Новини
Ракурс

Спори з банками: практика господарських судів

Фінансова криза, що вибухнула 2008 року, поставила на межу краху фінансову систему України. Через втрату звичних прибутків багато підприємств були неспроможні обслуговувати взяті у банків кредити. Втім, серед боржників були й цілком платоспроможні компанії, які, користуючись ситуацією, просто перестали гасити кредити і виплачувати відсотки. Знекровлені банки, у свою чергу, не мали змоги повертати депозитні вклади громадянам та юридичним особам, виплачувати нараховані за депозитом відсотки. Така ситуація призвела до соціальної напруженості, до зростання недовіри як до фінансових, так і до державних установ країни.


.

З кінця 2008 року господарськими судами було розглянуто величезну кількість справ за позовами банків, пов'язаних з неповерненням отриманих кредитів. У 2012–2013 роках господарськими судами було повернуто державним і комерційним банкам 78 млрд 620 млн 84 тис. грн боргів за кредитами.

Разом з тим, як показала судова практика, не всі позовні вимоги банків були законними і обґрунтованими. Іноді вимоги кредиторів були надмірними, руйнівними для підприємств чи підприємців. Господарські суди у таких випадках намагалися витримати баланс між інтересами обох сторін, задовольняючи частину вимог позивача, яка була законно обґрунтована. У 2012 році банки заявили у позовних вимогах 8 млрд 606 млн грн штрафних санкцій. З них Господарським судом м. Києва було задоволено лише 245 млн грн, тобто у 35 разів менше, ніж вимагали банки.

У яких же випадках господарські суди відмовляються задовольняти позовні вимоги банку і стають на сторону позичальника? Про це «Ракурсу» розповів заступник голови Господарського суду м. Києва Роман Бойко.

— Романе Володимировичу, річна статистика свідчить, що загальна сума заявлених банками позовних вимог значно перевершує загальну суму задоволених позовних вимог. З чим це пов'язано?

— Слід враховувати ймовірність того, що не всі позовні заяви, які потрапили в річну статистику, були розглянуті до кінця того ж року. Грудневі позови могли розглядатися пізніше, вже наступного року. Звісно, ми намагаємося розглядати справи в чітко встановлені терміни, але іноді провадження може бути зупинено, наприклад, у разі призначення експертизи. Іноді розгляд справи може затягуватися через зустрічні позови, складні розрахунки, неявку сторін і т. п. Тому, спираючись на дану статистику, говорити про те, який відсоток позовів задоволено або не задоволено, не зовсім коректно.

— Наскільки є поширеними випадки, коли позови банків не задовольняються і суд приймає сторону позичальника?

— У цьому контексті суперечки, ініційовані банками щодо підприємств, можна розділити на два види: стягнення з боржників (тіла кредиту, відсотків, штрафів, пені) і стягнення з поручителів. Так от, якщо говорити про стягнення безпосередньо з боржників тіла кредиту, то практично у 100% випадків суд стає на сторону банківської установи. Ті гроші, які банк видав позичальнику, обов'язково повинні бути повернуті, навіть якщо кредитний договір з якоїсь причини визнається недійсним. У такому випадку повернення коштів відбувається не згідно з договором, а за іншими правовими підставами, наприклад, такими як реституція — застосування наслідків недійсності правочину.

Щодо відсотків, штрафів, пені, то ці вимоги задовольняються менше. Часто це відбувається через те, що самі банки неправильно обчислюють неустойки, невірно нараховують ставки, беруть не ті періоди. У частині грошових зобов'язань законодавством обмежені розміри штрафів і пені як термінами нарахування, так і процентними ставками, але банки іноді заявляють просто величезні суми. Коли запитуєш, звідки такі цифри, представники фінустанов виправдовуються: ми тут ні до чого, це нарахувала комп'ютерна програма. Але суд керується не комп'ютерною програмою, а нормами закону. Тому, якщо ми бачимо, що сума нарахована за завищеною відсотковою ставкою, за великий період, ми ці вимоги обмежуємо, тобто відмовляємо в частині необґрунтованих вимог. До речі, це ще одна відповідь на ваше попереднє запитання щодо відмінності статистики заявлених та задоволених вимог.

Бували й такі випадки, коли банки або їх окремі співробітники намагалися «нагріти руки» і вимагали з підприємства повернення кредиту, який не видавали. У таких випадках суди, звичайно ж, також стають на сторону позичальника або, точніше сказати, «непозичальника». Йдеться про те, що кредитний договір був укладений, а гроші позичальником так і не були отримані. Але це події надзвичайного порядку.

Щодо другої виділеної мною категорії справ, коли стягнення звернено на поручителя (особа, яка безпосередньо кредит не брала, проте поручилася за виконання боржником своїх зобов'язань), то тут задовольнялися не всі вимоги банків. Якщо договір поруки був укладений з якимось дефектом, поручителя взагалі складно зобов'язати повернути гроші.

Часто буває, що банки укладають договори, не перевіривши наявності відповідних повноважень у представника контрагента. Наприклад, підписав договір директор, а згідно зі статутом компанії, для здійснення подібних операцій потрібна згода загальних зборів акціонерів. Це не часта практика, але такі випадки бувають: їх можна пояснити як недопрацюванням банку, так і хитрістю компанії, яка не всі документи показала. За подібних обставин, наприклад, договір поруки або застави (іпотеки) може бути визнаний недійсним, що виключає можливість стягнення грошових коштів з такої особи.

— А чи багато доводиться вирішувати спорів, у яких банк виступає відповідачем?

— У розпал фінансової кризи було багато спорів про стягнення депозитів — банки утримували депозити, не повертали їх вчасно. І тут суд приймав рішення на користь вкладників. Зараз таких справ — одиниці. В основному, підприємства подають позови до банків про визнання недійсними угод, іноді — взагалі безпідставно, в надії на «авось» або для затягування процесу. Зрештою, ніхто нікому не може заборонити звертатися в суд навіть за надуманих підстав, і несумлінні позичальники цим користуються. Маючи позов банку до себе, вони подають паралельний позов про визнання договору недійсним, саме паралельний позов, а не зустрічний, адже зустрічний розглядається в тому ж процесі, а паралельний — окремо. У своїй заяві позичальники просять до отримання рішення призупинити розгляд справи за позовом банку, затягують процес, намагаються відтермінувати отримання документа про примусове стягнення. Таких позовів досить багато.

У 2009–2010 роках, переважно у регіонах, не в Києві, було багато позовів від позичальників, які відмовлялися повертати кредити під приводом того, що банки для видачі кредитів повинні були мати індивідуальну ліцензію НБУ. Банки, як правило, мають генеральну ліцензію на всі види діяльності, боржники ж стверджували, що на кожну окрему операцію потрібна індивідуальна ліцензія, і якщо банк її не має і таким чином порушує законодавство, угода може вважатися недійсною. Варто сказати, що такі спори через неоднозначне тлумачення норм закону місцевими судами вирішувалися по-різному, іноді на користь позичальника, поки проблема не була врегульована раз і назавжди: ВГСУ чітко доніс до судів свою позицію про те, що банкам не потрібно отримувати індивідуальні ліцензії на кожен вид операцій.

Тут слід віддати належне ВГСУ, останнім часом він у повному обсязі справляється з покладеною на нього функцією забезпечення єдності судової практики. Цього вдалося домогтися за рахунок однакового застосування норм господарського права при вирішенні спорів на стадії касаційного розгляду, ухвалення ВГСУ якісних постанов пленуму, швидкого реагування на питання, що виникають у місцевих судів при розгляді справ, і їх вирішення шляхом винесення відповідних роз'яснень та інформаційних листів.

Можна сміливо стверджувати, що перераховані вище фактори вплинули на якість вирішення спорів господарськими судами України, на що вказує відповідна статистика. Так, минулого року лише 2,6% процесуальних документів, що були прийняті місцевими господарськими судами, було згодом змінено або скасовано. Для порівняння, у 2012 році цей показник був 4,4%.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter