Враження про Євробачення, якого не бачив

Я не стежив за Євробаченням. Моя цікавість звелася до відповідей на два запитання: а) хто переміг; б) на якому місці Україна. Ну, і краєм вуха/ока зачепити деякі пікові моменти. На все про все 5–7, з натяжкою 10 хвилин моєї уваги за час проведення цього заходу.

Підозрюю, що я не один такий. І навіть дуже не один.

У сучасному світі, коли виникає великий движняк, легко обманутися в ілюзії, що цей движняк — наслідок масового інтересу всього суспільства. Але це не завжди так. Часто движняк створює якраз невеличка групка. У разі Євробачення — професіонали шоу-бізнесу і музичні тусовщики, що приєдналися до них. Ну і політики, яким однаково, на чому піаритися.

Виходить наче буря у склянці. Хто хоче — побачить бурю, хто хоче стакан — побачить собі свій стакан.

Візьмемо футбол. Мільйони шанувальників по всьому світу. Способи реалізації різні: фани з фаєрами на стадіонах, фани з пивом у пабах, фани з горілкою на кухнях перед маленькими телевізорами. Від малого до великого — всі рівні. Футбол інтернаціональний, і його «розмова» ногами зрозуміла кожному на планеті.

З музичними конкурсами складніше, особливо з пісенними. Мені здається, контент Євробачення цікавий далеко не всім верствам населення. Наприклад, він навряд чи захоплює любителів шансону. А це мало не півкраїни. Адже будь-який шансон завжди є національним, бо тексти пісень в ньому важливіші за музику. Тексти треба розуміти, красивістю голосу шансон-фанатів не проб'єш.

Відмінусуємо ще й тих, хто з огляду на вік не переймається молодіжною культурою. А серед тих, хто лишився, — багато таких, кому цікавий результат, але не процес.

Але ж конкурс міжнародний — глобальний. Чим більше до нього уваги, тим дорожче він коштує. І вже немає сумнівів, що цю саму дорожнечу йому будуть накачувати. У хід ідуть всілякі скандали. Скандал — вірна ознака «накачування ціни». Скандали розробляються, плануються і вітаються. Епатаж — м'який різновид скандалу — входить до тканини Євробачення.

Переміг виконавець, про якого сказали: звучить голос смертельно хворої людини.

Але ж як! Навіщо ж ви відірвали від дбайливих лікарів і везли за стільки кілометрів на літаку! Невже в цілій країні немає здорових виконавців? Є, але цей виграв конкурсний відбір. Ага, значить, виграв! Значить — сильніший за інших виявився?! Тоді чому «пісня смертельно хворої людини»? Радше казати: пісня сильної людини — яка здолала конкурентів! Але, на жаль, тоді зникне скандалинка, розтане епатаж.

Але йому, повторюся, не дадуть розтанути. Цим опікується цілий спецназ із залучення й утримання людей перед екранами.

І ось маємо: бабуся іноземної мови не розуміє, великою цінителькою вокалу не є, жодної особливої ​​мелодики в музиці не вловлює, але їй сказали, що «смертельно хворий». І вона вже готова втопити себе у своїх же сльозах. Ось вам буря, ось вам і стакан...

До чого я закликаю? Ні до чого. Що/кого критикую? Нікого й нічого. Тоді до чого цей пост? До роздумів, панове, до роздумів. Музика — штука тонка, одних кидає в екстаз, інших — в роздуми.