Дайте Юлі грошей

Працював я якось у діловому щотижневому журналі. Журнал входив до складу великого холдингу, власник якого в якийсь момент захопився політикою, став депутатом і рідко з'являвся «на господарстві». А коли з'являвся, до нього шикувалися черги менеджерів для вирішення питань, які заведено відносити до компетенції «першої особи». Одним з таких було питання оплати праці.

Пам'ятаю, наш редактор запитав власника: «Чи не можна підвищити зарплати коректорів, такі вже вони низькі?» «Не можна, — сказала перша особа. — Я б із задоволенням підвищив — сам дивуюся, як вони на такі гроші виживають! — але не підвищу, тому що їхня праця на ринку коштує стільки, скільки я їм плачу».

Відповідь вразила всю редакцію. Вразила простотою й арктично холодною логікою. Ми довго її обговорювали. І дійшли висновку, що господар просто боїться уславитися лохом серед собі подібних. Мовляв, інші власники ЗМІ засміють: розвели тебе, на жалість взяли, а ти здригнувся! Ба більше, ще й «наїдуть» за те, що порушує «гармонію» ринку праці.

А то ще став я свідком розмови двох не бідних жінок. До однієї ходила домробітниця — два рази на тиждень робити генеральне прибирання. Жінка називала її «Юля з Лисичанська», була нею повністю задоволена й навіть співчувала Юлі, в якої чоловіка немає і двоє дітей. У момент розмови господиня якраз рекомендувала Юлю своїй подрузі. Але з такими словами: «Тільки ти мені не зіпсуй людину — якщо я за прибирання своєї «трьошки» плачу їй 500 грн, то ти за свою «двушку» не думай давати більш як 300–350 грн». Подруга клятвено обіцяла Юлю не псувати і, по можливості, платити навіть менше.

Які ж у нас роботодавці принципові, які міцні у них нерви! Можуть платити більше, але... терплять. Слізьми співчуття обливаються, але не здаються — принципів своїх не зраджують. «Гвозди бы делать из этих людей, крепче бы не было в мире гвоздей!»

У підсумку вся країна живе ніби по берегах великої річки. На одному березі — роботодавці, на іншому — решта. І ніяк їм не зустрітися, від чого й ті й інші страждають! Не знайшовся ще «човняр», який би звів їх, посадив поруч, дав би можливість домовитися.

Як там у Бабеля: «Чому б Тартаковському не сісти за п'ять копійок на трамвай і не під'їхати до мене на квартиру і не випити з моєю родиною стопку горілки і закусити, чим бог послав? Що заважало йому вимовити переді мною душу? «Беня, — нехай би він мені сказав, — так і так, ось тобі мій баланс, почекай мені пару днів, дай мені зітхнути, дай мені розвести руками». Що б я йому відповів? Свиня зі свинею не зустрічається, а людина з людиною зустрічається».

І на тлі всього цього читаєш про скандинавські країни, де роботодавці і зарплати високі платять, і високі податки теж. І думаєш: невже тамтешні багатії не з того ж тіста, що й наші? Ну, влада ж у їхніх руках, так чому вони не можуть платити своїм «юлям з лисичанська» мало? Адже це так логічно і просто?

Напевно, не логічно. І не просто.

Власне, до чого цей мій пост? Яку таку Америку я їм хочу відкрити? Що нового кажу? Ці запитання ставлю я сам собі й відповідаю: нічого нового! У мільйон перший раз повторюю і промовляю вже відоме. Навіщо? Тому що мільйона колишніх роздумів на тему «наймач-найманий», напевно, замало. Недозрозуміла ця тема у нас, недообговорена, недоосмислена і від того не вирішена. А пора б уже. Без тіні сорому казати про те, що дешевизна робочої сили в Україні — це наша конкурентна перевага — так принизливо... Але ж у нас саме так кажуть! Ми всі так кажемо. А якщо й не кажемо, то думаємо. І не жахаємося своїх думок...

І, так, трохи не забув «дуже головного»: зовсім нещодавно дізнався я продовження історії Юлі з Лисичанська. Її таки зіпсували — хтось почав платити їй по 2000 на тиждень за прибирання заміського будинку. І тепер хазяйки «двушки» та «трьошки» нарікають: така Юля пропала! Шкода! Гарна була...