Судовий наказ на практиці — порушення права на справедливий суд

Непоодинокими є випадки, коли до суду звертаються підприємства-монополісти з метою стягнення необґрунтованої заборгованості за оплату житлово-комунальних, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення. Надалі суд, не викликаючи боржника, присуджує до стягнення грошові суми, які безпідставно нарахував заявник. Судовий наказ приніс соціальну напругу у суспільство і спричиняє невдоволення споживачів, які позбавлені можливості бути присутніми на судовому засіданні, апелювати. Він створює умови для зловживань постачальниками житлово-комунальних послуг.  В нинішніх умовах, зважаючи на складну економічну ситуацію, застосування судового наказу може мати сумні наслідки для багатьох.

Тетяна Мацюк, юрист АО «ЮФ «Василь Кісіль і партнери»:

Зважаючи на складну економічну ситуацію в державі, несвоєчасну виплату заробітної плати, стає особливо актуальним внесення змін в Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПКУ) щодо виключення з переліку вимог, за якими може бути видано судовий наказ, вимог про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг.

Судовий наказ як особлива форма судового рішення став новелою Цивільного процесуального кодексу України 2004 року, адже кодекс 1963 року не передбачав наказного провадження як форми вирішення спору.

На перший погляд, задум законодавця є цілком виправданим і доцільним: забезпечити ефективність судочинства та прискорити вирішення справ шляхом запровадження спрощеної процедури наказного провадження. Наприклад, особа, якій не виплачують нараховану заробітну плату, може звернутися до суду, без виклику сторін та судового засідання отримати судове рішення у формі судового наказу і стягнути кошти з роботодавця, тим самим швидко та ефективно захистивши свої порушені права. У таких цивільних справах відсутній спір про право, таким чином є реальна можливість відновити порушені права у найкоротший строк.

Стаття 98 чинного Цивільного процесуального кодексу України містить вичерпний перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ.

Від часу прийняття кодексу і до сьогодні кількість таких вимог внаслідок внесення змін до кодексу зросла з трьох до п’яти. Зокрема, з 2010 року судовий наказ може бути також видано у разі, якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення.

Це нововведення викликало соціальну напругу у суспільстві і невдоволення з боку споживачів, які з різних причин не встигли вчасно розрахуватися з постачальниками житлово-комунальних послуг. Громадяни, щодо яких заявлено вимогу про стягнення заборгованості, позбавлені можливості брати участь у судових засіданнях, надавати пояснення по суті заявлених вимог, апелювати проти розміру заборгованості, який нерідко буває спірним внаслідок недосконалості договорів про надання населенню житлово-комунальних послуг.

Таким чином, судовий наказ, виданий внаслідок вимоги про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, може створювати передумови для зловживань з боку постачальників житлово-комунальних послуг і не виправдовувати своєї головної мети — забезпечення ефективності судочинства та відновлення порушених прав громадян у найкоротші строки. Очевидно, такі справи повинні вирішуватися в порядку позовного провадження.

Ольга Грицак, ЮК Jurimex:

Першим позитивним моментом запровадження наказного провадження є скорочення процесуальних строків та судових витрат (адже в наказному провадженні сплачується судовий збір в меншому розмірі, ніж у випадку подання позовної заяви). По-друге, суди розвантажені від тих категорій справ, що не потребують розгорнутої процедури судового розгляду.

Саме завдяки судовому наказу стало можливим більш оперативно отримати, наприклад, аліменти від батька на утримання дитини або ж суму заборгованості із заробітної плати від недобросовісного роботодавця.

Водночас неприємним сюрпризом для громадян стало поширення сфери застосування наказного провадження. Наявні численні випадки, коли накази були винесені навіть відносно тих споживачів, що не мали заборгованості перед ЖЕКами, телекомунікаційними компаніями. Тобто передбачена можливість звернення стягувача до Державної виконавчої служби з усіма негативними для такого «боржника» наслідками.

Враховуючи нестабільну економічну ситуацію в державі, ймовірне зростання кількості звернень до суду з боку таких недобросовісних виконавців послуг.

До того ж, «боржник» може і не проживати за певною адресою, водночас все одно відмітка про його відсутність вважатиметься «датою отримання» судового наказу, тобто законодавство відповідає інтересам саме стягувача.

Проте зазначу, що введення та існування наказного провадження — це своєрідний «індикатор» юридичної грамотності окремо взятих громадян, і даний інститут може захищати інтереси громадян за умови неупередженості суддів і державних виконавців.

Станіслав Батрин, юрист:

В Україні збережено таку форму судочинства, яка має вигляд наказного провадження.

Цивільний процесуальний кодекс передбачає, що судовий наказ є особливою формою судового рішення, яке може бути прийняте судом у тому разі, якщо спору між сторонами не існує.  Інша річ, що судовий наказ в Україні не може бути ефективним інструментом.

Закон передбачає, що видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень. При цьому суд повністю покладається виключно на ті докази, які надав заявник. Це створює ряд передумов для фальсифікацій, отримання завідомо незаконного судового рішення, використання його для отримання вигод.

Непоодинокими є випадки з практики, коли до суду звертаються підприємства-монополісти з метою стягнення необґрунтованої заборгованості за оплату житлово-комунальних, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення. Надалі суд, без виклику боржника, присуджує до стягнення грошові суми, які безпідставно нарахував заявник. Видання судом наказу дає підстави без відома споживача-боржника відкривати провадження у виконавчій службі, накладати арешт на його майно, забороняти виїзд за кордон.

Основна проблема, звісно, полягає не в тому, щоб допомогти людині ухилитися від виконання зобов’язань, а в тому, щоб забезпечити право на справедливий суд.

Наказне провадження в існуючому вигляді і є такою ілюстрацією порушення права людини на справедливий суд, повне, всебічне та об’єктивне дослідження обставин справи, оскільки думки боржника здебільшого навіть не запитують.

Існування наказного провадження, на мою думку, суперечить базовим принципам верховенства права. Тут слід згадати рішення від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 та від 25 січня 2012 року №3-рп/2012 Конституційного суду України, в яких чітко зазначено, що верховенство права — це панування права в суспільстві; верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність.

У свою чергу право на справедливий суд гарантоване ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права покладає на Україну обов’язок розвивати можливості судового захисту.

В цьому контексті держава Україна має внести зміни до Цивільного процесуального кодексу та нівелювати інститут наказного провадження, або ж внести ті істотні зміни до закону, які дозволять подальше його функціонування в узгодження з принципом верховенства права.