Чайна церемонія однієї осені

У київському парку Феофанія є вишневий сад. Восени там буває така мить, коли червоне листя раптом облітає, і під чорними деревами лежать яскраві тіні. Саме тоді я сиділа за одним із дерев’яних столиків, розкиданих по саду, і читала вірші Мацуо Басьо. Тієї осені в мене не було роботи, зате був час. І ця мить, коли щойно впало червоне листя з вишневих дерев, і більш немає кому ним милуватися, крім тебе.

Басьо писав:

В путь! Покажу я тебе,

Как в далеком Ёсино вишни цветут,

Старая шляпа моя.

І йшов собі, милуючись вишнями високо в горах чи хризантемами в росі, дивуючись світові так, мовби щойно побачив його вперше. «Місяці та дні — подорожні вічності, і роки, що змінюються, — теж мандрівники. Ті, що все життя плавають на кораблях, і ті, що зустрічають старість, ведучи під вуздечки коней, мандрують із дня у день, і мандрівка їм — житло. І за старих часів часто в мандрах вмирали. Так і я, вже відколи, захоплений хмаркою на вітрі, не полишаю думки про блукання», — писав він у своєму ліричному щоденнику «Стежками Півночі».

Мандрівне життя Басьо почалося з пожежі, в якій згоріла його оспівана в численних хоку Бананова хижа. Поет підійшов до проблеми творчо: раз немає де жити — пора у путь! І решту життя мандрував по Японії. Навіть коли друзі згодом відбудували ту хижу, його вже ніщо не могло втримати вдома.

Це були нелегкі мандрівки. Басьо просто йшов уперед, ночуючи де його застане ніч — то в придорожньому готелі, то в друзів, то в сільській хатині, то в рибалок над морем, то просто на траві чи на бамбуковому листі.

Как свищет ветер осенний!

Тогда лишь поймете мои стихи,

Когда заночуете в поле.

Я читала ці рядки й думала: чи можу зрозуміти його вірші тепер? Чи для того треба ще більше заглибитися в оте воістину євангельське убозтво, коли не те що нема нічого зайвого — людина безборонно виходить до світу сам-на-сам. «Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх поясів, ані торби в дорогу, ані двох одеж, ні сандаль, ані палиці. Бо вартий робітник своєї поживи» (Матв. 10: 9–10).

Світ у віршах Басьо поставав мовби промитий ранковою росою — настільки гостро сприймалися всі його дари: той метелик на квітці, та несподівана диня на обід, той шум водоспаду, добутий високо в горах, чи тепло дружньої бесіди, яка після довгих днів самотності — як одкровення…

Мені здається, що поет-мандрівник сьогодні міг би бути ще ближчим для багатьох із нас — адже частина країни лишилася без даху над головою й переживає те саме «обнуління» й трагічне предстояння сам-на-сам зі світом. Вихід із цього становища японської душі вражає красою.

Адже й знамените мистецтво чайної церемонії в суто японській інтерпретації теж розвинулося на ґрунті осмислення трагедії. Коли внаслідок війни в середині XV століття Кіото згоріло вщент, з’явилася ідея творчого сприйняття нужди — вабі. Красу стали шукати у зовні, здавалося б, непоказних, простих і звичайних речах. А ще — в їх відсутності, в тому «вільному просторі», який лишився після втрати.

Проста чиста кімната, розміром невелика, але відчуття простору дає відсутність зайвих речей — лише домашнє вогнище, чайні приналежності, ніша з мудрим висловом, що є мов камертоном для бесіди, та квітка у вазі, яка нагадує про сезон, у якому живемо тепер. У вогнищі потріскують дрова, в казанку над ним закипає й парує вода, заварюється чай, цвіте квітка — і ти почуваєшся в єдності з усіма стихіями, з усією природою. В милуванні простими речами очищуються всі органи сприйняття — зір, нюх, смак, дотик, слух, прояснюється розум… Ти повертаєшся до якоїсь своєї глибинної сутності, щоб зрозуміти іншого. Адже чайна церемонія — це приготування місця не для себе, а для «іншого». Майстри кажуть: її цінність полягає в тій непомітній красі, яку можна відчути лише між людьми.

Тому вона стала популярною саме в міській культурі, коли в змішаності й багатоликості міста зв’язки між людьми почали слабнути. Стилізована під сільську хатину, чайна кімната мовби повертає до витоків людського співжиття — тісного общинного братерства. Недарма ж вхід облаштовано так низько, що людині завжди треба нагнутися, щоб зайти всередину — в чайній кімнаті всі рівні. Тут головне досягнути такого розуміння, де слова не потрібні. Відчути ту духовну сутність, яка може об’єднати — поза соціальними та регіональними відмінностями.

Так формувалася японська чайна церемонія, яку остаточно довершив геніальний майстер Сен Рікю в XVI столітті.

Два роки тому його нащадок у 15-му поколінні Хоунсай Ґеншіцу Сен приїжджав в Україну. Уявіть собі: переповнений величезний зал Будинку культури КПІ, а посередині на сцені люди в кімоно урочисто й зосереджено п’ють чай. Звісно, це була просто демонстрація, далека від справжньої суті чайної церемонії. Мене вразила розповідь Майстра.

Хоунсай Ґеншіцу Сен під час Другої світової війни був у загоні камікадзе, але дивом вижив. Потім солдати американської армії почали приходити до них додому (їхній дім з усім комплексом чайних кімнат у старій частині Кіото, до речі, проголошено національним культурним надбанням) — вчитися чайної церемонії в його батька. Син дивувався і батькові, який проводив чайну церемонію окупантам, і самим американцям, які цікавилися нею після кривавої війни… Потім Хоунсай Ґеншіцу Сен став японським послом доброї волі ООН і головою асоціації ООН в Японії — і от уже 60 років пропагує чайну церемонію по всьому світу під гаслом «Досягнення миру за допомогою чашки чаю». І от я думаю: простір у три крапки між останніми двома реченнями — може, це і є той «вільний простір», який лишається після втрат?

…А коли вже все-все листя навколо облетить, жовтіють верби над Голосіївським озером. Станеш під вербою, вітер грає її золотим волоссям, мовби твоїм, і, здавалося б, де та Японія, — а знову згадаєш Мацуо Басьо:

Все волнения, всю печаль

Твоего смятенного сердца

Гибкой иве отдай.