Назустріч революційному термідору

У п'ятницю, 14 липня, хотілося б з особливою теплотою і навіть десь із любов'ю привітати нашого генерального прокурора Юрія Луценка з Днем взяття Бастилії! Ні, звичайно, Юрій Віталійович як людина культурна й освічена знає всі свята, дати та приводи, які потрібно вшанувати. А вже проігнорувати 228-у річницю взяття Бастилії — великий гріх...

Та я, власне, про інше. Головний кондитер країни успішно довів, що він нічого просто так — і вже тим більше за так — не робить. Ще навесні глава держави поставив питання про святкування 80-річчя репресій 1937 року, яке потрібно провести на високому ідейно-художньому рівні. Тоді багато хто подумав, що це він у переносному сенсі...

Однак коли на початку червня цього року ми всі відзначали 80-річчя розстрільного процесу у справі маршала Тухачевського і його спільників, навколо депутатського корпусу закрутилася нездорова метушня.

САП, НАБУ і ГПУ зажадали вибіркового залучення певних депутатів до певної відповідальності через позбавлення їх недоторканності та надання згоди на арешт. В особливий кураж увійшов і сам генпрокурор, коли з трибуни Верховної Ради грізно заявляв, що, мовляв, у мене є ще «розстрільні» списки на інших депутатів, але хто в них — я вам не скажу! Знав би він, з якими історичними паралелями він у цей момент грається...

Будь-яка революція починається з того, що потрібно щось перейменувати. Оскільки проспекту Ватутіна в них не було, французькі революціонери вирішили перейменувати всі місяці в календарі, та ще й зрушити їхні рамки. Наприклад, замість червня, липня та серпня було запроваджено мессідор (19 червня — 18 липня) — місяць жнив, термідор (19 липня — 17 серпня) — місяць спеки, фрюктідор (18 серпня — 16 вересня) — місяць плодів.

Як бачимо, революційний маразм — річ універсальна і глибоко інтернаціональна.

Оскільки на певному етапі революції якобінці зрозуміли, що сенсу проводити реформи — жодного, поки не відрубають голову останньому ворогові народу, то Франція в буквальному сенсі зупинилася у своєму розвитку, життя завмерло і суспільство поділилося на тих, хто в страху чекав, що за ним прийдуть, і на тих, хто приходив по нові жертви революційного терору.

Опускаючи зайві подробиці, відзначимо, що політична ситуація влітку 1794 року в Парижі виглядала так: діяв парламент — Конвент, в якому був створений виконком — Комітет національного порятунку. Коли позитивний порядок денний себе вичерпав, їхні «комітетники» з усякими активістами й іншим непотребом займалися тим, що затверджували списки ворогів народу на арешт, після чого зазвичай слідував швидкий суд і розправа на гільйотині. Оскільки французький народ був величним і численним, то ворогів у нього вистачало.

Спочатку заарештували й стратили фракцію Ебера та його соратників — еберістів. Потім пустили під ніж фракцію героя революції Дантона і всіх його дантоністів. Все це супроводжувалося «рухом до Європи» — святкуванням фестивалю Верховного створіння, кампанією дехристиянізації, войовничого атеїзму тощо.

Після кількох замахів на товариша Робесп'єра було запроваджено революційні поправки до їхнього КПК: обвинувачені позбавлялися права на захист, було ухвалено закон від 22 Преріаля про Верховний трибунал — їхній варіант Антикорупційного суду. Закон спрощував процедуру судочинства, вводив у судову практику нову юридичну категорію «ворог народу», давав їй розширене тлумачення і скасовував інститут захисту обвинувачених. Єдиною мірою покарання за політичні злочини оголошувалася страта. Закон мав зворотну силу. Ухвалення цього закону поклало початок Великому терору — піку репресій часів Французької революції. Робота з гільйотиною закрутилася стахановськими темпами.

8 термідора вождь революції Робесп'єр, як завжди, прийшов у Конвент і почав у своїй звичайній бездоказовій манері звинувачувати чергових міфічних ворогів народу, вимагаючи нових жертв на розтерзання. Але тут у депутатів терпець урвався. Від Робесп'єра зажадали, щоб він назвав імена обвинувачених: «Коли хтось пишається мужністю чесноти, він повинен мати мужність у проголошенні істини. Назви тих, кого ти звинувачуєш!» Але Робесп'єр відмовився це зробити. Тоді кожен у Конвенті відчув загрозу репресій. Після цієї промови ніхто не міг почуватися в безпеці...

Так Робесп'єр, сам того не відаючи, підштовхнув своїх різношерстих ворогів до об'єднання з метою колективної безпеки від репресій. І навіть більше того — до змови...

Наступного дня, 9 термідора (27 липня) 1794 року, вождя революції вже ніхто не став слухати в Конвенті: спалахнув заколот, який досить швидко переміг: в ніч на 10 термідора Робесп'єра, Сен-Жюста та інших ватажків революційної хунти було заарештовано і ввечері того ж дня страчено, як і личить епосі революційних перетворень — без суду та слідства...

Три тижні по тому в Конвенті відбувся цікавий діалог. Один з недобитих якобінців, прихильників поваленого Робесп'єра депутат Шарльє заявив: «Єдиний шлях, щоби впоратися з небезпеками, які досі загрожують суспільній свободі, — це продовження терору». Його перервали гучними протестами з усіх боків: «Правосуддя! Правосуддя!» «Правосуддя? — вигукнув Шарльє. — Так, для патріотів, але терор для аристократів!» І безліч голосів відповіло: «Правосуддя для кожного! Правосуддя для всіх!»

Поки що депутати Верховної Ради готові вимагати терору для добкіних, але правосуддя для дейдеїв.

Звичайно, колишній вуличний грабіжник і розбійник Дейдей є соціально ближчим, ніж кабінетний працівник Михайло Добкін, який нездатний відбирати гаманці у бабусь в темних провулках.

Але запевняю вас, що 9 термідора вже мчить на всіх парах, як ніби вугіллячко в топку підкидає сам Стаханов, а машиністом цього паровоза працює сам Кривоніс. І тоді всі, всі закричать: «Правосуддя для кожного! Правосуддя для всіх!»