Залишається одне — жити

11 травня 1960 року в Аргентині агентами ізраїльської розвідки Моссад було затримано і таємно перевезено в Ізраїль Адольфа Ейхмана, фактичного вбивцю 6 мільйонів європейських євреїв. У ті роки Аргентиною управляла група військових, які захопили владу та встановили режим диктатури. Тисячі нацистів втекли з переможеної Німеччини в Латинську Америку, де різноманітні диктатори й авторитарні правителі прихильно приймали німецьких вбивць-втікачів.

12 травня на цю подію бурхливо відреагувала радянська ідеологічна машина. Не було меж роздратуванню радянських дипломатів і журналістів. Природно, вони обурювалися поведінкою ізраїльських сіоністів. Але не колишньою діяльністю Адольфа Ейхмана і не діями влади Аргентини, що приховувала у себе нацистських злочинців.

Мені було тоді 14 років, я запам’ятав розгубленість, біль і гнів мого батька, який гостро переживав таку реакцію Радянського Союзу. Він залишався членом комуністичної партії та надалі зовні спокійно викладав у медичному інституті свою улюблену патофізіологію... Але вдома, вечорами, він не переставав обурюватися.

Ейхмана судили і повісили. Але він був не єдиним холоднокровним убивцею, що сховався в Латинській Америці. Мудра Ханна Арендт, яка пильно вивчала німецький нацизм, залишила нам дуже точні рядки і про цей відкритий і доказовий судовий процес, і про сірого нудного бюрократа, що розчерками пера стратив 6 мільйонів невинних людей.

В уральському політичному таборі зі мною сиділи спіймані на території СРСР нацистські колаборанти. Поліцаї й есесівці. Але на відміну від партизанів Української повстанської армії та балтійських «лісових братів», що мали термін покарання 25 років, цих, що поголовно стали на «шлях виправлення», покарали м’якше — від 10 до 15 років. Виявилося, що для радянської влади були вони «соціально близькими».

Моссад зумів знайти не тільки Ейхмана. Був спійманий у тій же Латинській Америці та засуджений у Франції «ліонський м’ясник» Барб’є. Багато хто з нацистів, сховавшись під фальшивими документами, благополучно постарів і помер у Колумбії, Перу, Болівії, Чилі. А тут, у Радянському Союзі, браві офіцери КДБ наприкінці вересня щороку «профілактували» пам’ять громадськості про жертви Бабиного Яру, затримували, арештовували.

Ми, радянські, були звичні і до страху, і до безпам’ятства. Але не всі. Пам’ятаю тривалий, емоційний діалог мого батька з якимсь невідомим мені раніше старим, який стверджував, що саме Всевишній, єврейський Бог, винуватий у загибелі мільйонів ні в чому не винних людей. У нього в Бабиному Яру загинула вся його численна родина. З кількома медалями та орденом він повернувся з фронту в абсолютну самотність. Дивно, але він залишався віруючим, ставши фактично богоборцем

В якійсь релігійній суперечці Фома Аквінський вимовив: «Бог не відповідь, Бог — це запитання». Багато помираючих від голоду українських селян, мабуть, зверталися до Нього із запитанням: «Чому Ти не рятуєш мене, Всевишній?». Він і в цьому випадку не відповідав...

Не випадково я починав з історії Ейхмана і Барб’є. Відплата наздогнала їх з єдиної причини: вони були тоді живі, як і їхні жертви, що вижили в страшному геноциді. Відплата, що виходила з людських рук. А як бути з багатомільйонними жертвами іншого геноциду, Голодомору?

Ми вже маємо право на пам’ять про нього. Немає КПРС, немає КДБ. Це вони перешкоджали збереженню пам’яті. Але суд, справжній людський суд над тими катами неможливий. Занадто велика часова дистанція. Історики як можуть збирають мартиролог тієї жахливої епохи. І от виявилося, що знаходити, називати імена катів набагато легше, ніж імена жертв.

Часто вислуховую тихі зізнання людей, які раніше ніколи не говорили вголос про родичів, заарештованих Сталіним і загиблих у ГУЛАГу. Але ніхто ніколи не сказав мені: мій дід, мій прадід служив у ДПУ, в НКВС, у МДБ, заарештовував і катував невинних, вилучав продукти у селян у 1933 році, розкуркулював і засилав до Сибіру. Таке враження, що жертви Голодомору і ГУЛАГу самі визначили свою жорстоку долю.

У Ейхмана і Барб’є залишилися діти. Ні Моссад, ні судді їх ні в чому не обвинувачували. Ні в Ізраїлі, ні у Франції не було спеціальних в’язниць і таборів для дружин і дітей ворогів народу. Таке мав лише Сталін. Вони спокійно прожили своє життя, створили сім’ї, дехто повісив портрети батьків у своїх будинках. Те саме було і в сім’ях офіцерів радянських спецслужб, що зберігали щиру добру пам’ять про батька або дідуся, який ніколи не розповідав про труднощі своєї щоденної роботи. І кілька разів на рік у свята демонстрував оточуючим свої ордени.

Були й винятки. У 1933 році в кабінеті головного ката України Балицького застрелився генерал НКВС, усвідомивши свій гріх. І ніхто не знає, що після цього сталося з його сім’єю... А молодий комсомольський активіст Петро Григоренко, який вірою і правдою служив радянській владі на ниві розкуркулення, через десятиліття, багато чого усвідомивши, став дисидентом, борцем за справедливість.

Минуле йде, висушене часом. Багатьох радянських катів неправосудними сталінськими «трійками» було названо ворогами народу і страчено. І у них залишилися діти. Як правило, ті, що вижили в спецінтернатах або таборах. Ймовірно, дехто з них вшановував пам’ять своїх батьків, які вбивали тисячі людей ГУЛАГом і Голодомором. Син Берії роками намагався очистити від скверни образ свого батька, одного з найжорстокіших вбивць, страченого неправосудно після смерті Сталіна.

У Сибіру, в Нижній Тавді, де я відбував заслання, жив і працював суддя, що насилу орієнтувався в радянському законодавстві (так мені його описали місцеві чиновники, які прихильно ставилися до мене). А раніше, під час війни, він стріляв по своїх, бо служив тоді молодшим офіцером у загороджувальному загоні. І одружений він був із дочкою солдата-штрафника, вбитого на фронті чи то гітлерівцями, то чи солдатами загороджувального загону.

Жахлива у нас була держава. З неймовірною, мерзенною історією. Кати, що вбивали невинних, мають бути покарані. Або хоча б названі. Але і сьогодні, в ці незвичні для нас демократичні часи, наше гірке минуле проривається в повсякденність несподіваними гострими ситуаціями. Зовсім нещодавно два українські дисиденти, які настраждалися по тюрмах і таборах, активно агітували всіх нас на чергових президентських виборах проголосувати за генерала КДБ, що прирік їх раніше на вилучення із сім’ї, професії, суспільства. Не сталося, всі ми тоді проголосували за менше зло.

Це наша країна, Україна. Іншої в нас немає. Всі ми, що живемо в ній, — діти і внуки катів і жертв Голодомору і ГУЛАГу. І Голокосту. І це так. Там, у ровах Бабиного Яру, лежать не тільки євреї. ПГолодомороетеса Олена Теліга не була єврейкою.

А ще всі ми нащадки мільйонів боягузливих радянських громадян, що аж ніяк не заважали тоталітарній владі вбивати невинних. Червоній владі, коричневій владі... Що ж, нам залишається одне — жити. Не забуваючи минулого.