Новини
Ракурс

20 років безправ’я в Україні закінчилися терором

Ця держава почалася з того, що з найперших днів її існування там ні за що не мали Право. Саме через це вона й закінчилася, лише в 20 з гаком років, що для держави — зовсім не вік. Єдиною послідовною державною політикою і єдиним загальноприйнятим принципом став тут правовий нігілізм. Що характерно: нехтування правом, демонстроване верхами, завжди щиро обурювало низи. Але вдіяти вони нічого не могли, та й не намагалися, отримуючи за це індульгенцію, що виправдовувала їхнє власне нехтування законами. Ця індульгенція проголошувала: риба гниє з голови і немовби виключала будь-яку відповідальність решти її частини. Право зневажав кожен на своєму рівні, у міру сил і можливостей. І на цьому загальному тлі кожен, якщо вислухати його неупереджено, був по-своєму в чомусь, напевно, навіть правий. Але з мільйонів цих правих людей чомусь постала зовсім ліва держава. Нелегітимна, якщо говорити по-вченому.


.

Для того, щоб виключити ризик появи смути — відступників, які прагнуть жити за Законом, — таку можливість викорінили в принципі. З першого дня заснування цієї держави і при кожному наступному правителі закони прописували так, що не порушувати їх, одночасно подаючи хоч якісь ознаки життя, було неможливо. Тому винен був фактично кожен, а головним правилом застосування Закону стала його вибірковість.

Тут взагалі не існувало державної служби, її замінив бізнес: високопоставлених чиновників, суддів, прокурорів, міліціонерів, співробітників спецслужб і т. д. Рядові, незаможні громадяни більше смерті боялися правоохоронців, ні на гріш не вірили суддям і раніше строку вмирали від безплатної медицини, яка не зустрічалася ніде, крім тексту Закону. У цій державі купувалося і продавалося все, що, здавалося б, не могло ставати предметом торгу: від шкільних оцінок, дипломів і наукових дисертацій до державних нагород і посад. Це не вважалося ганебним або дивним, це стало нормою. Як годиться, був і узаконений чинш. Пересічним громадянам доводилося мимоволі в складчину покривати дуже дорогі і практично даремні для них витрати. Найдорожче обходилися обранці всіх видів, від депутатів до президента. Ці громадяни звикли до всього, бо небагато існувало беззаконь, з яким вони не стикалися б у своєму житті.

Та от одного разу сталася абсолютно пересічна подія: влада, яка зазвичай не виконувала своїх обіцянок, зробила це вчергове. І народ раптом вийшов на площі, щоб розповісти їй про своє обурення. Величезна кількість людей зібралася тому, що вбили їхню надію. Вона й за життя була дуже примарною, і мало хто знав, як саме вона виглядатиме, коли матеріалізується. Але її вбивство зробило можливим неймовірне. У центрі столиці утворився новий Майдан, самоврядне містечко, привітне для всіх і самодостатнє, — крихітна, яскрава модель громадянського суспільства, про яке багато хто чув, але ніхто ще не бачив у тих місцях. Ці люди зробили неможливе: повернули надію і віру в себе тим, хто потребував цього і все ще був на це здатний. Безліч «безіменних» в сенсі відсутності особистих політичних амбіцій людей зробили це. Такий був недовгий і найсвітліший епізод незакінченої поки що історії.

Більше перемог не було. Неймовірна різдвяна казка не дістала щасливого кінця, змінила свій жанр і далі все пішло не так.

Влада не почула цих людей. В організації жорстокого розгону тих, хто був на Майдані, підозрювали різних людей, але не відповів за це ніхто, навіть безпосередні виконавці. Постраждалих за участь у протестах, що спочатку мали переважно мирний характер, «відбити» у влади, за великим рахунком, не вдалося. Відповідний закон був написаний недбало, але не це зіграло вирішальну роль, адже закони завжди застосовувалися тут «на розсуд». Захистити невинних і покарати винуватих могло би стати найважливішою перемогою Майдану, але не стало.

Правда, була в цій країні ще одна значна частина людей. Вона не поділяла сподівань тих, хто стояв на Майдані, і мала свої резони. Та крім того, їм ніхто толком не розповідав, чому ж гарна ця мрія. Тому в цих людей склалося враження, що і їхня мрія — нітрохи не гірша. Адже вона була почасти спогадом про минулі часи, які залишили на багатьох незгладимий генетичний слід, тобто була зрозумілою і рідною. Багато хто вважав, що таких людей у країні менше, але рахувати їх не стали. Та й стан справ із Правом у цій країні не давав можливості дістати правдиву відповідь на це запитання. Тому що відповідний Закон був написаний так, що й законом-то назвати його було важко, та й рахували в цій країні дивовижним чином усе, за що не бралися.

Відсторонені від Майдану опозиційні політики спершу ревниво спостерігали за подіями, згодом приєдналися, але не зуміли очолити нічого, крім головної сцени Майдану — на пару годин на день. В опозиції було три лідери і сім планів на тиждень. Бувало й більше — декілька взаємовиключних прожектів, які оприлюднювалися в один день. Це «планування» тривало близько місяця і далі справа не йшла. Жодна з голів опозиційного «тричлена» так і не змогла конвертувати неймовірний народний підйом у власні політичні та інші дивіденди. А на передостанньому Народному віче завжди доброзичлива аудиторія Майдану освистала неспроможних опозиціонерів, отримавши смішні відповіді на серйозні, давно поставлені запитання.

Чим відрізняється державний переворот від прогресивних перетворень? Якщо не говорити про якісь страшні крайнощі в методах досягнення мети, то практично нічим, крім досягнутого (або недосягнутого) результату. А ще лідери залишаються в живих, не отримують довічні терміни і судять переможених. І світова громадськість визнає, що це був ніякий не переворот, а реалізація «права і обов'язку народу», яке багато років тому передбачили для себе і нащадків мудрі громадяни далекої країни. Але такий результат рідко вдається дістати в подарунок, як нашу незалежність. Для цього опозиціонерам недостатньо на якийсь час вирядитися в светри і куртки демократичних за ціною брендів і регулярно проголошувати революційні промови зі сцени. Натомість  говорити з олігархами та регіоналами, які вагаються, військовими і, можливо, міліцією, комусь даючи гарантії, комусь — гарантії і гроші, було нікому. Ні центру прийняття рішень, ні достатнього особистого авторитету, ні рішучості в опозиції не було. Вигадки вистачило лише на те, щоб запрошувати народ залишитися на Майдані на новорічні та різдвяні свята. Напевно, опозиціонери одночасно і побоювалися Майдану і вже, наговоривши з три короби, боялися залишитися без нього, тому запрошували людей залишитися, так і не сформулювавши виразної мети. Питання — навіщо? яка мета? як її досягти? —  вважалися зрадницькими і провокаційними.

Доля подарувала людям цієї країни неймовірний шанс і дуже багато часу для того, щоб реалізувати свою мрію, поставивши мету і спробувавши досягти її. Але час було втрачено. Майдан поступово скорочувався, до кінця півторамісячного великого стояння його жителів не обійшов стороною неминучий процес певної маргіналізації. Незважаючи на щире бажання величезної кількості людей зробити життя в рідній країні кращим. Незважаючи на величезну підтримку жителів столиці. Незважаючи на те, що засвітилися вогники нових маленьких Майданів по всій Україні і звитяжні рейди  відчайдушного АвтоМайдану.

Захід традиційно ніяк не наважувався відкрити «другий фронт». Хоча був незмінно стурбований і часом навіть сильно, судячи з його частих заяв. І щось там, що стосується санкцій щодо наших вищих чиновників, вже давним-давно «лежало на столі».

Неповноцінність і безвідповідальність і влади, і опозиції призвели до того, що на наші вулиці прийшов терор. До нього вдалися обидві протиборчі сторони. І цього факту не змінити тим, що один терор ми вважаємо крайньою необхідністю, а інший — злочином. Що характерно: бої на вулицях міста почалися після зухвалого голосування парламентською більшістю «нормальних для європейських держав законів», які в наших сучасних реаліях є по суті «узаконеним» терором проти народу. «Немає майже нічого такого справедливого чи несправедливого, що не міняло би своєї властивості зі зміною клімату», — писав Блез Паскаль. В нашому кліматі, в якому несподіване потепління зазвичай бувало лише оманливим затишшям перед тривалими холодами, чудові європейські закони стануть ефективною і безвідмовною зброєю для державного терору по відношенню до неугодних.

Таким жахливим чином здійснилося сильне, але, вочевидь, якось неправильно сформульоване бажання багатьох людей «жити, як у Європі». Що передбачало жити по- людськи, жити за Законом. І переформулювати це бажання, висловивши його як ультиматум, сьогодні немає кому. А наша чудова країна дожила до того, що ухвалити тут закони, більшість з яких справді існують у багатьох європейських державах, — значить вчинити черговий злочин перед власним народом. Тому що в нас немає правоохоронних органів, а є каральний апарат, а замість судів — установи виконання бажань влади та грошовитих клієнтів.

Над Києвом став ширяти «Беркут». Його призначенням завжди був контроль за популяцією «тварин». Але «тварини» з ним домовилися, і він перейшов на людей. Те, що робив остаточно озвірілий «Беркут» минулої ночі з учасниками АвтоМайдану, — не можуть творити представники Закону навіть у такій державі, як наша. Уявіть, на що вони будуть здатні, зачувши колись, що владі настає кінець, і усвідомлюючи, що ні за яких умов їм її не «пережити»!

На Грушевського який день поспіль тривають бої. Гинуть люди. Зростає кількість постраждалих з обох сторін, зростає взаємна ненависть. Протестувальників викрадають з лікарень, катують і вбивають. Прем'єр вважає, що це називається «ситуація під контролем». Президент запевняє, що правитиме нами, поки йому вистачить сил і у нього буде... довіра народу. Напевно, йому досі так і не ввімкнули телевізор. Судячи з безплідних переговорів влади та опозиції, ця історія, що нагадує нескінченний жахливий сон, не матиме оптимістичного кінця. Зокрема й тому, що влада вважає причиною того, що відбувається — проплачених Заходом провокаторів, і не хоче бачити, що за спинами сотень тих, хто веде бої в центрі міста, стоять тисячі і тисячі, готові підтримувати їх, лікувати, підносити бруківку і надавати всіляку іншу допомогу.

Президент заявив, що докладе всіх зусиль, щоб «забезпечити громадський порядок, захистити права мирних громадян», і пообіцяв «використати всі правові та інші передбачені законами України методи для гарантування громадського порядку та безпеки всіх наших співвітчизників». Президент має рацію в одному — правові та передбачені нашими законами методи збігаються в нашій державі не так уже й часто.

Обидві сторони в цьому протиборстві тепер — поза Законом. Тільки влада в цьому положенні вже дуже давно, саме тому все, що трясе сьогодні країну, і сталося. А це означає, що спробувати змінити своє життя — це «право і обов'язок» народу.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter