Радянська влада і КДБ проти карате: як це було в Україні

В УРСР тільки в 1981–1982 роках була припинена діяльність 365 нелегальних груп карате, які об'єднували 14 тис. спортсменів-аматорів. Це сталося після видання указу Президії Верховної Ради УРСР від 24 грудня 1981 року «Про адміністративну відповідальність за порушення правил навчання карате». Про те, як в Україні переслідувалися каратисти-самоучки, свідчать знайдені істориками документи.

В останнє десятиліття радянської влади комуністичний режим звернув свою увагу на зростання популярності серед населення бойових єдиноборств. Пригнічуючи народні повстання, протести й навіть інакомислення одинаків усі роки існування радянської влади, правляча верхівка не могла допустити, щоб «звичайні люди» опановували основи — теорію і практику — бойових мистецтв.

Так, були секції дзюдо і самбо — як на базі ДЮСШ, так і в спортклубах відомчої «прописки» (в основному, спорттовариства «Динамо», яким опікувались КДБ та МВС). І ці види єдиноборств — без приставки «бойове» — були санкціоновані партією як офіційно дозволені. Результативні спортсмени перебували на обліку, багато хто з них будував офіційну кар'єру в силових відомствах — міліції, Комітеті державної безпеки, рідше — прокуратурі. Володарі погон МВС і КДБ на закритих тренуваннях могли вдосконалювати свої борцівські навички, вивчаючи «бойові розділи» — так зване бойове самбо і бойове дзюдо. Тобто опановувати ті прийоми боротьби, застосування яких калічило і вбивало противника.

Таким чином комуністична держава зберігала монополію не лише на володіння зброєю (виняток становили мисливці, підконтрольні все тому ж «Динамо»), але і прийомами боротьби та рукопашного бою. Радянська влада усвідомлювала, що в СРСР було багато охочих душити її представників голими руками.

Непідконтрольне поширення екзотичних для населення СРСР бойових мистецтв, насамперед — карате, в підпільних клубах і школах було прямим викликом комуністичній системі. Тоді, після проведення в СРСР Олімпіади-80, партійним керівництвом і було прийнято рішення про посилення контролю над викладанням і вивченням бойових мистецтв у країні.

Як і в знищенні дисидентів, так і в переслідуванні спортсменів-самоучок в СРСР особливу старанність проявили партійне керівництво УРСР та КДБ УРСР. Як про це вже багато писалося, «якщо в Москві стригли нігті, в Києві рубали руки». І не слід все списувати на «кривавий Кремль» — найжорстокішими карателями українців були етнічні ж українці з ЦК КПУ і КДБ УРСР. Ті ж перший секретар ЦК Володимир Щербицький або голова республіканського КДБ Віталій Федорчук.

Останній взагалі побудував свою кар'єру на найжорстокішому придушенні інакомислення в Україні. Саме при ньому в тюрми, колонії та табори Росії було відправлено десятки українських письменників і поетів, дисидентів, а багато кого — вбито. Саме за часів українця Федорчука 5-е Головне управління КДБ УРСР далеко перевершило за жорстокістю і масштабами діяльності своїх колег з інших республік, поставивши знищення інакодумців буквально на конвеєр.

Не дивно, що Федорчук керував і кампанією з припинення діяльності неформальних спортивних об'єднань громадян. А після розгрому останніх пішов на підвищення — в 1982 році був призначений головою КДБ СРСР, і в тому ж році — головою МВС СРСР (за спогадами учасників тих процесів, навіть у ЦК КПРС були спантеличені масштабністю і жорстокістю цькування, розв'язаного Федорчуком в Україні, і тому його тихо спровадили «на міліцію», щоб трагедія України не повторилася в масштабах СРСР — пів-ЦК ще пам'ятало, до чого зовсім нещодавно призвела «єжовщина» і «беріївщина»).

Нижче — текст документа, який проливає світло на події 1981–1982 років в Україні, коли «забороняли карате». Це доповідна записка голови КДБ УРСР Степана Несторовича Мухи на ім'я першого секретаря ЦК КПУ Щербицького.

Справедливості заради відзначимо, що Комуністична партія вірно оцінила ризики, що їй загрожували. Після падіння комуністичного режиму і розвалу СРСР багато з тих, хто навчався в підпільних школах і клубах бойових єдиноборств, поповнили ряди переконаних антирадянщиків і... організованої злочинності: бандитській спільноті стали в пригоді міцні хлопці з добре поставленим ударом. Не залишилися осторонь від бандитського «движу» й «офіційні» боксери, дзюдоїсти та самбісти. Почалися ті самі лихі 90-і...

Прізвища багатьох відомих спортсменів і безвісних спортсменів-самоучок ви знайдете сьогодні на «алеях бандитської слави» кладовищ від Києва до Сімферополя. Найцинічніші стали стукачами СБУ і МВС, але частіше — ФСБ, перебуваючи у статусі бізнесменів. Найбільш розумні й везучі — зав'язали з бандитським промислом або зовсім виїхали з України.

Прізвища багатьох «організованих спортсменів» свого часу поповнили так званий спецоблік УБОЗ МВС і Главку «К» СБУ. Як, наприклад, член ОЗУ братів Савлохових Рудольф Каценбоген:

«230. Скачко (Каценбоген) Рудольф Анатолійович, 17.04.1938 р. н. Німець. Уродженець Тбілісі. Паспорт: 8-МА №638965, виданий Московським РВВС Києва 22.01.1985 р. Одружений. Проживає в Києві, пр. Науки, 18, кв... потайний, мовчазний, хитрий, діловитий, заповзятливий. У 1985 році вийшов з місць позбавлення волі. Працював начальником дільниці РСД у Вишгороді, потім працював майстром БУ-5 «Київміськбуд». Потім став головою кооперативу «Шукач». Часто виїжджає у відрядження, оскільки кооператив нібито веде роботи в основному в Тюмені. Піддавався «наїздам» з боку угруповання Киселя...» (джерело).

Це точка зору на громадянина Каценбогена каральних органів радянської держави. У спортивних колах Рудольф Каценбоген (Скачко) — один з найкращих і найавторитетніших в СРСР у 1970–80-х знавець східних єдиноборств, їх популяризатор, відомий каратист, автор книжок про східні види єдиноборств і карате (довідник «Мистецтво карате», Москва, 1971 рік), низки публікацій у ЗМІ. А ще — автор численних патентів в галузі будівельних конструкцій і техніки.

Гоніння на каратистів в СРСР почалося восени 1981 року — після доповідної записки міністра внутрішніх справ Миколи Щолокова та голови КДБ Юрія Андропова в ЦК КПРС. Силовики скаржилися на те, що карате в СРСР стає дедалі менш контрольованим. А останньою краплею стала розгромна стаття в газеті «Радянський спорт» під назвою «Осторожно, каратееды!». Вивчивши її, перший секретар московського міськкому партії Віктор Гришин промовив історичну фразу: «Щоб я про це карате більше не чув!». Після чого 11 листопада і набули чинності нові статті Кримінального кодексу «Про відповідальність за порушення правил навчання карате».

Щоправда, судили каратистів здебільшого за іншими статтями. Так, москвич Олексій Штурмін (вважається основоположником карате в СРСР — «Аргумент») отримав вісім років за операції з валютою (так звані незаконні валютні операції), а киянин Рудольф Каценбоген — шість років за незаконне підприємництво.

У провину Каценбогену поставили те, що він у «кустарний спосіб» видав книжку про східні єдиноборства — першу в СРСР. Тут варто пояснити, що в Радянському Союзі всі друкарні й друкарська продукція контролювалися КДБ. І навіть відбитки з друкарських машинок у різних відомствах і редакціях зберігалися в Комітеті державної безпеки — для швидкого встановлення, у разі необхідності, винних «у відтворенні за допомогою технічних засобів» «антигромадської літератури» або, гірше того, «антирадянських творів». Під цей каток Каценбоген і потрапив...

...Про те, наскільки хворим є українське суспільство, свідчить такий, здавалося б, курйозний факт: тільки 2 грудня 2016 року президент України Петро Порошенко скасував ще радянські штрафи за самовільне навчання карате.

Згідно з чинною ст. 196 Кодексу про адміністративні правопорушення України, порушення встановлених правил відкриття секцій спортивного карате або набору до них громадян, або навчання в секціях прийомів, заборонених спортивними правилами, а також самовільне навчання прийомів карате передбачало штраф від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (на момент припинення дії цієї статті — від 51 до 119 грн). Законом, ухваленим Радою 15 листопада 2016 року і підписаним Порошенком у грудні того ж року, цю статтю з кодексу було вилучено.

Іронія долі: на скасування ідіотських заборон знадобилося 35 років! З них 25 років припали на період відновленої незалежності України.