була засекреченою. В матеріалах не містилося нічого такого, чого не можна було би знайти у відкритому доступі, в тому ж інтернеті, в науковій літературі. До речі, мій навчально-методичний посібник «Імпульсні процеси і системи», фрагмент якого я використав, був минулого року виданий Академією ВМС, де я тепер працюю. На його публікацію відповідно до звичайних вимог є висновок експертизи комісії Академії. Однак незабаром на кафедру прийшли кілька співробітників СБУ (Пухнатий, Докучаєв та інші), які оголосили мені, що іноземний інвестор є резидентом китайської спецслужби. Потім ці ж товариші з’явилися у мене вдома і в присутності моєї дружини в категоричній формі стали вимагати, щоб я посприяв СБУ в справі викриття китайського шпигуна. Якщо ж я відмовлюся, мене вважатимуть спільником з усіма відповідними наслідками.

— Тобто ви зголосилися ловити шпигуна?

— А що залишалося робити? Ніякого права відмовитися від проведення такого запису у мене не було. Тоді я зрозумів, що вся моя діяльність, та й усе моє життя абсолютно підконтрольні СБУ. І, якщо відверто, то я, не знаючи всіх подробиць, думав, що справді допомагаю рідній країні. На мене начепили відео- та аудіоапаратуру, щоб я міг записувати розмову в офісі компанії «Сінонінвест». Під час зустрічі я повинен був відвести співрозмовника вбік і таємничим голосом повідомити йому, що планований договір присвячено роботам, які містять державну таємницю України (що було абсолютною брехнею). Тобто, по суті, я повинен був його спровокувати.

Я слухняно пішов на зустріч, сказав усе, що мені веліли. Китаєць ніяк не відреагував на мої слова, не сказав нічого у відповідь. Але це була наша остання зустріч. Чи то йому стала нецікава тематика, чи то він вирішив триматися від гріха подалі. Тож більше про фінансування моїх наукових розробок не йшлося.

Однак співробітники СБУ на цьому не заспокоїлися. Наступним моїм завданням стало таке: я мав запросити хлопців із Top Science Ukraine Олексія та Сергія до себе на кафедру і повідомити їм, що оскільки фінансування від китайської сторони немає, я розриваю з ними договір.

Зустрічі із контррозвідниками не припинялися. Мені розповідали, що моє життя в небезпеці, адже іноземні спецслужби з людьми не панькаються, і для гарантування моєї безпеки необхідно виконувати всі вимоги працівників СБУ. Тобто мені потрібно виконувати вимоги людей, які зовсім недавно мене, обвішаного апаратурою, відправляли в «лігво небезпечного і безжального ворога».

Восени 2009 року мене просто із занять висмикнули на зустріч із начальником Харківського обласного управління СБУ. Він похвалив мене за мої наукові досягнення і подякував за допомогу. Ще пообіцяв сприяння в організації сучасної науково-дослідної лабораторії для моїх дослідів. А за це вимагав «невелику послугу». Наша кафедра в той час подала матеріали на здобуття державної премії в галузі науки. Генерал сказав, що посприяє тому, щоб ми цю премію отримали. А я повинен буду потім призначити зустріч китайцеві і передати йому «ляльку» — папку, в якій нібито містяться матеріали секретної розробки, відзначеної держпремією. У цей момент нас повинні будуть «пов’язати» доблесні контррозвідники, і в такий спосіб вдасться викрити китайського шпигуна. Тобто перша провокація не вийшла, тож придумали другу. І здійснити її знову збиралися моїми руками. Я знайшов у собі мужність твердо відмовитися від «привабливої» пропозиції генерала. Після чого відразу ж опинився по інший бік барикад, перетворившись із «видатного вченого» на ворожого посіпаку.

Водночас узяли в роботу мого молодого співавтора, талановитого військового інженера і математика Олександра, з яким ми опублікували понад 20 статей, отримали спільні патенти на винаходи, тричі ставали лауреатами конкурсу Міноборони на найкращий винахід року. Його теж довго обробляли, погрожували йому...

Я вирішив виїхати з Харкова. У 2010 році мені надали кафедру в Академії ВМС у Севастополі.

Проте й тут мені не дали спокою харківські товариші. Просняк і Докучаєв почали регулярно відвідувати мене на новому місці роботи — то опитували, то допитували під протокол. Тепер їх уже цікавив не китайський резидент, а хлопці з фірми Top Science Ukraine (нова нава «Сінонінвест»). Мені сказали, що вони шпигуни, і тепер просили допомоги їх викрити. Я тоді подумав: «Якщо вони шпигуни, то чому ж вони на волі, спокійно працюють у процвітаючій фірмі, їздять за кордон? Мабуть, вони такі ж завербовані агенти СБУ, як і я. Ми з ними в одній команді допомагаємо органам ловити справжніх шпигунів. При цьому я повинен стежити за ними, вони за мною».

3 квітня 2012 я з подивом дізнався, що Олексія та Сергія заарештували. А наступного дня до нас додому приїхав племінник дружини Саленков разом зі слідчим Просняком. Вони просили підписати документ про те, що це я з власної ініціативи вів запис переговорів з китайським бізнесменом, запідозривши в ньому шпигуна, і потім особисто передав цей запис до СБУ. Я відмовився підписуватися під цим. Вони наполягали, залякували мене і дружину, говорили, що я, відмовившись передавати китайському шпигунові «ляльку», автоматично став спільником іноземної спецслужби, за що можемо постраждати і я, і дружина.

Як останній переконливий аргумент племінник витягнув результат експертизи моєї пояснювальної записки, в якому було сказано, що інформація, викладена в документі, містить державну таємницю України. «Вово, ти не зможеш розбити цю експертизу. Ми розуміємо, що цю експертизу зробили під тиском, але ти проти цього нічого не зможеш зробити. Подивися на регалії того, хто її підписав», — сказав Саленков.

Щоправда, були й інші експертизи. Перед публікацією навчально-методичного посібника «Імпульсні процеси ісистеми» вже в Академії ВМС, В.Чумаков двічі спрямовував його на експертизу. Перша – в 1-му відділі Академії – не знайшла в ньому жодних відомостей, що становили б державну таємницю, і дозволила відкриту публікацію.

В акті другої експертизи, підписаної доктором фізико-математичних наук, членом-кореспондентом НАНУ Єгоровим; доктором фізико-математичних наук, лауреатом державної премії з науки і техніки Карасьом; доктором технічних наук Лоніним і провідним инженером-дослідником Шаповалом й затверджена генеральним директором Національного юридичного центру «Харківський фізико-технічний інститут» академіком НАНУ Неклюдовим йдеться про те, що «посібник «Імпульсні процеси і системи» ніякої наукової цінності не має, оскільки в ньому наведено загальновідомі наукові дані, опубліковані у відкритому друку». І наводиться чималий бібліографічний список.

Експерти називають цей навчально-методичний посібник корисним і рекомендують використовувати його для навчання студентів старших курсів та аспірантів.

Щодо відомостей, які становлять державну таємницю або службову інформацію («ДСК»), то експертиза їх у вказаному посібнику не знайшла.

«Гості» сказали, що ми з дружиною повинні прийти 6 квітня в Харкові в обласне управління СБУ. З нами розмовляли заступник начальника управління Коваль і слідчий Просняк. Протягом чотирьох годин вони переконували мене письмово підтвердити факт добровільної передачі співробітникам СБУ диктофона із записами. Тобто дати неправдиві свідчення. Я ще раз сказав, що відео- і звукозаписувальною апаратурою мене забезпечили саме співробітники СБУ, вони ж у категоричній формі проінструктували про те, який текст я повинен говорити. Причому тоді мене суворо попередили про обов’язковість проведення цих записів і неможливість відмови. Тепер я розумію, що фактично був незаконно використаний співробітниками СБУ. І ще. Якби іноземний інвестор був справді агентом спецслужб своєї країни, то за наявності сучасних технічних засобів він легко зміг би викрити мене в несанкціонованому записуванні. Тобто мене змусили ризикувати життям. Я сказав і про це, чим розвеселив співробітників СБУ. Дивлячись на їхні посмішки, слухаючи іронічні зауваження, я зробив висновок, що вони самі не вірять у те, що китайський інвестор справді є шпигуном.

Незабаром наполегливі прохання співробітників СБУ підтвердити нібито добровільну передачу диктофона перейшли в прямі погрози, що, мовляв, я і моя дружина постраждаємо.

Особливо мені пригадали відмову від передачі «ляльки» з грифом «Секретно». Моя дружина Оксана сказала: «Я і мій чоловік — професори, викладачі. Ми читаємо лекції, ведемо заняття, пишемо статті. А зустрічатися зі шпигунами повинні, на мою думку, спеціально навчені люди». Коваль, презирливо скривившись, відповів: «Що такого складного — читати лекції? А допомогти країні спіймати шпигуна — ваш обов’язок».

27 липня 2012 року мені мали вручати державну нагороду — Почесне звання заслуженого діяча науки і техніки України, присвоєне указом президента. Командування Академії ВМС вирішило вручати мені цю нагороду перед строєм. Зібралися офіцери, і тут урочистість переривається, заходять співробітники СБУ, мало не під руки виводять мене для чергової розмови зі співробітником Харківського управління СБУ Докучаєвим, який вимагав мого негайного прибуття до Харкова. Одночасно мене попередили про те, що я є фігурантом кримінальної справи, фактично злочинцем.

Моїм колегам, партнерам з наукової діяльності було розіслано листи, в яких мене обвинувачено у найнеймовірнішому. Тепер люди бояться зі мною вітатися. Моє чесне ім’я було спаплюжено в очах керівництва Академії ВМС, колективу, в якому я своєю роботою намагався завоювати авторитет і визнання, причому в найбільш урочистий і важливий для мене момент життя.

Це нелюдське цькування призвело до того, що я потрапив до реанімаційного відділення лікарні швидкої допомоги з серцевим нападом. Моя дружина перебуває у важкій депресії, на межі суїциду. Харківське УСБУ, чудово знаючи, де я перебуваю, оголосило мене у розшук...

— На якій стадії перебуває нині кримінальна справа?

— Мою справу виділено в окреме провадження, ці 9 томів передано до суду.

— Ви продовжуєте працювати?

— Так, я досі є завідувачем кафедри захисту інформації Академії ВМС ім. Нахімова. Кримінальне переслідування призвело до того, що з мене зняли «допуск». Щодо всього іншого — працюю, як і раніше. На жаль, деякі мої проекти «згорнуто».

Що стосується рейкотрона, то цю тему в Україні загублено на корені і поховано. Я — єдиний учений, який ще цим займається. Зовсім нещодавно брав участь у міжнародній конференції, до речі, в Китаї (хоч як це парадоксально), де виступав із доповіддю з цієї тематики, наводив розрахунки. Це була єдина доповідь від України. І, до слова, цю доповідь раніше було опубліковано тут, в Україні, і вона не вважається засекреченою. Хоча, як ми тепер бачимо, засекретити у нас можна усе, навіть закон Ома, причому заднім числом.

* "ДТ", 2012 р,  "Шпигуноманія, наші дні" та "Шпигуноманія, продовження"