Украина против Европейского суда по правам человека

Україна збирається оскаржити рішення Європейського суду з прав людини про поновлення Олександра Волкова на посаді судді Верховного суду України. У держави є три місяці для подання такої скарги, але можна з певністю стверджувати: єдине, що вона може виграти цього разу, — це трохи часу. Водночас мінуси такої, так би мовити, стратегії так само очевидні: по суті рішення ЄСПЛ є вироком судовій системі України, а кожен з його розділів — то конкретна констатація ганебного стану речей, невизнання яких аж ніяк не додають честі Україні. Державі, в якій навіть представник найзахищенішої «касти», суддівської, щойно він стає неугодним владі, може бути звільнений — легко і незаконно, та ще й надійно позбавлений права захистити свої права всередині країни.

Порушення Олександром Волковим присяги, встановлене Вищою радою юстиції, полягало в тому, що він як суддя касаційної інстанції у складі колегії суддів з процесуальними порушеннями розглядав справи, рішення за якими, до того ж, приймав брат дружини Волкова, з формально-юридичної точки зору не родич, але ж… Коментарі тут, звісно, зайві. Але звільнення Волкова з посади судді було здійснено в такий спосіб, що дало підстави Європейському суду з прав людини констатувати: щодо Олександра Волкова Україною порушено Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі права на справедливий суд.

Рішення Європейського суду з прав людини щодо судді Волкова є не зовсім рядовим і не всі мотиви його ухвалення, починаючи з визнання цієїй справи прийнятною, лежать на поверхні. Воно  характерне, зокрема, тим, що містить нетипову для цієї інстанції вказівку — про поновлення заявника «на посаді судді Верховного суду якомога швидше».

І все-таки для нас важливіше інше. Цілий ряд пунктів рішення ЄСПЛ мають набагато ширше звучання і мали б спонукати зовсім до інших результатів і наслідків, аніж просто спроба Української держави потягти час, коли воно набуде чинності.

Зокрема, ЄСПЛ дійшов висновку, що «необмежений термін для розгляду дисциплінарних справ щодо суддів становить серйозну загрозу принципу правової визначеності». «Палата ВАСУ, яка розглядала справу пана Волкова, не відповідала принципу — «суд, створений на підставі закону». Суд зазначив, що «склад цієї палати був сформований головою ВАСУ, термін повноважень якого закінчився, але який продовжував виступати як його голова». Крім того, «на час розгляду справи Волкова не було загальних правил або практики інтерпретації поняття «порушення присяги» і були відсутні адекватні процесуальні гарантії, що давали змогу запобігти довільному застосуванню відповідних положень. Зокрема, національне законодавство не встановлювало будь-яких часових термінів для розгляду справи про звільнення судді за «порушення присяги», що надавало необмежені повноваження дисциплінарному органу влади і підривало принцип правової визначеності». «Справа пана Волкова розкрила серйозні системні проблеми щодо функціонування української судової системи, зокрема, в частині розподілу влад».

Вичерпно, чи не так?

«Ракурс» пропонує читачам власний, неофіційний переклад окремих пунктів рішення суду, що видалися нам найбільш значущими.

Незалежність та неупередженість органів, які розглядали справу заявника

(Α) Вищої ради юстиції

«Суд зазначає, що відповідно до статті 131 Конституції і Закону «Про Вищу раду юстиції» 1998 року Вища рада юстиції складається з 20 членів, які призначаються різними органами. Однак варто наголосити, що трьох членів призначає безпосередньо президент України, інших трьох — Верховна Рада України, а ще двох затверджують на Всеукраїнській конференції прокурорів. Міністр юстиції та генеральний прокурор за своїми посадами є членами Вищої ради юстиції. (…) Таким чином переважну більшість Вищої ради юстиції складають не судді, а співробітники, призначені безпосередньо виконавчою та законодавчою владою».

«У результаті справу заявника (Волкова) визначили 16 членів Вищої ради юстиції, які були присутні на слуханнях, і тільки троє з них — судді».

«Крім того, Суд зазначає, що відповідно до розділу 19 Закону «Про Вищу раду юстиції» 1998 року лише четверо членів Вищої ради юстиції працюють там на постійній основі. Решта продовжує працювати і отримувати зарплату поза межами ВРЮ, що неминуче спричиняє їхню матеріальну, посадову та адміністративну залежність від їхніх основних роботодавців і ставить під загрозу їхню незалежність і неупередженість. Зокрема, у випадку з міністром юстиції і генеральним прокурором, посади яких передбачають автоматичне членство у Вищій раді юстиції, втрата ними їхньої основної роботи тягне за собою відставку з Вищої ради юстиції».

«Суд посилається на думку Венеціанської комісії про те, що включення генерального прокурора за посадою до складу Вищої ради юстиції породжує подальші проблеми. (…) Зокрема, генеральний прокурор перебуває на вершині ієрархії прокурорської системи і контролює всіх прокурорів. В силу своїх обов’язків прокурори розглядають справи, рішення у яких схвалюють судді. Присутність генерального прокурора в органі, який призначає, виносить дисциплінарні стягнення та звільняє суддів, створює ризик того, що судді не будуть діяти неупереджено в таких справах або що генеральний прокурор не буде діяти неупереджено відносно суддів, чиїх рішень він не схвалює».

(Β) «Незалежність та неупередженість» на парламентському етапі

Пленарне засідання парламенту

«Процедура слухання, по суті, лише звелася до обміну загальними думками на основі висновків Вищої ради юстиції та парламентського комітету. На даному етапі ухвалу у справі було обмежено прийняттям обов’язкового рішення на основі висновків, яких раніше дійшли Вища ради юстиції і парламентський комітет».

«У цілому факти даної справи дають підстави вважати, що процедура на пленарному засіданні не являла собою належний форум для розгляду питань факту і права, оцінки доказів і юридичної кваліфікації фактів. Роль політиків, які сидять у парламенті і від яких не вимагається ні юридичного, ні суддівського досвіду розгляду складних питань факту та права в окремих дисциплінарних справах, не була урядом чітко прояснена і не дістала виправдання як така, що відповідає вимогам незалежності та неупередженості судового провадження відповідно до статті 6 Конвенції».

«Суд зазначає, що (ці) факти підтверджуються свідченням заявника, який спостерігав за голосуванням на пленарному засіданні, підписаними заявами чотирьох депутатів та відеозаписом засідання. Уряд не висунув жодних слушних аргументів, чому достовірність цих свідчень повинна підлягати сумніву. Зі свого боку, Суд не вбачає підстав, щоби вважати цей доказовий матеріал ненадійним».

«Розглянувши матеріали, Суд дійшов висновку, що рішення про звільнення заявника було проголосоване за відсутності більшості членів парламенту. Присутні у залі депутати свідомо і в незаконний спосіб забезпечували голоси картками своїх відсутніх колег. Тому їхнє рішення було ухвалене в порушення статті 84 Конституції України, частини 24 Закону про статус народного депутата 1992 року і пункту 47 Регламенту Верховної Ради, які вимагають від депутатів особистої участі у засіданнях та голосуванні. За таких обставин суд вважає, що голосування за звільнення заявника підриває принцип правової визначеності, порушуючи статтю 6 § 1 Конвенції».

«Суд зазначає, що дана справа викриває серйозні системні проблеми у функціонуванні української судової влади. Зокрема, виявлені у цій справі порушення дають підстави вважати, що система правосуддя в Україні не налагоджена належним чином, позаяк вона не забезпечує достатнього відмежування судової влади від інших гілок державної влади. Крім того, вона не дає належних гарантій проти зловживань і неправомірного застосування дисциплінарних заходів, що підриває незалежність судової системи».

«У багатьох (подібних. — «Ракурс») випадках, коли виносилися рішення щодо внутрішнього судочинства, здійсненого в порушення Конвенції, Суд вважав, що найбільш придатною формою компенсації за виявлені порушення може бути відновлення внутрішнього судового розгляду (див., наприклад, Хусейн та інші проти Азербайджану). Беручи до уваги вищенаведені висновки про необхідність впровадження (в Україні. — «Ракурс») загальних заходів щодо реформування судової системи, Суд не вважає, що повторне внутрішнє провадження буде придатною формою компенсації за порушення прав заявника. Немає жодних підстав вважати, що повторний розгляд справи заявника в найближчому майбутньому відбудеться відповідно до принципів Конвенції. За цих обставин Суд не бачить сенсу у призначенні такої міри.

Враховуючи дуже виняткові обставини справи, Україна має вжити заходів до відновлення пана Волкова на посаді судді Верховного суду в найкоротші можливі терміни.

Суд не може погодитися, що заявник залишатиметься в стані невизначеності відносно того, в який спосіб його права мають бути відновлені. З урахуванням виняткових обставин цієї справи та нагальної необхідності покласти край порушенням статей 6 і 8 Конвенції Суд вважає, що держава-відповідач має забезпечити відновлення заявника на посаді судді Верховного суду в найкоротший термін».

Переклад тексту рішення ЄСПЛ Людмили Гуменюк