Суддя не «ксерокс» і не раб чужих помилок

Нагадаю усім, що в країні йде на повний хід судова реформа. Відбувся конкурс до найвищої судової інстанції, оцінювати проведення якого побоялися Вищий адміністративний суд України і Верховний суд України (ВСУ). На мій погляд, боялися викривати сукупність порушень, котрі доводять його нечесність.

Реформа зачепила і процесуальне судове законодавство. Внесено значні зміни до всіх процесуальних кодексів. Зупинюсь на одній, котра, на мій погляд, тісно пов'язана зі згаданою якістю проведення конкурсу до Верховного суду (ВС).

Приписами ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі — закон) встановлено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Таке правило поведінки суду продубльовано в усіх процесуальних законах судочинства.

Виникають питання:

Чи треба враховувати висновки ВСУ щодо застосування норм права?

Чи може суд не погодитися з висновком ВС, якщо зробить висновок про його помилковість?

Спробуймо знайти відповідь, проаналізувавши те, що є і що було.

Було так. Приписами ст. 13 закону (в редакції станом на 14 грудня 2017 року) визначалося, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної Верховним судом, тільки з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Стає очевидним, що автор закону, яким є президент України, позбавив суддів першої і другої інстанції права відступати від правової позиції ВС (нового).

Ця ж норма не забороняє відступати від правового висновку ВСУ (ліквідованого).

Це добре чи має насторожити? Моя думка така: це знищення свободи суду. Говорю про свободу, яку ототожнюю з відповідальністю. І ось чому.

Ми ламаємо волю судді, який насамперед є фахівцем і людиною. Ми змушуємо його стати «ксероксом» помилок колег (вони є у всіх) у тому випадку, коли його розуміння права говорить, що це помилковий висновок, і суддя готовий довести власну правоту. Таких випадків було б небагато. І вони стали б цікавими для суддів ВС.

Варто було б передбачити таку процедуру:

— не погодившись із висновком ВС, суд спрямовує справу до його Великої палати зі своїм мотивованим висновком;

— Велика палата ВС аналізує висновок і, у разі погодження, завершує розгляд справи, зазначивши у рішенні висновок про відхилення від попереднього висновку ВС;

— у разі непогодження з висновком суду Велика палата ВС повертає справу до суду для ухвалення остаточного рішення.

На мою думку, автор закону бажав обмежити свободу суддів першої й апеляційної інстанції. Суддя не «ксерокс», не раб чиїхсь помилок, а особистість, у якої повинна бути власна думка про право. Суддя розвивається тоді, коли не боїться її висловлювати й має можливість (не заборонено). Таке обмеження є дуже небезпечним дзвінком. Раніше ніхто собі цього не дозволяв.

Якщо вдатися в суть сукупності порушень, які були допущені під час конкурсу до ВС, котрі 8 місяців висвітлюю у себе на сторінці в соціальній мережі Facebook і намагаюсь довести у судовому порядку їх існування, то зрозумілим стає наступне. Таку судову реформу важко назвати реформою.

Все вибудовується на порушеннях закону та свободи суду.

Прошу суспільство звернути на це увагу і допомогти суддям повернути свободу шляхом звернення до законодавця стосовно виправлення очевидної помилки. Пане президенте України, не стійте осторонь цієї проблеми, бо завтра вам, можливо, доведеться прийти до суду і доводити помилковість судової практики!