Сповідь під кулями

Бути військовим капеланом дано не кожному священику. Адже одна справа — служити в тилу, турбуючись про паству в теплі й на своїй території, і зовсім інша — зцілювати людські душі на фронті, посеред поля, де холодно, брудно, кулі над головою свистять, та ще й потрібно дослухатися команд військового командира. Як це — бути посередником між солдатами і Богом там, де навколо зриваються снаряди і смерть зазирає в очі, — розповідають військові священики.

Зрозуміти і допомогти

«Є в прифронтовій зоні село Луганське, яке постійно обстрілюють бойовики, де донедавна кількість вцілілих хат можна було порахувати на пальцях однієї руки. Коли ми туди збиралися їхати, військові попередили, що на краю села в маленькій, такій собі «шевченківській хаті» живуть двоє хлопчиків років шести-семи. Вони виглядають українських солдат і завжди вибігають на дорогу, щоб їх привітати, а ті, знаючи, що на них чекають, завжди беруть із собою гостинці. Оскільки ця поїздка була після Великодня, гостинців у нас вистачало. І коли наша машина наблизилась до краю села, назустріч вибігло двоє замурзаних хлопчаків. Привітавши дітей і презентувавши їм гостинці, ми запитали, де їхня мама. У відповідь почули, що мама їх залишила, а живуть вони з бабусею. Через якийсь час після нашої поїздки я дізнався, що те село бойовики зрівняли з землею, і хату, в якій жили хлопці, також. Єдине, що трохи втішало — хлопців із бабусею встигли евакуювати, — ділиться спогадами військовий священик, протоієрей, клірик Переяслав-Хмельницької єпархії УПЦ КП Павло Найденов. — Дуже боляче дивитися на дітей війни, в яких забрали ту пору, яку всі ми звикли вважати найщасливішою в житті».

Таких вражаючих історій отець може розповісти дуже багато, адже понад 20 разів був у зоні проведення АТО. Спочатку їздив туди як волонтер: разом з іншими священиками вони доставляли військовим та місцевим жителям продукти харчування. Вже тоді, спілкуючись із військовими, священики зрозуміли, що на передовій потребують не лише їжі тілесної, а й духовної.

«У військових виникало дуже багато запитань, на які вони не могли отримати відповіді ні від друзів, ні від командира, — каже Павло Найденов. — Проте ці питання були дуже важливими для самих хлопців».

Підтверджує слова отця і військовий священик, протоієрей Павло Основенко, який був у зоні проведення АТО понад 15 разів.

«Перебуваючи фактично на війні, люди зіштовхуються з проблемами і ситуаціями, якими вони не можуть ні з ким поділитись, окрім священика. Там атеїстів немає. От скажіть, хто зможе надати кваліфіковану допомогу хлопцям, які втратили побратимів, з якими багато чого пережили? — запитує протоієрей Павло Основенко. — В подібних ситуаціях на допомогу приходять військові священики.

До того ж, солдати звикли довіряти священикам, і це дуже добре, оскільки почасти ми виконуємо роботу психолога, а психологія — це наука про душу. Одне з основних завдань церкви — допомогти людині, аби вона досягла спасіння своєї душі. Відповідно, якщо ти не знаєш, що таке душа і чого вона потребує, то як можна допомогти її зцілити? Тим паче, що священик має певний досвід, оскільки багато разів приймав сповідь, також до нього часто зверталися люди, які потрапляли в різні скрутні життєві ситуації, і в кожному випадку він мав дати правильну пораду чи настанову».

Отець Павло Основенко згадує, як на прохання побратимів він служив панахиду за п’ятьма 200-ми під Волновахою. Хлопці хотіли помолитися за загиблих побратимів, оскільки не могли поїхати на похорони.

«Тоді чимало сміливих воїнів чи не вперше заплакали, і мені потрібно було коректно пояснити, що не треба боятися смерті, оскільки всі ми помремо, але як — невідомо. Коли людина гине, захищаючи свою Батьківщину, вона проявляє найвищу ступінь любові. Адже для воїна, громадянина, християнина немає більшої честі, ніж померти, захищаючи Батьківщину і своїх рідних та близьких. Одне з головних завдань військового священика — пояснити солдатам, як треба ставитися до випробувань долі», — роз’яснює протоієрей Павло Основенко.

Адже далеко не всі хлопці, навіть потрапляючи у складні ситуації, погоджуються спілкуватися з психологами. Українські військові ще лише мають вчитись виливати свій душевний біль лікарю.

Спецкурси для капеланів

Перед тим як їхати в зону проведення АТО, священиків навчають на спеціальних курсах: викладачі читають їм лекції та розповідають про специфіку перебування в зоні АТО. Передовсім ідеться про дотримання військової таємниці. Також навчають, як правильно виводити військових із стресів та як самому вберегтися від психологічної травми, надавати першу медичну і психологічну допомогу пораненим тощо. Слід мати знання та навики військової справи, адже можна втрапити на міни чи розтяжки. І, звісно, пояснюють специфіку спілкування з місцевим населенням.

«Перелік занять складається разом із представниками Міноборони і Генштабу, — роз’яснює митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан. — Деяких викладачів надають вони, декого шукаємо ми. Саме так ми знайшли і залучили до викладання доктора медичних наук Олега Чабана з Національного медичного університету імені О. Богомольця. Це психолог світового рівня, який викладає капеланам основи психіатричної і психологічної допомоги в польових умовах. Завдяки йому ми дізналися про різницю між дебрифінгом (занурення в ті стани, які переживав військовий, щоб допомогти йому їх інакше пережити) і реабілітацією. Багато психологів пропонують задіювати методику дебрифінгу, а він, навпаки, вважає, що після повернення із АТО цього робити не варто. Натомість необхідно відводити від цього стану, щоб воїн якомога швидше ставав звичайним мирним жителем, а не повертався у своїх відчуттях на війну».

Загалом отці кажуть, що співпраця між церквою, Міноборони і Генштабом добре налагоджена. Адже військові чиновники бачать її реальні результати: після того, як капелани на постійній основі почали їздити в зону АТО, кількість суїцидів серед військових значно зменшилася.

«Під час однієї з поїздок до мене підійшов військовий із запитаннями про суїцид. Ми з ним поговорили годину, я йому пояснив, що всі ті негаразди, які виникають під час несення військової служби, потім у мирному житті згадуватимуться як гумор. Ну а те, що в хлопця немає ні сім'ї, ні дітей, то це означає, що все прекрасне — кохання, одруження, народження дитини — в нього попереду, — згадує військовий священик Павло Основенко. — Після нашої розмови хлопець вибачився перед командиром частини, у якого з ним були непорозуміння, і продовжив служити».

Головне — невибагливість і послух

Проте бути капеланом може далеко не кожен священик.

«Служіння військовим священиком добровільне. Щомісяця ті, хто відправляється на Схід, приїжджають у Київ у Золотоверхий Михайлівський собор і проходять навчання, — наголошує владика Іоан. — Є багато священників, які бажають продовжити своє перебування там, залишаючись на наступний місяць. Це при тому, що за правилами перебування священиків у зоні проведення АТО, встановленими Священним Синодом, вони мають туди їхати місяць через три. Наприклад, із попередньої ротації у нас залишилися 23 капелани з 79».

Ті капелани, які відправляються в зону АТО, не повинні боятися зазирати в очі смерті.

«По суті, кожен священик не повинен боятися смерті, а не лише військовий, — впевнений протоієрей Павло Найденов. — Інакше, якщо ми вчимо, що є життя вічне, то постає питання: чого тоді ми боїмося розлучитись із життям тимчасовим? Якщо я боюсь, то, мабуть, у глибині душі сумніваюсь у тому, що вічне життя існує».

Також священик має бути невибагливим. Звісно, капелан, як і будь-яка людина в звичайному житті, живе в певному комфорті, чого немає на Сході.

Ну і найголовніше, якщо в мирному житті священик у своїй парафії, скажімо так, є керівником релігійної громади і сам вирішує, що, коли і як робити, а прихожани і церковний причет його слухають, то в АТО все інакше. Капелан прикомандирований до якоїсь військової частини, де є командир та інші військові, які головою відповідають за всіх, хто перебуває на цій території, тому він має стримувати свої амбіції. Також священик має підпорядковувати себе командиру в головних питаннях: дотримуватися дисципліни, прислухатися до думки офіцерів і досвідчених бійців, щоб ненароком не нашкодити, тощо.

«У багатьох військових частинах заборонено проводити зйомку, говорити про місце дислокації і не лише. Тобто завжди слід пам’ятати, що ворог прослуховує зв’язок, тому потрібно тримати язик за зубами, — зазначає протоієрей Павло Найденов. — І, звісно, є секретна інформація та об’єкти, про які хлопці не мають права розповідати, а також об’єкти, куди не дозволено заходити стороннім, тому священик не повинен ставити бійцям зайвих питань. Адже, не доведи Господь, станеться витік інформації, і може навіть не з вини капелана, але почнуть з’ясовувати і згадають, що такий-то і такий випитував про щось, може впасти на отця підозра. Можливо, йому ніхто нічого й не скаже, але ставлення зміниться, і хлопці вже не довірятимуть. Чого не можна допускати. Також не варто без зайвої причини ходити територією, зазирати кудись. Треба завжди пам’ятати, що це військовий об’єкт».

Загалом, священики говорять, що на Сході ставлення до них доброзичливе з боку як військових, так і мирного населення. Наприклад, на Водохреще жителі прифронтових сіл приходили на блокпости, аби отець посвятив воду. Інші звертаються з мирськими проблемами, адже в багатьох майже розгромлених містечках, окрім капеланів, інших священиків просто немає.

«Я теж неодноразово був у зоні АТО і маю сказати, що, на жаль, серед місцевого населення багато сепаратистів по духу. І в цьому є прогалина діяльності нашої держави щодо інформаційної політики, — каже владика Іоан. — Я відчув, наскільки це шкодить усій ситуації в зоні АТО, тому що перемога починається з духу. Треба, щоб дух місцевих жителів був проукраїнський, а для цього державі варто докласти певних зусиль. Наскільки мені відомо, вже робляться деякі кроки в цьому напрямку, але, на мою думку, потрібно активніше проводити інформаційну політику. А нашим політикам я би порадив вливати гроші не в передвиборчу рекламну кампанію, а в інформаційні матеріали для місцевих жителів, блокувати діяльність ворожих каналів тощо».