Як пробитися до Феміди крізь судові перепони

Серйозна професійна розмова про проблеми реформування української судової системи неможлива без докорінних змін процесуального законодавства.

Водночас увесь реформаторський пафос, як завжди, торкається лише одного вузького питання: перерозподіл сфер впливу на призначення та звільнення суддів, в тому числі на адміністративні посади, а також формування позасудових органів дисциплінарного контролю — Вищої ради юстиції (ВРЮ) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККСУ).

Безумовно, ці питання також є важливими. Але все це — закулісся судової влади. Так само і в театрі багато інтриги за кулісами, але справжнє мистецтво — життя в театрі — може відбуватися лише на сцені. Аналогічно в суді: всі ці призначення голів судів та їхніх заступників, розподіл квот у Вищій раді юстиції не мають анінайменшого стосунку до головного — судового процесу. Бо головне дійство в суді відбувається лише в залі судових засідань — на справжній сцені, за участі одягнутих у мантію суддів, глядачів — публіки в залі та акторів — учасників справи. Решта — це для репортерів світської хроніки...

Усе спілкування зі служителями Феміди для учасників судового розгляду розпочинається і завершується тим суддею (або колегією суддів), хто розглядатиме справу. Хто там голова суду чи заступник — яке це має процесуальне значення? Тому погляньмо на судову систему очима пересічних учасників судового розгляду — тих, заради кого суд, власне, й працює.

По-перше, слід зробити невеличку ремарку. Не варто ототожнювати органи правосуддя із Судом із великої літери. Наш суд не просто з маленької літери, це, власне, й не суд, а організація, що надає послуги громадянам та юридичним особам — розглядає їхні дріб’язкові спори та видає довідки, що іменуються судовими рішеннями. Це майже як надання побутових послуг. Тому не варто надавати суду сакрального забарвлення.

І по-друге. На жаль, суди перевантажені невластивими їм функціями, бо часто розглядають справи, позбавлені жодного спору: це випадки, коли суд використовується лише заради узаконення певних правовідносин чи юридичних фактів, тобто працює як канцелярія з видачі відповідних довідок.

Вищі судові інстанції не раз дорікали, що не варто переобтяжувати суди справами, де немає спору як такого. Втім, «залишковий» принцип функціонування гілок влади, коли суд роблять «крайньою» ланкою, що затикає дірки в роботі інших державних органів, залишається чинним...

Отже, ви — потенційний позивач, вирішили звернутися до суду і навіть склали позовну заяву. Але не поспішайте смакувати свою майбутню участь у судовому процесі: скоріше за все, ваш позов ніхто не розглядатиме, бо не для того судді потом і кров’ю здобували собі посади, щоби потім гаяти час на всіляку маячню.

Поясню: справ забагато, суддів — замало. Тому на вході в суді стоїть «фільтр», та ще й не один! І лише якщо ви проявите наполегливість, пройдете крізь випробування, розгадаєте всі судові шаради — аж тоді ваш позов почнуть розглядати! Інша річ, чим отой розгляд завершиться.

Утім, почнімо з вхідних фільтрів. Їх декілька.

За судовою статистикою, у I півріччі 2014 року судами першої інстанції розглянуто (з урахуванням повернутих, витребуваних) 1,7 млн справ! Із них: адміністративних справ — 167 тис.; цивільних — 700,9 тис.; господарських — 66,4 тис.; справ про адміністративні правопорушення — 386,1 тис.; кримінальних — 401,8 тис.

Як бачите, левова частина справ позовного провадження, де ініціатором розгляду є громадянин або юридична особа, — це справи цивільні. Друге й третє місце посідають справи, за якими держава притягує когось до відповідальності — адміністративної чи кримінальної. І лише десь там позаду, обсягом 10% і менше, посідають свої місця господарські та адміністративні позови.

Тому, з точки зору статистики, ваша справа, скоріше за все, — цивільна. Підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу. Але вашу заяву можуть повернути на підставах ч. 3 ст. 121 ЦПК у разі, коли:

1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову;

2) заяву подано недієздатною особою;

3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

4) справа не підсудна цьому суду;

5) подано заяву про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України;

6) подано заяву без дотримання порядку, визначеного ч. 3 ст. 118 цього Кодексу.

Залишаючи поза увагою очевидні позиції, поговорімо докладніше про пункт 4 цієї статті. Що означає, що справа не підсудна цьому суду? Це означає, що порушено предметну або територіальну підсудність.

Загалом правила підсудності викладені в ст. 109–114 ЦПК України. Є загальне правило ст. 109 ЦПК — цивільні справи розглядаються за місцезнаходженням відповідача. А далі пішли винятки.

Є підсудність виключна — ст. 114 ЦПК. Наприклад, спір про нерухоме майно розглядатиметься виключно за його місцезнаходженням. Втім, є менш очевидні випадки.

Відповідно до ч. 9 ст. 110 ЦПК, позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи). Таке формулювання відкриває простір для маніпуляцій: до якого суду подати позов до відповідача — біженця, зареєстрованого в Луганську, що востаннє мешкав у Борисполі на орендованій квартирі, а працював у Києві?

Є відверті недоречності, наприклад: відповідно до ч. 2 ст. 110 ЦПК, позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може виїхати до місця проживання відповідача за станом здоров’я або з інших поважних причин. Чудово! Але як бути зі спорами між тими ж сторонами про розподіл майна подружжя?!

Тобто, якщо треба розірвати шлюб, то законодавець пішов назустріч тим, хто після розлучення залишився сам-на-сам із малолітніми дітьми. Натомість майно подружжя залишити неподільним, чи як? Чи майно ділити — і здоров’я вистачить, і діти не завада?

Мені відома конкретна справа, коли Красногвардійський районний суд міста Дніпропетровська без зволікань розірвав шлюб за позовом жінки, що мала на утриманні малолітню дитину, але залишився невблаганним і постановив розглядати спір про поділ майна подружжя за місцем реєстрації чоловіка. А зареєстрований він був у місті Донецьку... На що позивачка розгублено запитала: «Як же я поїду до Донецька, як у мене немає ані каски, ані бронежилета?»

Нескладно загубитися і в питанні предметної підсудності. Візьмімо «просте» питання — виник земельний спір. Чия підсудність? Згідно з Постановою №3 від 1 березня 2013 року Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», у п. 7 зазначено таке: «Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб’єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства. Це стосується, наприклад, позовів про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування...»

Але є й інша точка зору — відповідно до Постанови №8 від 20 травня 2013 року Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», де в п. 9 зазначено прямо протилежне: «Оскільки порядок видачі державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку перебуває у сфері публічно-правових відносин, то спори щодо дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень з приводу їх видачі підлягають розгляду адміністративними судами».

І це лише одне-єдине земельне питання. Можна гарантувати, що ви ніколи не дасте правильної відповіді суду, ваша відповідь буде завжди неправильна! І тому вашу заяву будуть «футболити» через її непідсудність саме цьому суду.

Тому виникає проста пропозиція: в нас немає окремої адміністративної судової юрисдикції чи цивільної юрисдикції. Відповідно до ст. 124 Конституції, в Україні існує лише дві юрисдикції — конституційна і загальна. Усі суди, крім Конституційного, належать до єдиної загальної юрисдикції. Тобто формально є відгалуженнями (відділами) єдиної системи судів. Тоді чому один суд, що дійшов висновку про непідсудність справи саме цьому суду, не може переслати її до належного суду для розгляду? Чому відразу повертати заявникові — викидати в смітник?!

Тим більше, що є ст. 116 ЦПК, що регулює порядок передачі справ із одного суду до іншого. Чому б не передбачити механізм передачі позовної заяви до належного суду ще до відкриття провадження у справі?

Більше того, органи досудового розслідування без зволікань передають одне одному заяви про вчинення кримінального злочину за належністю: прокуратура може передати до МВС, міліція, за наявності підстав, наприклад, до СБУ... І корона з голови не падає. Чому не може суд? Відповідь проста: навіщо? Це вам потрібно, а не суду. А кому потрібно, той нехай і квапиться.

Це був перший фільтр. Другий вхідний фільтр називається «залишення позовної заяви без руху» — ст. 121 ЦПК.

Це взагалі щось унікальне! Суддя, процесуальне становище якого незрозуміле, бо він ще не прийняв справу до розгляду і не відкрив провадження, — дає вказівки позивачу щодо «недоліків» його позовної заяви. Вибачте, як хто — консультант?! Це що, така форма надання правової допомоги в оформленні позовної заяви?

А далі щось за межами реальності: «Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені ст. 119 і 120 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві».

Тобто суд, не відкривши провадження за позовом, постановляє ухвалу (!), вказівки якої навіть неможливо оскаржити, якими б безглуздими вони не були (про це далі), а ви у разі невиконання цих віртуальних побажань вважаєтесь таким, що не відвідували суд і не подавали позов.

Очевидно, що з точки зору українського законодавця нормальним є заперечувати факти, що вже мали місце. Якщо заява подана — то вона вже подана! Якщо можна визнати подану заяву неподаною, то що заважає визнати розлучену жінку з трьома дітьми незайманою? Логіка однакова.

Як працює цей другий фільтр? Помічник судді, якому поставлено завдання відсіювати зайву роботу, бере олівець і починає...

Неповна назва юридичної особи — ви вказали стороною ТОВ «Буратіно», а треба Товариство з обмеженою відповідальністю «Буратіно» — це вже недолік. Попри те, що абревіатури типу ТОВ, ПАТ тощо є загальновизнаними, більше того — при реєстрації в єдиному державному реєстрі відразу реєструється як повна назва, так і скорочена — це може бути достатньою підставою (особливо це полюбляють у господарських судах), щоби завернути позов без руху.

Не вказано номери засобів зв’язку — недолік! Дарма, що ніхто ніколи не буде вам дзвонити, не для цього закон писали... Правильна відповідь: «засоби зв’язку невідомі»! Або: «інші реквізити невідомі». І цього буде досить. Залік.

Щодо сплати судового збору. Тут палиця на два кінці. Не завжди можна на стадії звернення до суду чітко встановити справжню вартість спірного майна. Може бути таке, що за інвентаризаційною справою вартість квартири одна, за договором купівлі-продажу — інша. Але вочевидь не відповідає реальній вартості. Тоді в процесі розгляду справи призначають судову експертизу.

Суд може застосувати положення ч. 2 ст. 80 ЦПК, якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред’явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд із наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи. Але набагато простіше завернути позов, вказавши безпрограшну причину — не сплачено судовий збір у повному обсязі!

Бували ще й такі випадки, коли помічники суддів просто відривали квитанцію про сплату судового збору і писали в ухвалі — «не сплачено».

Коли виконано всі інші вимоги ст. 119 та ст. 120 ЦПК, але шкода часу розглядати позов, є найбільш витончена підстава для того, щоби «знерухомити» позов: не наведено виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, не зазначено доказів, що підтверджують кожну обставину.

Це взагалі беззмістовна розмова: суддя, не прийнявши заяву до розгляду, дає оцінку її обґрунтованості, тобто достатності поданих доказів, і може повернути позов, якщо не кожну обставину доведено, або не всі обставини викладено.

Скільки б ви не сперечалися з суддею, хоч на 20 аркушів пишіть свій позов — якщо лікар сказав у морг, то переконати у протилежному неможливо. Скільки б не було наведено доказів, скільки б не було викладено обставин, їх завжди може бути замало. Це — філософія суду.

Також існують певні сезонні коливання в застосуванні первинної фільтрації. Наприклад, перед літніми відпустками подача позовних заяв майже неможлива. Не варто звертатися до суду в червні чи в липні. В серпні ви там нікого не знайдете. Ваш позов гарантовано опиниться у смітнику. Краще подати позов у вересні — більше шансів, що після відпочинку судді вирішать розважитись якою-небудь роботою і з цікавістю послухають кілька справ, поки ентузіазм не скінчився.

Також категорично не раджу турбувати суди після 15 грудня, бо в них складаються звіти за рік, і кожна нова нерозглянута справа псує оту звітність. В деяких судах для зручності навіть вішають оголошення: «Прийом позовних заяв після 20 грудня припиняється!» Не сперечайтеся, дайте людям відгуляти Новий рік, зверніться після Різдва — і вам буде краще, і суддям...

На моє глибоке переконання, оця фаза «залишення без руху» шкідлива і непотрібна. Це прямий аналог стадії порушення кримінальної справи за старим КПК. Нарешті в новому КПК цей анахронізм прибрали, начебто усі заяви підлягають розгляду по суті. Але не в судах. Тут «система з фільтром» працює і далі.

Нагадати б законодавцям давньоримське прислів’я: «Errare humanum est» — помилитися може кожен, не варто перешкоджати громадянам та юридичним особам у праві на доступ до правосуддя через дріб’язкові причини.

Якщо позов достатній для розуміння та початку розгляду — нехай усі недоліки буде виправлено в процесі розгляду. Якщо позов не підлягає розгляду з принципових причин — є процедура відмови у відкритті провадження, яку можна оскаржити. Третього не дано.

Це лише кілька вступних штрихів до портрету нашого правосуддя. Наступного разу я розповім про чотириста доволі чесних способів, як гарантовано відмовити в задоволенні абсолютно законного і 100% обґрунтованого позову.