Конкурс до Верховного суду: «Шо то було?»

Посли «Великої сімки» 23 листопада висловилися щодо процесу відбору суддів до Верховного суду. Сформулювали вкрай туманно — навіть якщо робити знижку на західне виховання й дипломатичний етикет, що суворо забороняє називати речі своїми іменами, — вони заявили, що «процес відбору був значно більш прозорим і конкурентним, ніж у попередні роки».

Для того щоб повною мірою оцінити дипломатичне єзуїтство й неповторну багатозначність цієї «оцінки», варто згадати, як же відбувався процес відбору в недавньому минулому. Тоді суддівські вакансії трималися в найсуворішій таємниці, все вирішувалося «як треба» у вузькому колі, хто кому скільки заносить, хто за іншими «квотами» йде — інформація для обраних. Суспільство бачило лише результат цих рухів у вигляді чинної судової системи та рішень, що нею виносяться. Зрозуміло, що Верховний суд винятком не був, він був, як і годиться — на чолі! І конкурентність у цій сфері проявлялася лише у вазі зв'язків, значущості того, чиєю креатурою ти є, і розмірі суми «пожертвування» претендента на суддівське крісло.

Тож якщо результати нинішнього конкурсу до Верховного суду наші закордонні партнери порівнюють з тим, що було раніше, коли про жодні конкурси не могло і йтися, а шлях просування судді кар'єрними сходами був туманним і темним, то виходить, вони інтелігентно натякнули, що це повний провал? Чи що? Адже сам факт проведення цього конкурсу робить непорівнюваними ці «до» і «після». А порівнюючи те, що не піддається порівнянню, дипломати нібито посилають тривожний сигнал... Або все ж таки хвалять за те, що ми намагаємося відштовхнутися від дна? Або все взагалі набагато простіше, і нам явили важкий компроміс роботи над одним текстом семи прес-секретарів, кожен з яких прагне показати власну незамінність? В результаті трактувати заяву послів «Сімки» можна в дуже широкому діапазоні, починаючи з явного прогресу й закінчуючи повним провалом.

Юридичну небездоганність конкурсу ми вже обговорювали. Ще одне наріжне питання тут таке: чи вдалося нинішнім вершителям долі країни сформувати собі надійні «ескорти» у Верховному суді? Якщо ні, оцінка послів — це дуже, до образливого замало. Якщо так — їхня поблажливість образлива.

У нас тут ходять різні оцінки результатів конкурсу до Верховного суду. Від неприхованого захвату президента Порошенка, що наводить на думку про те, що йому вдалося сформувати свій «пул» у ВС, оскільки категоріями державного інтересу він не мислить, до звинувачень у порушенні закону під час проведення конкурсу, що істотно вплинули на його результат і ставлять під сумнів його легітимність в цілому. Десь у стороні від цих полюсів — переможці конкурсу, які вважають, що їм тепер зовсім не личить висловлюватися на цю тему — вони вже там, всередині, і думають все більше про високе.

Решта люду в подробиці конкурсу, як і судової реформи загалом, сильно не вдається, але десь усередині відчуває, що довіра до судів поки що не повертається. На що йому резонно зауважують, мовляв, рано ще, треба почекати.

Одне не викликає сумніву — прозорість...

Настільки, що термін цей — «прозорість» — за останній час набив оскому. Вже так його затерли, що, напевно, про розбійний напад на вулиці, який трапився на очах перехожих, скоро казатимуть, що хоча подія й сумна, але відбувалося все в обстановці безпрецедентної, ніде раніше не баченої прозорості. Бозна що коїться, крадуть, як крали, влада бешкетує, як завжди, і немає на те ради, але — прозоро й відкрито, на очах здивованої юрби, яка неначе спостерігає зґвалтування за куленепробивною вітриною.

Прозорість прекрасна, але не сама по собі. І якщо вплинути на видиме свавілля жодної можливості немає, то гріш ціна тій чудовій, з Європи завезеній прозорій вітрині.