Двічі за одне… відповідають

Олег БЕРЕЗЮК

Минуло вже більше року від початку Революції гідності, але суттєвих змін у сфері правосуддя в Україні так і не відбулось. Вчорашні соратники по боротьбі з режимом Януковича сьогодні стали запеклими конкурентами у змаганні за впливові посади в уряді і доступ до державних ресурсів. Вирішення питання проведення так необхідних країні реформ і припинення збройного конфлікту на сході України залишається на другому плані.

Якщо найближчим часом нічого не зміниться, то Україну знову можуть очікувати революційні потрясіння. Очевидно, що це далеко не кращий варіант розвитку подій, але його навряд чи вдасться уникнути, якщо представники нової влади переслідуватимуть лише власні вузькопартійні інтереси і не будуть враховувати настрої суспільства. Від нової влади люди чекають чітких і ефективних дій у сфері боротьби з корупцією, зміцнення обороноздатності країни та забезпечення правосуддя. Відсутність незалежного і справедливого суду підриває довіру людей до держави та веде до дестабілізації суспільно-політичних відносин всередині країни.

Результати діяльності нинішньої судової і правоохоронної систем України не витримують жодної критики. Одним із прикладів незадовільної роботи правоохоронних і судових органів є відсутність повного і об’єктивного розслідування кримінальної справи щодо масового вбивства людей на Майдані Незалежності у лютому 2014 року.

Разом з тим, можна навести багато прикладів, коли правоохоронці у гонитві за показниками розслідують фіктивні злочини, а суди в свою чергу виносять щодо них обвинувальні вироки. Прикладом розслідування неіснуючих кримінальних справ є діяльність міліції, прокуратури і суду Бориспільського району Київської області. Йдеться про притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які уже були притягнуті до адміністративної відповідальності за незаконне перетинання кордону з використанням підроблених документів (ст. 204-1 КУпАП).

Незважаючи на те, що ст. 61 Конституції України забороняє двічі притягувати особу до юридичної відповідальності за одне і те ж саме правопорушення, правоохоронці відкривають провадження щодо цієї категорії осіб ще і за ч. 4 ст. 358 КК України (використання завідомо підробленого документа), а суди виносять по них обвинувальні вироки.

Правоохоронці і судді в цьому випадку свідомо порушують закон, оскільки вони не можуть не знати, що одне і те ж саме діяння не може одночасно бути і адміністративним правопорушенням, і кримінально караним злочином. Притягуючи людей до кримінальної відповідальності за діяння, за яке їх уже було покарано в порядку адміністративного судочинства, посадові особи правоохоронних органів і суду самі вчиняють злочини, передбачені ст. 372 КК України (притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності) і ст. 375 КК України (постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, постанови, ухвали суду).

Одним із прикладів незаконного притягнення до кримінальної відповідальності і винесення суддею Левченком неправосудного вироку є кримінальна справа громадянина Ткача. Свого часу він вчинив злочин на території України, а потім опинився за її межами. Перебуваючи за кордоном, вирішив добровільно повернутися на батьківщину і здатися органам правосуддя.

У Ткача не було жодних документів, які посвідчували його особу, лише фальшивий паспорт на ім’я громадянина іноземної держави. Звернення до консульської установи України в країні перебування з проханням про допомогу залишилось без відповіді.

Перебуваючи в чужий країні без документів і засобів до існування, громадянин Ткач на останні гроші придбав квитка і повернувся в Україну, де і був затриманий прикордонниками аеропорту Бориспіль за спробу незаконного перетину кордону. За це правопорушення громадянина було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 204-1, згідно з якою він дістав адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 1700 грн. Але паралельно співробітниками Бориспільської міліції було порушено кримінальну справу за ч. 4 ст. 358 КК України, за якою суддя Бориспільського районного суду виніс обвинувальний вирок і присудив 510 грн штрафу. Притягнувши гр. Ткача вдруге до юридичної відповідальності за одне й те ж саме правопорушення, суддя сам вчинив злочин, передбачений ст. 375 КК України.

Чим керувався суддя, виносячи завідомо неправосудний вирок людині за вчинення злочину, якого не було?

Чому правоохоронці витрачали час і державні кошти на розслідування неіснуючого злочину?

Чому до цього часу існує негативна практика, коли правоохоронці і судді незаконно притягують людей до кримінальної відповідальності і не несуть за це передбаченого законом покарання?

Очевидно, що вирішення питання викорінення всіх негативних явищ, які сьогодні є в системі судових і правоохоронних органів, має важливе суспільно-політичне значення, і тому саме на це мають бути спрямовані зусилля і президента, і нової Верховної Ради. А особливу увагу варто звернути на необхідність донесення до широкого загалу інформації про покарання співробітників правоохоронних органів і суддів за вчинення ними злочинів. Тоді можна буде сподіватись, що усвідомлення невідворотності покарання в подальшому застерігатиме їх від прийняття протиправних рішень. Повернення довіри людей до держави та її судових і правоохоронних органів і має стати основною метою так необхідної сьогодні Україні реформи правосуддя.