Семен Глузман: Вивчення Голодомору — найважливіший для України аспект декомунізації

Тривале життя в камері різко звужує погляд на світ. Так було і зі мною. Радянський Союз тоді був для мене осередком зла, а цивілізований Захід — надією. Маленькі клаптики інформації, що зрідка надходили з вільного світу, лише зміцнювали це чорно-біле сприйняття дійсності. Багато пізніше, в 1989 році, вперше потрапивши в солодкий, ситий і такий, що здавався єдино правильним, світ Заходу, я побачив деякі його вади.

Мої нові американські друзі розповіли мені про публічну поведінку деяких колег, які категорично не бажали чути правду про психіатричні репресії дисидентів в СРСР. Вони продовжували дружити і тепло спілкуватися з радянськими психіатрами-катами. Одним із таких був професор Пол Фінк. Були в мене й інші уроки болісного розчарування.

Минуле не йде, не розчиняється в небутті. Воно тьмяніє, але повністю не зникає. Сьогодні я живу в країні, що різко змінює своє ставлення до Заходу. Ми все більше розчаровуємося в європейських цінностях, в американському політичному цинізмі. Зі мною, в усякому разі, це відбувається явно. Анітрохи не змінюючи моє давнє, ще табірне, ставлення до імперської Росії. І, відповідно, до проросійської частини українського політикуму.

Блокада продуктова і інформаційна

Дедалі глибше вчитуюсь у минуле. В документи і спогади про Голодомор. Не тільки про український. Тиран Сталін був всеїдним, але до України мав особливо яскравий канібальський апетит. Читаю, відчуваючи якусь незрозумілу відразу до тексту. Такого раніше зі мною не було. Блокада земель, які вмирали від голоду, була не тільки продуктовою. Не менш страшною була інформаційна блокада.

Сталін організовував демонстраційні поїздки іноземних авторитетів до України. Цих зовсім не дурних людей, мабуть, з якихось суб'єктивних причин схильних до сліпоти і самообману. Вони приїжджали, не відхиляючись від спеціально розроблених владою маршрутів, знайомилися з життям країни. Зовсім не отруєні ідеями комунізму західні знаменитості Ромен Роллан, Бернард Шоу, Герберт Уеллс. І їхали, зачаровані переможною ходою СРСР.

Але була й інша сторона. Західні дипломати, які жили і працювали у столиці України Харкові. Цитую документи.

Генеральний консул Німеччини Карл Вальтер: «Жертви, до яких призвело вилучення великих обсягів зернових, дійсно жахливі... Голод в Україні забрав мільйони людських життів у селах».

Отто Шиллер, аташе з питань сільського господарства при посольстві Німеччини в Москві: «...масштаби вимирання досягли 25‒30% населення. Як на мене, названа цифра в 10 млн жертв голоду не є перебільшенням».

Серджо Граденіго, віце-консул Італії в Харкові: «Голод призводить до масового вбивства серед населення в таких масштабах, що зовсім незрозуміло, як світ може залишатися байдужим до такої катастрофи, сором'язливо мовчить...»

У британській газеті «Манчестер Гардіан» журналіст Малкольм Маггерідж після поїздки в Україну та Північний Кавказ опублікував статтю про масове знищення людей голодом. Гарет Джонс у статті «До побачення, Росія» в англійській і двох американських газетах розповів страшну правду про геноцид в СРСР. На жаль, невдовзі прийшла відплата, Гарет Джонс був убитий агентами ДПУ.

У 1932 році митрополит Шептицький створив Бюро для інформування Заходу про злочини радянського режиму. Його пастирське послання «Україна в передсмертних судорогах» зачитали в усіх греко-католицьких церквах. Він також повідомив папу Пія XI про злочини режиму в Україні.

Захід знав, але мовчав

Захід, цивілізований світ знав про те, що відбувається в СРСР. І про Голодомор в Україні. Хтось, такі, як Бернард Шоу, знати не хотіли. Але керівники держав знали багато, майже все. Мовчали. Розуміючи, що в дискусії про гуманізм і миролюбність зі Сталіним вступати марно. Та й політична ситуація в Європі загострювалася.

А так звані моральні авторитети в СРСР (знайоме словосполучення, чи не так...), наприклад, пролетарський класик Максим Горький, віщали про великі досягнення радянської країни.

Минуле. Уже далеке. Коли-небудь відкриють для дослідників президентський архів Росії. Сьогодні закритий. І не менш закритий сьогодні архів КДБ-ФСБ. Там — багато, про що ми сьогодні тільки здогадуємося. Україна свої архіви відкрила. Західні дослідники продовжують працювати над нашим минулим, описують колишні таємниці.

Тут, в Україні, функціонує дослідний центр — Музей вивчення Голодомору. Ця тема — найважливіший для нас аспект декомунізації. І найважливіший аргумент необхідності отримання нами державної незалежності. Історію можна оббрехати, цим багато десятиліть займалася радянська влада. Але її, історію, неможливо змінити.