Нульовий кілометр судді з Луганська

Війна підкралася поступово. Перші дні й навіть тижні багато кому в Луганську здавалося, що от-от все скінчиться. Невідворотність великої й непоправної біди не відчувалася довго. Можливо, тому, що в неї дуже не хотілося вірити. З дня на день чекали на «зачистку», але її все не було.

Реальність, що здавалася нескінченним жахливим сном, оповила Луганськ з околицями, і вже ставало очевидним, що це — надовго. Вросли в землю блокпости, звичною повсякденністю стали огляди автомобілів. Почали зникати люди. Одні поверталися, інші — ні.

Батько, співробітник захопленого відділення банку, потрапив у полон. За два тижні батька відпустили. Його не катували.

Вони дізналися, що таке російські «Гради», — не в кіно, а в реальному житті. Незабаром виявилося, що «Гради» не найстрашніше. Тому що є ще «Тайфун», «Буратіно» та «Ураган».

Одного разу після чергового обстрілу додому повернулася мама. У неї на очах загинуло восьмеро людей. Криваве місиво з людських останків... і деталь, яка чомусь міцно врізалася в пам'ять, — зелені капці. Все, що лишилося від жінки, яка вийшла по воду.

Ольга (ім'я судді, родичі якої залишилися на непідконтрольній Україні території, редакція не називає з міркувань безпеки) на власні очі бачила, як влаштовували провокації, здійснюючи постріли в бік української армії з житлових кварталів, а потім швидко залишаючи це місце. Бувало, за цим слідувала відповідь. Батько Ольги, колишній військовий, «дружнім вогнем» не обурювався, одного разу прокоментувавши коротко: розумієш, це війна.

У місті вже не було міліції та прокуратури. Не було СБУ. Залишався тільки суд. Бувало, через обстріли під час судових засідань робили «технічну перерву», а іноді просто зачиняли вікна.

З центру не надходило жодних директив. Суд продовжував працювати.

Речі з суду додому не забирали — що могли, ховали в сейф. Вони йшли так, ніби точно знали, що завтра повернуться на свої робочі місця. Справи так і залишалися в сейфі. А парфуми й туфлі — у столі. Чомусь здавалося, що якщо забрати речі, щось обов'язково трапиться. А так, думала Ольга, завтра повернуся на роботу і все буде як раніше.

Гнітюче відчуття страху ставало вже майже звичним.

Липень 2014-го видався особливо спекотним.

2 червня — день, який став початком війни для луганчан. Невідомі бандформування захоплювали українську прикордонну заставу, розташовану в житлових кварталах на околиці Луганська. «Кадирівці» заходили в квартири та стріляли з вікон по заставі. Прикордонники довго тримали оборону й вели вогонь у відповідь під гімн України.

Як і інші, Ольга почала запасатися сіллю, кашами, предметами першої необхідності. Після засідання, бувало, розвозила колег по домівках. У місті ставало дедалі тривожніше не лише через обстріли — активізувалися місцеві маргінали та шпана, тепер озброєна і в камуфляжі, до них охоче приєднувалися вчорашні підлітки з неблагополучних сімей.

* * *

Струнка тендітна дівчина на вигляд така молода, що її важко уявити в мантії.

— Ольго, ви кажете АТО чи війна?

— Для мене це війна, тому що стріляють з важкої зброї й гине багато людей.

— Як вона почалася для вас особисто?

— Першого травня, коли почали обмежувати в пересуванні, з'явилися блокпости й люди зі зброєю, було запроваджено комендантську годину. Біля телерадіокомпанії з'явилися «зелені чоловічки». Всюди були люди в камуфляжі, з георгіївськими стрічками. Я розумію, що це історичний символ, але для мене ця стрічка тепер має інше значення, вона принесла нам горе.

Бувало, зранку, коли ти ще вдома, починають стріляти. Але думаєш — нічого, зараз перестануть, треба їхати на роботу. І їдеш.

Було страшно. Нам усім було страшно. І тому, що крім себе ти відповідаєш за співробітників. У такій ситуації це дуже важко.

У червні в місті залишилися вже тільки суди, не було ані міліції, ані прокуратури, ані СБУ. Ми, судді, що перебували в Луганську, тримали свою оборону найдовше (усміхається). Ще наприкінці липня 2014 року судді до останнього ходили на роботу, хоча в місті вже точилися запеклі бої із застосуванням важкої зброї. Ми розуміли, що маємо здійснювати правосуддя до останнього, доки лишається така можливість.

— З Києва влітку 2014 року передавали вам якісь розпорядження, рекомендації, була підтримка?

— Особливої ​​підтримки не було, що робити, було незрозуміло. Нам казали: тримайтеся. Державна судова адміністрація, наче, намагалася вивезти когось, пропонували розмістити в санаторіях, але за власні гроші. Але тоді, в липні, поїзд уже не ходив, він перестав ходити приблизно після 20 липня.

— Тобто держава нічого не зробила для того, щоб допомогти своїм службовцям, які залишилися на окупованій території?

— Ні, ніхто не приїхав і нас не забрав, якщо ви про це. Але розумієте, це був момент, коли президент тільки склав присягу. Думаю, багато хто тут, у Києві, навіть і не знав, що там відбувається насправді, просто час був такий.

8 липня ми призупинили роботу — стріляли вже дуже сильно. Але колеги періодично приходили до суду, перевіряли, чи все гаразд, поливали квіти. На щастя, в той момент, коли снаряд поцілив у  будівлю суду, там уже нікого не було.

Батька відпустили з полону 18 липня. 4 серпня не стало мого діда. Дуже важко було знайти похоронне бюро. Коли діда привезли на кладовище, нам сказали прощатися скоріше, адже минулого разу небіжчика не встигли поховати через бомбардування.

Коли велася активна фаза бойових дій, одна моя колега з сім'єю сиділа на дачі в підвалі. Винаймати житло можливості не було, а турбувати друзів вона не хотіла. Та й гадала, що скоро все закінчиться. Ми всі ще тривалий час жили цією надією.

Мої рідні виїхали з Луганська до друзів, де був будинок із підвалом. Там була їжа, а в Луганську вже почалися проблеми з водою і продуктами, особливо у великих будинках. Перестали працювати банки. Їдучи, я залишила свої продукти сусідці, вона голодувала.

Почалося мародерство, зникали люди. Коїлося свавілля. Все це було наче сон. У вересні я вивозила речі. Там був блокпост із прикопаним танком. На блокпостах окупованої території обшукували дуже ретельно.

 — Що шукали?

— Взагалі дивилися, що ми вивозимо. За вимовою було зрозуміло, що це не наші.

— Росіяни?

— Так, наші говорять російською інакше, а ці балакали, як росіяни.

— Військові?

— Так, вони були у формі, в блакитних беретах і смугастих тільниках, але без розпізнавальних знаків.

20 вересня я була в Луганську востаннє. Таксист родом із Грузії сказав, що вони з сім'єю одного разу вже тікали й більше нікуди не тікатимуть. Розповів, що просто у дворі будинку, де він живе з сім'єю, вбило старого. Його там, у дворі, і поховали, адже зв'язку не було, і повідомити рідних не змогли.

Мені вдалося виїхати нормально. Тим, хто залишав Луганськ до мене, пощастило менше: я чула про те, що декому обстрілювали автомобілі, а у декого їх просто «віджимали». Тепер ніхто з наших туди не їздить. Один із моїх колег поїхав на похорон батька й потрапив у полон.

— Особисто ви як ставитеся до тих колег, які залишилися? Суто по-людськи, гадаю, ви маєте право судити про це.

— Скажу тільки за себе. Я двічі складала присягу. Вперше як співробітник правоохоронних органів, вдруге як суддя. Для мене ухвалювати рішення іменем України багато важить, і я відповідальна за це. Тому для мене не стояло питання, залишатися чи їхати на територію, підконтрольну Україні.

Але, розумієте, я ж не знаю всіх історій. Брату одного мого колеги зробили трепанацію черепа, і він лежить усю війну. Інші теж не змогли залишити своїх рідних.

Можливо, тоді я була більш нетерпима. Тепер я вже більш толерантна, хоча мені однаково часом хочеться сказати: ну я ж змогла залишити все.

Зараз боляче спостерігати, як на акціях протесту дехто зображує із себе суддів, одягає мантії, не думаючи про те, яке значення вона має для багатьох із нас. Свекруха моєї колеги восени 2014 року вивозила її мантію на собі. Що було би з нею, якби це виявили, можна тільки здогадуватися — розстріляти могли спокійно. Всі наші мантії залишилися в суді, а колега забрала додому, щоб випрати. Мантії мародери потім порізали на шматки, а печатками суддів прикрасили стіни.

— Сьогодні у вас вирішене житлове питання?

— Ні, поки не вирішено. Не хотілося б згадувати про наші маленькі зарплати — тільки злити громадськість. Але, ви знаєте, звісно, у людей з таким високим рівнем відповідальності, як вимагають від судді, має бути хороша мотивація. Насамперед я кажу про тих, хто перемістився разом із судом. До речі, орендувати квартиру на території зіткнення дуже дорого, майже так само, як у Києві. Така дивина.

— Важко було звикати до нових умов, нового місця?

— Сьогодні ми всі прийшли до свого нульового кілометра, переїхавши з Луганська, з суду, який ми створювали всі разом. Мої колеги дуже відповідальні, вони не хочуть показувати своє горе і свої переживання.

Хтось спілкується з ріднею по скайпу, але не може поїхати туди, хтось втратив там близьких і тепер не має змоги відвідати кладовище. Але наш колектив намагається знаходити позитив навіть у цих умовах.

Говорячи про суддів, не можна забувати про апарат. Адже переїхали і люди, яким за 50, не лише молодь. Вони залишили своє житло, хоча це все, що в них було, у що вони вкладали все своє життя.

І ще — всі ми дуже болісно переживаємо те, що говорять сьогодні про суддів.

— Є у ваших земляків образа на державу?

— Думаю, так. У громадян, які стали тимчасово переміщеними особами, така образа є. Є образа у тих, хто все втратив. Нам — тим, хто виїхав, — відступати нікуди. Ми пам'ятаємо минуле, живемо сьогоденням і мріємо про майбутнє.

— Який найстрашніший спогад?

— Люди гинули цілими сім'ями, і був страшний момент, коли я зрозуміла, що можу втратити двох найважливіших чоловіків у моєму житті. Коли не стало діда, виявилося, що іноді найстрашніше навіть не смерть. Тому що в певному віці смерть — це нормально. Дуже важко, коли ти не можеш нормально поховати дуже важливу для тебе людину. Зараз були свята, але ми всі позбавлені можливості побачити рідних і відвідати тих, кого вже немає в живих.

— Ви б хотіли коли-небудь повернутися до Луганська?

— Напевно, вже ні. Забагато болю. Я б хотіла тільки проїхати там з українським прапором. Але, очевидно, що до старого життя там найближчим часом вже не повернутися.

— Були у вас рішення, за які особисто вам соромно?

— Я не кажу про скасовані, тому що я не завжди була згодна. (Замислившись.) Ви знаєте, напевно, все-таки ні.

А загалом якщо звернутися до статистики адміністративних судів по Україні, то переважна більшість рішень ухвалюється на користь громадян. Та й моя особиста статистика свідчить про те саме — більшість рішень я ухвалювала саме на користь громадян.

— А траплялося, що тиснули на вас, змушували ухвалити певне рішення?

— Я не стикалася з таким, ультиматумів мені ніколи не ставили. (Стукає по дереву.) Але буває, що і самій складно прийняти рішення. Тому що слухаєш адвоката — добре говорить. Представник органів влади — теж правий. Це справді буває дуже складно. Рішення треба ухвалювати, вислухавши всі сторони й дослідивши всі докази. І важливо пам'ятати, що кожного дня ти йдеш на роботу, щоб допомагати людям.

— Ми переживаємо судову реформу, кадрові чистки, як ви розцінюєте ці процеси?

— Звісно, багато хто невдоволений судовою реформою. Але я би порівняла її з ремонтом, коли для того, щоб потім все було по-новому і красиво, доводиться міняти стару сантехніку та електрику. Більшість суддів — порядні люди, які люблять свою роботу і хочуть працювати.

Хочу зауважити, що в значній мірі чистка вже сталася сама собою, автоматично. Подивіться на наших колег, які залишилися нині на звільнених територіях: люди не мають ні кола ні двора, вони живуть тільки роботою. Мій добрий знайомий, суддя, зараз працює в Попасній. Коли телефоную йому й запитую, як справи, він з іронією відповідає: нормально, стріляють, сидимо в касках.

На Луганщині вже давно велися бої, а мої колеги приїжджали до Києва, щоби пройти кваліфікаційну комісію. Вони три роки чекали на призначення. Тож дуже добре, що нарешті підписано указ. З іншого боку, добре, що був час подумати, проаналізувати свою роботу, пройти навчання.

Кожен суддя має розуміти ту відповідальність, яка лежить на ньому, — і за те, як живе він сам, і за життя інших людей. Але зараз, крім усього іншого, необхідно міняти риторику. Дайте суддям фору! Реформу почали, ми всі працюємо й докладаємо зусиль, але зараз суддям необхідний вотум довіри суспільства.