Новини
Ракурс
Українська мова. Фото: radiosvoboda.org

Українська мова — нищена, але не знищена, бо незнищенна

Майже чотириста років українці протистоять натиску на свою мову, на свою історію та, власне, на своє існування як нації на своїй предковічній землі з боку росіян.

Оксана Забужко нарахувала понад 170 урядових акцій, спрямованих на нищення українства. Ось деякі з них.

1627 року царським указом велено книги українського друку зібрати і спалити.

1662 року — спалено усі примірники «Учительного Євангелія» К. Ставровецького.

1690 року — собор РПЦ оголосив анафему на книги П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського.

1709 року — скорочено число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161. Найкращих науковців-просвітителів Лазара Барановича, Стефана Яворського, Дмитра Туптала, Феофана Прокоповича, Симеона Полоцького змушено переїхати до Москви.

1720 року — Київському губернському князю наказано вилучити історичні, рукописні і друковані книги.

1729 року — зобов’язано переписати російською мовою всі державні постанови.

1734 року — в таємній інструкції Анна Іоанівна наказала правителю України українців «искусным образом приводить в свойство с великоросами».

1740 року — запроваджено російську мову в діловодстві на території України.

1748 року — в усіх школах України запроваджено викладання російської мови.

1755, 1766, 1775, 1786 року — синод РПЦ забороняв друкувати українські книжки.

1759 року — синод РПЦ розпорядився вилучити зі шкіл українські букварі.

1763 року — заборонено викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 року — ліквідовано гетьманське правління.

1769 року — синод РПЦ заборонив друкувати та використовувати українські букварі; вилучено з церков українські книжки.

1777 року — заборонено виконувати твори академіка Болонської музичної академії Максима Березовського; знищено рукописи багатьох його творів.

1784 року — синодом РПЦ наказано правити по всій імперії служби Божі «голосом, свойственным российскому наречию».

1804 року — заборонено навчання українською мовою.

1817 року — закрито Києво-Могилянську академію.

1863 року — міністром внутрішніх справ Валуєвим заборонено видання літератури українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

1869 року — чиновникам призначено додаткову плату за русифікацію.

1874 року — запроваджено навчання в початкових народних школах виключно російською мовою.

1876 року — Емським указом Олександра II заборонено ввозити в Росію будь-які книжки, друкувати оригінальні твори, тексти до нот, влаштовувати сценічні вистави, написані на «малороссийском наречии». Наказано призначати викладачами шкіл московитів, а українських вчителів виселяти на вчительську роботу в Петербурзький, Казанський і Оренбурзький округи.

Цей указ Іван Франко назвав соромною плямою на Росії, що відгородила українців непролазним муром від джерела культури, яким є рідна мова.

1888 року — заборонено хрещення дітей українськими іменами.

1895 року — заборонено друкування українських книжок для дітей.

1905 року — цензура виключила слова «козак», «москаль», «Украина», «украинский», «Сич», «Запорожье».

1907 року — ліквідовано українську пресу.

1910 року — заборонено створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых целей».

1914 року — в окупованих російською армією Галичині та Буковині заборонено вживання української мови, друкування книг і часописів українською мовою; розгромлено товариство «Просвіта»; зруйновано бібліотеку Наукового товариства імені Шевченка; депортовано багато тисяч свідомих українців в Сибір.

З приходом більшовиків ситуація стала ще гіршою. Банди Муравйова, увірвавшись у Київ, вбивали кожного, хто розмовляв українською чи був у вишитій сорочці.

«Ты русский или петлюровец?» — під дулом пістолета запитували кубанських селян під час перепису населення у 20-х роках.

1934‒1941 роки — страчено 80% української інтелігенції.

Редакція журналу «Комуніст» розсилала списки слів, яких не слід було вживати, і слів, яких треба вживати.

1951 року у газеті «Правда» опубліковано погромні статті проти «націоналістичних ухилів в українській літературі та мистецтві».

1959 року — вивчення української мови в російських школах перестало бути обов’язковим — «за бажанням батьків».

1964 року — навмисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.

А далі — вбивство Алли Горської, Володимира Івасюка, арешти, залякування.

Тож мусимо визнати, що значна частина українців відлучилися від своєї мови не із власної волі, а під загрозою тюрми, смерті чи під загрозою тавра «націоналіст», з яким важко було вижити. І цей страх, утрамбований голодоморами і репресіями, не міг не дати печальних жнив.

Українська мова. Фото: Укрінформ

Долучилася й російська церква зі своїм російським словом, яке супроводжувало лівобережного українця від колиски до домовини. Дійшло до того, що розмовляти українською в деяких міста стало небезпечно.

А нещодавнє вбивство Артема Мірошниченка за те, що розмовляв українською, сколихнуло всю Європу, показавши сутність «русского мира».

З української мови насміхалися. Як її лише не обзивали: собачою, свинячою, телячою, чурбанською. І це — на українській землі! Чи вижив би українець, який насмілився б сказати щось подібне про російську мову?

Бідні люди, зачаті без любові і виховані в ненависті! Це ж як треба не поважати самого себе, щоб мову іншого народу так зневажати.

Псевдонародні депутати Ківалов і Колесніченко, яких би в Росії за таке саме ставлення до російської мови давно б видворили на «заслуженный отдых» на Чукотку, за допомогою сочіньонного ними закону намагалися, зі слів професора П. Гриценка, створити малоросійський паханат при кремлівському каганаті. Не вдалося!

Не дивлячись на спроби нищення української мови, коріння якої в глибині віків, вона вижила і живе, зберігши свою неповторну сутність. Цей факт Юрій Шевельов назвав лінгвістичним чудом.

Ірина Фаріон вперше публічно назвала російську мову мовою окупанта. Зчинився нечуваний галас, адже росіяни, «інтернаціоналісти з пелюшок», завжди видавали себе визволителями поневолених народів.

Росіянин, певно, зненавидів би надовго чи навіть й навічно українську мову, якби нею розмовляв той, хто вбив його сина, вигнав його зі свого дому, загарбав те, що накопичував роками, покалічив фізично й духовно. І, можливо, мав би рацію, називаючи українську мову мовою окупанта.

Втім, українці спечені з іншого тіста, тому росіянам такої тотальної зневаги з нашого боку зазнати не доведеться.

Маючи своє Слово, свою Мову, українці неодмінно зроблять переоцінку цінностей. Чи буде це завтра? Навряд. Але воно неодмінно станеться! Можливо, навіть скоріше, ніж дехто думає. Адже недарма кажуть, що в кожному українцеві дрімає Мазепа.

Наша молодь, якій зараз відкрито шлях в Європу, не хоче виглядати духовними сиротами поміж тих, хто має своє рідне Слово і пишається ним.

Українське Слово нищене, але не знищене, бо незнищенне. Отож поспішайте, друзі, наздогнати прогаяне. Дерзайте!


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter


Загрузка...