Семен Глузман: Наше минуле не має права на забуття

У мене був друг. На жаль, нещодавно залишив цей світ. Людина дивовижної, неймовірної долі, англійський професор Теодор Шанін представляв невідому мені донині наукову дисципліну — селянознавство. Зустрічаючись із ним у Києві і в Москві, допутінській, я завжди дізнавався багато про історію селянства в СРСР. Він, Теодор, обдарував мене кількома збірками академічних статей з екзотичною назвою «Селянознавство».

Одного разу він розповів мені про недоступні для дослідників матеріали колишнього Кремлівського архіву Політбюро ЦК КПРС, що сьогодні є архівом президента Росії. Про те, що в цьому архіві — безліч документів щодо підготовки та проведення Сталіним Голодомору - геноциду українців. Ясна річ, я знав про Голодомор, про це говорили в моїй родині. І про трупоїдство, і про канібалізм, і про мільйони голодних смертей. Моя мати народилася і виросла в селі Медвин Київської області. Голодомор не застала, оскільки вступила у Дніпропетровську в медичний інститут. Але зв'язок з деякими односельцями підтримувала.

Важке минуле

Сьогодні я дедалі частіше повертаюся до цієї теми. Читаю доступні мені документи, розмовляю з компетентними істориками. Анітрохи не претендуючи на звання дослідника, я намагаюся зрозуміти: як люди могли вбивати голодом мільйони подібних собі? Як вони жили з цим вантажем спогадів? Захищалися алкоголем? Вмирали в розстрільних ямах і таборах ГУЛАГу? Знаю, що зараз до теми Голодомору липнуть десятки імітаторів. Ця тема, за років СРСР категорично заборонена, сьогодні їх, імітаторів від науки, здатна нагодовувати.

Проте справжні дослідники працюють, повільно і скрупульозно збираючи документи, спогади, страхи. Так, страхи, що і досі живуть в душах моїх співгромадян, які успадкували гострий радянський страх людини перед державою.

Дуже давно, 1972 року, коли мене судили за наклеп на радянський державний лад, під час суду в останньому слові я сказав: «Я — лікар. Мені неодноразово доводилося бачити смерть людини. Дитини і дорослого. Я бачив агонію, передсмертні муки конкретної людини. Завжди — однієї людини. Ви судите мене за те, що я поширював наклеп про масові смерті невинних людей у сталінських тюрмах і таборах. Про мільйони смертей. І ви, і я знаємо: так було. Ви до цього ставитеся спокійно. А я, лікар, до цього спокійно, байдуже ставитися не можу...»

У нас важке, брудне минуле. Його створили не інопланетяни, не американці з французами. Мужній офіцер і дисидент Петро Григоренко особисто брав участь у колективізації в Україні, мій батько, тоді — молодий лікар, супроводжував ешелон з висланими до Сибіру безневинними українськими селянками...

Чому українські селяни не чинили опору Голодомору?

Сьогодні ми, що живемо в нестабільній, кепсько керованій державі, зосереджені на спробі емоційної розгадки свого майбутнього. У нас є для цього підстави. Саме тому ми неохоче аналізуємо своє минуле. Зокрема, не ставлячи собі запитання, чому за певних обставин люди схиляються до запеклих форм соціальної дії, бунту чи повстання, віддаючи перевагу їм замість спокійніших способів опору — петицій, масових мирних протестів тощо? 

Спротив в Україні був від початку колективізації, історики говорять про 4000 виступів, в яких взяли участь близько 1,2 млн селян. Потрібне більш чесне запитання: чому мільйони не опиралися Голодомору?

Моя відповідь проста. Можу помилятися, я не професійний історик, я — всього лише читач, схильний аналізувати прочитане. Отже, до 1921 року ленінська держава зазнала тяжкої поразки від селянства і опинилася в глухому куті, за яким вимушено пішла лібералізація у формі НЕПу — нової економічної політики. А до 1929‒1930 років сталінська держава опинилася в настільки ж безвихідному становищі. І на це рішучою відповіддю була сталінська колективізація. Голодомор був прелюдією до неї. Свідомою, осмисленою, жорстокою прелюдією. Збереглися слова партійного бюрократа Менделя Хатаєвича: «Жорстока боротьба триває між селянами і нашою владою. Це боротьба на смерть. Цей рік був вирішальною перевіркою нашої сили і міцності. Знадобився голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів життів, але колгоспна система створена. Ми виграли війну».

Цивілізований світ знав про те, що відбувається у сталінській імперії. Знав... але відвертався. Збереглися реляції західних дипломатів, які повідомляли свої уряди про страшний голод і канібалізм, що його супроводжував. Але втрутитися, допомогти цивілізований світ не міг. Не хотів. Не мав він тоді ефективного політичного або силового інструментарію. Втім, і морального імперативу.

Американський історик Джеймс Скотт пізніше, досліджуючи історію опору селян в Європі, вельми яскраво класифікував форми опору селян, від періоду середньовічної Франції до радянського періоду. Знаючи досить багато про Голодомор, він навіть не намагався глибоко аналізувати цей страшний феномен. Тому, що помітного опору цьому жаху уже в розпалі Голодомору не могло бути. Згадаймо слова Хатаєвича...

Лише один приклад, слова неписьменної селянки Антоніни Сімакіної: «1933 напав, а все відібрали раніше. Тут і дідусь помер, і Ваня помер. У нас нічого ж не лишилося. Траву їли, набрякли. Я вся була набрякла, немов бочка. А Ваня чомусь не набряклий був...» Далі не цитую, моторошно.

Майдани — це наслідки розчарування українського народу

Історія революцій не може вселяти надії. У більшості випадків вони приводили до влади режими, що процвітали у викачуванні коштів зі своїх підданих і в жорсткому регламентуванні їхнього життя. Такою була і трагедія колективізації в СРСР. Що б не казали прихильники Януковича і Порошенка, два спалахи опору, Майдани були наслідком розчарування українського народу в керівниках держави. За яким неминучим було нове розчарування... На щастя, обидва Майдани революціями не були.

1717 року абат Трелоні зауважив: «Шкідливі, отруйні люди присягають на вірність владі, але за її спиною готують її повалення». У цьому сенсі XXI століття мало відрізняється від давньої старовини. Особливо там, де в цивілізований, правовий спосіб не вирішена проблема взаємин влади та опозиції. У пом'якшеному варіанті це відбувається сьогодні в Україні. Що далі? Мій друг, професор Шанін одного разу зауважив: передбачення майбутнього завжди було раєм для дурнів і шахраїв, що їх супроводжували.

Ми — мирний народ. Ми постійно, майже 30 років живемо в ситуації неефективного державного менеджменту. І все ж ми не повинні, не маємо права готуватися до революційних подій. Саме тому наше минуле, що зяє мільйонами жертв Голодомору і ГУЛАГу, не має права на забуття. Людський світ не змінився, він, як і раніше, небезпечний для самого себе. І це потрібно пам'ятати, оглядаючи списки людей, які пропонують себе як кандидатів на чергові вибори.