Душа чи гаманець: за що борються ловці людей

Нещодавно ми розповідали про те, як одна православна громада з Донбасу понад п’ять років боролася за право виходу з-під опіки Московського патріархату. Члени Свято-Стрітенської громади зважилися змінити канонічну належність з ідеологічних міркувань. Жителі невеликого міста на Донбасі, яке пережило окупацію бойовиками і було звільнене ВСУ, не хотіли залишатися в лоні церкви держави-агресора. Тривала виснажлива боротьба завершилася в лютому перемогою громади в Верховному суді.

Конфлікти, що виникають через зміну конфесійної належності, мають два аспекти. Перший — ідеологічний: свобода совісті та вибору, релігійні й загальнолюдські переконання членів громади віруючих. Церква Московського патріархату (як, утім, будь-яка церква) — найпотужніше знаряддя обробки свідомості, вона має величезний вплив на тих, для кого поняття «релігія» і «духовність» ідентичні, і втрачати цей вплив церква в жодному разі не хоче.

Але є й другий аспект, не менш важливий: гроші. І гроші величезні. Після вручення предстоятелю ПЦУ томосу про канонічне визнання української церкви Вселенським патріархом і створення об’єднаної Православної церкви України гаряче обговорюється ще одна тема: кому належить церковне майно, і чи не будуть його силою відбирати у однієї церкви та передавати іншій?

А й справді, кому воно належить?

Держава не втручається у справи церковні

Спочатку все ж поговоримо про свободу совісті. Повсталі проти УПЦ МП члени Свято-Стрітенської православної громади, програвши своєму «колишньому» митрополиту в судах першої та апеляційної інстанцій, звернулися до Верховного суду з основним аргументом — суди порушили положення Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації».

У Конституції (стаття 35) сказано, що церква та релігійні організації в нашій країні відокремлені від держави. Держава не втручається в справи церковні, якщо церква, своєю чергою, не порушує законодавства, не зазіхає на життя, здоров’я і гідність громадян, не порушує прав інших громадян та організацій.

Це, так би мовити, база. Закон про свободу совісті більш детальний, у ньому чітко сказано, що кожен має право сповідувати релігію, змінювати релігію або не сповідувати жодної, брати участь у культових відправленнях, вільно і відкрито висловлювати й поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. (Про агностиків у законі нічого, і це досить прикро.)

Обов’язкової релігії немає (хоч би як намагалися члени однієї політичної партії використовувати православ’я у своїх гаслах як один із напрямів державного будівництва).

Єдино можливий логічний висновок: члени церковної громади — вільні люди і мають право вирішувати, в якій церкві їм молитися або взагалі до жодної з них не ходити.

Тоді виникає ще одне запитання: чи не є спроби повернути громаду-бунтівницю в лоно церкви втручанням у право на свободу совісті та віросповідання? Виявляється, на нього ще 2007 року відповів Європейський суд із прав людини в справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України». Між іншим, на висновки, яких дійшов ЄСПЛ, є посилання в рішенні Верховного суду, що заступився за право членів Свято-Стрітенської громади на вихід із-під опіки Московського патріархату.

Сама історія настільки цікава, що заслуговує на невелику окрему розповідь.

Битва за храм

Отже, далекого 1989 року в Києві на лівому березі утворилася релігійна громада Російської православної Церкви, в якої була мета — побудувати храм на честь 1000-річчя хрещення Київської Русі.

У березні 1992-го, коли активно відбувався, але ще не закінчився процес утворення УПЦ КП, члени громади мали намір змінити конфесійну належність і примкнути до однієї із зарубіжних православних церков, але після остаточного поділу на Київський і Московський патріархати громада вирішила долучитися до Московського. Тим часом тривало будівництво храму.

Цим активно займався голова ради громади. От на ґрунті будівництва і стали виникати конфлікти між членами спільноти. Владнати непорозуміння взялася спеціальна комісія, створена Московським патріархатом. Йшлося про гроші на будівництво і благодійність. Про які суми? Наприклад, голова громади звинуватив священика в тому, що той «незаконно використав благодійні кошти» в розмірі... 2 880 000 доларів США.

З’ясовування стосунків усередині громади привели до того, що більшістю голосів її члени вирішили перейти з Московського патріархату в Київський.

Від КП був призначений новий настоятель, голова громади подав документи на перереєстрацію до КМДА. Це було наприкінці 1999 року. А з 1 січня нового 2000-го почалася спека!

Увечері 1 січня майже двісті духовних осіб і православних мирян (усі — Московського патріархату) захопили недобудовану церкву. Наступного дня вже понад триста адептів Московського патріархату провели збори та обрали новий склад зборів громади і теж вирушили до Київської міської державної адміністрації реєструвати документи. «Старе» керівництво пішло до прокуратури і суду, вимагаючи захистити майно, і його публічно підтримав сам архієпископ Філарет УПЦ Київського патріархату.

Отже, дві громади вступили в лютий бій за недобудовану церкву, майно і автомобіль, приписаний до культової споруди. Опис гострої стадії конфлікту, в якій брали участь Київська міськдержадміністрація, міліція, прокуратура, суди, податкова, народні депутати, займає багато сторінок і за напруженням пристрастей не поступається хорошому детективу. У справі взяли участь і церковні ієрархи. Архієпископ УПЦ Київського патріархату, наприклад, звертався до районної електромережі із проханням відрубати світло в церкві, захопленій патріархатом Московським. Але оскільки це справа двадцятирічної давності, подібні подробиці ми опустимо.

Коротко: «київські» віруючі судилися з КМДА, яка відмовилася реєструвати їх. Справу програли в усіх інстанціях і вирішили звернутися до Страсбурга. ЄСПЛ узяв за основу вже згадувані вище Конституцію та український закон про свободу совісті та релігійні організації, а заодно і господарські законодавчі акти України. І в українському законі про свободу совісті та релігійні організації судді зі Страсбурга знайшли суттєві прогалини.

Закон хороший, але трохи дірявий

Закон наш — один із найкращих у Східній Європі, однак деякі його положення не цілком чіткі. Наприклад, неясно, які організації реєструються облдержадміністраціями, а які — комітетом у справах релігій. А від реєстрації залежить багато чого: отримання статусу юридичної особи, що дає право утримувати будівлі, друкувати і продавати літературу, влаштовувати публічні акції, займатися благодійністю. Правда, громада має право існувати і без реєстрації, офіційна реєстрація — акт цілком добровільний, причому реєструють, строго кажучи, не громаду, а її статут. Але в законі не прописано підстав для відмови в реєстрації.

До речі, цікавий момент: судді ЄСПЛ зауважили, що українське законодавство не дозволяє реєструвати релігійні організації, які канонічно підкоряються духовному лідерові. Проте харизматичні церкви в країні живуть і процвітають, поширюючи літературу і влаштовуючи масові заходи.

Таких слизьких моментів занадто багато для того, щоб вони вмістилися в один матеріал.

Однак ось один, дуже важливий: в українському законодавстві не прописано ефективних правових механізмів повернення церковного майна. Але ж майно — це, власне, те головне, за що борються ловці людей.

Дуже давно, ще 1996 року, Вищий арбітражний суд України дав роз’яснення з деяких питань, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Роз’яснення є актуальними і для нинішніх господарських судів.

Найцікавіше, на наш погляд, от що: власниками церковного майна є релігійна громада (парафія, церква) або конкретна релігійна організація (монастир, місія, братство, навчальний центр), а не церква загалом. Це пслід враховувати, чуючи заклики «відібрати в однієї церкви та віддати іншій». Не можна відібрати у церкви. Зате можна схилити до зміни канонічної належності конкретну громаду. А православ’я — це непоганий бізнес, який дає неабиякий дохід.

P.S. Пошуки справедливості в Страсбурзькому суді для конкретної громади Київського патріархату закінчилися фактично нічим, хоч юристи і отримали цікавий мануал для розбору церковних тяжб.

P.P.S. І все-таки релігійні організації, що прагнуть узурпувати поняття «духовність», «мораль», «добро» і навіть намагаються нав’язати своє духовне добро як квазідержавну ідеологію, люто борються не лише за душі, а й за гаманці своїх прихожан.