Княжичі: навіщо розвідників послали в чужу хату?

З тої трагічної ночі, коли в селі Княжичі загинуло п’ятеро працівників поліції, минуло вже більш як півроку, а Генеральна прокуратура звично — ані пари з вуст про результати свого «розслідування». В цій ситуації вже неозброєним оком видно, що її керівництво чекає, поки за калейдоскопом інших резонансних подій потроху все забудеться, щоб потім списати всі гріхи на мертвих. Проте справжня картина того, що сталося, потроху вимальовується й усупереч бажанню очільників правоохоронних органів.

На думку автора цих рядків, насамперед слід з’ясувати, що робив тієї ночі у Княжичах ледь не взвод столичних поліцейських, до складу якого входили півтора десятки бійців «Корду» та полку поліції спеціального призначення, десяток розвідників Управління оперативної служби на чолі з її начальником Ігорем Іващенком, а також представники сторони замовника — начальник Управління карного розшуку Леонід Курята і двоє співробітників Шевченківського управління, а саме заступник начальника відділу кримінальної поліції Роман Мариновський і начальник сектору з розкриття злочинів проти власності відділу кримінальної поліції Михайло Радченко. Саме двоє останніх були ініціаторами заходів, Курята — їхнім керівником, а решта — виконавцями замовлення.

За версією генерального прокурора України Юрія Луценка, шляхом законного прослуховування чужих телефонних розмов вони одержали інформацію про те, ніби група озброєних зловмисників збирається вчинити розбійний напад на будинок №30 по вулиці Тихій у Княжичах, тож для їх затримання й було влаштовано таку представницьку засідку, одним з елементів якої був спостережний пост у недобудованому будинку на сусідній вулиці Шептицького (Корнійчука).

Трагедія в Княжичах. Фото KP.UA

А тепер порівняймо те, що розповідав перед об’єктивами телекамер Юрій Луценко, з офіційним повідомленням Національної поліції України від 18 січня 2017 року про наслідки службового розслідування. В ньому, зокрема, сказано, що позбавлено посад низку керівників Шевченківського управління поліції, які неналежно проаналізували оперативну інформацію, що призвело до визначення невірного об’єкту нападу.

Це означає, що насправді на будинок №30 ніхто не збирався нападати. Питання в тому, чи була це добросовісна помилка з боку Мариновського й Радченка, яких звільнили з посад. Практика управлінської роботи в правоохоронних органах свідчить про те, що за добросовісні помилки працівників не карають, принаймні не звільняють з посад, оскільки не помиляється лише той, хто нічого не робить, і, звільняючи за помилки, можна відбити в людей бажання щось робити. Очевидно, в цьому випадку йдеться про щось гірше, ніж помилка. Бо ці співробітники карного розшуку Шевченківського управління поліції достовірно знали, що мешканцям вулиці Тихої ніщо не загрожує, а розвідників разом зі спецназівцями привели зовсім з іншою метою. А от уже після того, як сталася трагедія, щоб якось пояснити своє перебування у Княжичах, намалювали заднім числом неоковирний план оперативно-розшукових заходів із затримання вигаданої ними банди, яка нібито готується скоїти розбійний напад.

На фоні авторів цієї писанини зразком аналітики виглядатиме навіть приємна з усякого погляду дама з роману Гоголя, яка на підставі інформації про те, що Чичиков скуповує мертві душі, зробила висновок, що він збирається викрасти губернаторську доньку. Шкода тільки, що ми ніколи не прочитаємо цього «плану-меморандуму» — його пустять під ніж раніше, ніж розсекретять, щоб не смішити народ.

Ще смішнішим виглядає момент із затриманням трьох чоловіків, на яких нібито було влаштовано засідку в Княжичах. Це Віталій Омельченко, Андрій Єгоров та Володимир Іваник, які нині за рішенням суду звільнені з-під варти під заставу. Найбільш колоритним персонажем серед них, безперечно, є 46-річний Віталій Омельченко, професійний «ведмежатник», висококваліфікований зламник сейфів, який неодноразово був засуджений за крадіжки. Мало того, на момент затримання справа про одну з його крадіжок перебувала на розгляді в Бердичівському міськрайонному суді Житомирської області, який обрав обвинуваченому запобіжний захід у виді застави. Усіх трьох було затримано біля супермаркету «Сільпо» по провулку Карельському в Києві біля 4.00 4 грудня 2016 року, тобто до того, як у Княжичах зчинилася стрілянина. Причому «топтуни» стежили за ними в іншій оперативно-розшуковій справі, ніяк не пов’язаній із засідкою в Княжичах.

Намагання якось прив’язати цих людей до трагічних подій у Броварському районі можна пояснити лише недолугою спробою виправдати перебування в тому селі 15 людей з автоматами Калашникова. Бо якось негарно виходило: вбито аж п’ятеро поліцейських, а не затримано жодного бандита — от і притягли за вуха затриманих зовсім в іншому місці й за зовсім інше. Причому брехали так сумбурно й суперечливо, що народ одразу відчув фальш.

Так, у своєму першому повідомленні про трагедію Антон Геращенко написав, нібито троє підозрюваних у розбоях, яких готувалися спіймати «на гарячому», почувши перестрілку, відмовилися від свого плану і на двох автомобілях Toyota Land Cruiser 200 виїхали до Києва, де були затримані оперативниками. В інтернеті одразу ж почався глум: чи не жирно возити три дупи аж на двох машинах, та ще таких дорогих та й на таке ризиковане діло. В МВС одразу ж відкоригували свою брехню відповідно до вимог здорового глузду, і в подальших повідомленнях уже йшлося про те, що «розбійники» залишили свої тойоти біля супермаркету, а на діло поїхали втрьох в одному мікроавтобусі Mercedes Vito.

Та попри це всі зрозуміли, що саме ця трійця не їздила до Княжичів ані на тойотах, ані на мерседесі. Принаймні саме в цю ніч. Зрозуміти це можна зі статті обвинувачення, пред’явленого Омельченку, Єгорову та Іванику. Як відомо, їм інкримінують готування до вчинення розбійного нападу, поєднаного з проникненням у житло, — ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 187 Кримінального кодексу України. А от проникнення в житло (ст. 162 ККУ) чомусь не інкримінують, хоча всім відомо, що сигналізація в будинку по вулиці Шептицького, 22 спрацювала не випадково, а тому, що мало місце несанкціоноване проникнення до нього.

Таким чином, з усіх наведених фактів належить зробити висновок про те, що проникнення до того будинку здійснили саме співробітники поліції Києва — окрім них більше нікому. І метою їх перебування у Княжичах була зовсім не засідка на розбійників, а проникнення саме до цієї нежилої в зимовий період оселі. Про це, власне, й обмовився Юрій Луценко 10 грудня 2016 року, коли відповідав на запитання журналістів після інспектування виправних колоній Житомирської області. Вірніше, не обмовився, а ухилився від відповіді на запитання, чи не працівники поліції залізли в чужу хату, оскільки почав торочити, що не має значення, що саме сталося в цьому будинку — пограбування чи псевдопограбування, за участю працівників МВС чи без їхньої участі, бо воно, мовляв, не несе в собі причинно-наслідкових зв’язків до бездумної команди визволяти двох затриманих розвідників.

З цього стає зрозумілим, що проникнення було здійснено саме працівниками Управління оперативної служби, й не за власної ініціативи, а за командою керівника операції, в цьому разі начальника Управління карного розшуку Києва Леоніда Куряти. Причому проникнення незаконне, бо якби воно було законним, прокуратура вже давно б розсекретила й оприлюднила таємну ухвалу суду про дозвіл на проведення в цьому будинку негласних слідчих розшукових дій.

Читати продовження