Поліція і вибори. Напередодні…

Як почувається поліція, перед якою стоїть цьогоріч головне завдання — пережити вибори? І допомогти пережити їх країні. Чи є у поліції така можливість?

Йдеться не про тих із людей у погонах, для кого з відомих причин добрий будь-який кіпеж. А про тих, наприклад, хто, повіривши заклику заїжджих реформаторів, прийшов з наміром служити і, незважаючи ні на що, досі залишився у строю.

Гастролюючих реформаторів давно і сліду немає. Традиційні виразки міліції відкрилися на ослабленому бездумними ротаціями тілі і з новою силою вразили органи, що так і не стали правоохоронними. Сороміцькі хвороби: нестерпну сверблячку побудови пірамід і злочинних схем попередники їм у спадок передати зуміли. Великотрудний досвід оперативної роботи, ведення слідства і безліч інших професійних премудростей — ні.

Наш поліцейський позбавлений двох головних опор, без яких правоохоронні органи не можуть існувати в принципі.

По-перше, якісного всебічного вишколу (від теоретичного до вогневого), що дає впевненість у собі й розуміння алгоритму адекватних дій у будь-якій ситуації.

По-друге, чіткого знання того, що в будь-якому разі, якщо він діє за Законом і Статутом, його спина прикрита. Насамперед — безпосереднім начальством, яке не зіллє його, якими б не були політичні розклади і можливі наслідки.

Тобто — впевненості в тому, що якщо поліцейський діяв за законом, з ним вчинять так само.

Але у правоохоронців тепер таке специфічне начальство, що його і порівняти ні з ким на цій посаді за останні чверть століття. Коли об'єднується дно «ділових людей» і дно політичне, вони утворюють практично нездоланну прірву.

Перманентно реформований суд переживає мутації, мімікрує, підлаштовується під нові обставини. Виконувати конституційне призначення ніяк не хоче, багаторазово посилюючи своєю репутацією правовий нігілізм населення з усіма закономірними наслідками. Впорскування нової крові не переламало системи. Стара кров, що циркулює в судовому організмі, вправно обійшовши механізми очищення (що, взагалі-то, і нескладно було: всі свої), успішно асимілює нові клітини і залишається хворобливо чутливою до побажань зверху — зсередини і ззовні.

Такою є реальна ситуація, яку чітко усвідомлюють люди в погонах. Люди, специфіка служби яких така, що вони завжди нерозривно пов'язані з легітимністю чинної політичної влади.

Поліцейській службі властива закладена в ній особливість. Красива фраза «міліція з народом» добре звучить, але накази віддає конкретне керівництво. І поліцейський зобов'язаний підтримувати державний лад, водночас не будучи уповноваженим його оцінювати, якщо вже він у погонах.

Тому що міліція у своєму первісному значенні ще може бути з народом, а поліція — це інструмент політичної системи, влади, його вістря. І в нинішній сутичці, коли всім, хто найближче до жаданого трону, є що втрачати, за цей інструмент хапатимуться голими руками. Як завжди, чужими, але не в цьому суть. Чим менша легітимність влади, тим більша в неї спокуса діяти поліцейськими методами. А завтра настає період, коли легітимність нашої влади може бути зруйнована легко і безповоротно.

Та окрім двох перелічених моментів є ще й третій. Його яскраво демонструє такий приклад з життя.

Кілька років тому один голова суду поділився цікавою проблемою. Така, каже він, колізія: суд охороняють «аваковські». На засідання суду прийшли буйні активісти в камуфляжі, які загрожували розтрощити приміщення, якщо рішення суду їм не сподобається. І вони теж... аваковські.

Закономірно, що мова зовсім не йшла про захист бойового товариша, який без жодної провини притягувався сатрапами до кримінальної відповідальності. Справа суто господарська, суми з багатьма нулями, і одна зі сторін, здатна забезпечити собі «підтримку громадської думки».

У цій трагікомічній ситуації був лише один позитив: для вирішення питання голові суду не треба було кидатися між центрами впливу, оскільки центр той був один.

У тому, що демонструє цей приклад, — одна з головних сьогоднішніх загроз. Всьому суспільству і поліції також, адже в запалі протистояння можна і не розгледіти умовні пов'язки, що позначають «своїх». Ну а «свої», скоріш за все, взагалі ні на що не дивитимуться.

Повільно і неохоче осягає наше суспільство мистецтво жити «не сотворивши собі кумира». Пробним шаром прокотився столицею парад одного з парамілітарних новоутворень. Особливого захоплення з ентузіазмом у народу не викликав. У повітря чепчиків не кидали, надивилися вже на всяке, гасел наслухалися, ілюзій особливих немає. Біда в іншому: на тлі відсутності віри в нових рятівників все ж знайдеться чимало тих, хто, в разі чого, завзято до них приєднається. Теж, звісно, не заради ідеї, але заради погромів...

На що може спиратися і сподіватися сьогодні поліцейський, який прийшов не відбивати освіту або метушитися біля підніжжя вічної як її єгипетські родичі грошової піраміди, справно передаючи кошти нагору, а служити — Закону і народу?

Поліцейський, який знає, що справи Майдану не розслідувані досі. Що переважну більшість співгромадян цікавлять лише злочини, скоєні щодо протестуючих. І що їхня ненависть до «Беркуту» в очах багатьох виправдовує палаючий вогнем від коктейлів Молотова стрій хлопчаків у формі. Що події останніх п'яти років лише зміцнили впевненість багатьох колишніх правоохоронців: п'ять років тому на Майдані вони захищали свою країну. Не зуміли — і ось що з нею стало...

З огляду на цілковиту безпорадність правоохоронної системи, талановитої тільки у справах комерційних, і чергові важкі затяжні пологи «нового суду» суспільство не дістало відповідей, не отримало справедливості, можливості покарати винних за законом, за чим, можливо, поступово прийшло б і розуміння, і прощення.

Хочеться побажати поліції пережити вибори гідно. І визначити для себе межу, за якою вона є вільною від виконання наказу влади, що стала нелегітимною. Щоби президентські вибори не стали для нинішніх поліцейських і всієї країни моментом, який знову розділить життя на «до» і «після». Тому що сьогодні є набагато більше, ніж один гравець, готовий штовхнути країну в хаос, якщо не по-його вийде.

Побажати їм і нам: пережити ці смутні часи разом зі своїм народом. Не дати пролитися крові і не пролити власної.