Українці: толерантність до... нетерпимості

Проблема дискримінації виявилася для українців однією з найменш важливих. Такий висновок випливає із результатів соціологічних опитувань. 32,3 % українців готові були вийти на вулиці для участі в законних акціях протесту у разі невиплати зарплат, 38,1 % — у разі значного підвищення цін на найнеобхідніше, 20,4 % — проти свавілля місцевої влади і лише 5 % — проти дискримінації за расовою чи етнічною ознакою (За даними Центру Разумкова, грудень 2011 року).

Соціологи вимірюють толерантність українців до інших національностей, з’ясовуючи, наскільки вони готові визнати їхніх представників у різних соціальних ролях. Так, цікавим індикатором є кількість українців, готових визнати представників інших національностей як жителів України (у відсотках).

Респонденти вибирали цей варіант відповіді з такого списку: члени родини, близькі друзі, сусіди, колеги, жителі України, туристи й не «дозволив би їм приїхати до України». Це вимірювання за так званою шкалою соціальної дистанції Богардуса.

Таким чином, найбільш бажаними в Україні виявилися громадяни Молдови. Євреїв, росіян і білорусів українці також рішуче готові визнати як співгромадян чи резидентів своєї країни. В українську картину світу, однак, здебільшого не вписуються африканці, араби, чеченці та китайці. З цих даних судити про ступінь толерантності чи нетолерантності українців ще важко. Уникнути хибних висновків допомагають наведені нижче результати того ж соціологічного опитування: 51,1 % українців не пустили б, якби могли, до своєї країни чеченців, 44,8 % чинили б так само щодо ромів, 34,1 % — щодо афганців (табл.).

Кількість українців, які НЕ пустили би в Україну представників окремих національностей, (%)*

*Джерело: Інститут соціології НАН України, Євген Головаха, Наталя Паніна, Олена Парахонська (2011). Українське суспільство 1992–2010: моніторинг соціальних змін.

Українському суспільству властива певна толерантність, що є продовженням радянського інтернаціоналізму. Така толерантність має форму ізоляціонізму: «інші нам байдужі, якщо вони нас не чіпають». Люди мислять так: краще не цікавитися іншими, щоб не було проблем. Можна також помітити, що, на відміну від західноєвропейців, вихідці з пострадянського простору найчастіше не цікавляться іншою культурою в найширшому розумінні цього слова.

Уявімо відпочинок на єгипетському курорті Шарм-ель-Шейх. У той час як туристи з Німеччини та Великобританії залюбки розмовляють із співробітниками готелю про ситуацію в їхній країні, про те, де ті вчилися, як їм працюється, яку політичну партію вони підтримують, пострадянські люди, частіше за все, ні про що, крім масажу, напоїв та, у кращому разі, розміру зарплат говорити з єгиптянами не бажають. Цікавість до інших культур, іншої людини, яка не така, як ти сам/сама, закладена в європейських комунікативних традиціях. Це активна толерантність. Пострадянській людині ж властива, відповідно, толерантність пасивна, яку можна вважати синонімом байдужості.

У 2011 році Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) з допомогою шкали соціальної дистанції Богардуса встановив погіршення ставлення до євреїв за роки незалежності в Україні. З 1994-го до 2010 року ступінь толерантності у ставленні до євреїв знизився майже на 10 %: з 74 до 63%.

Цікаво, що антисемітизм поширеніший серед молодих людей, а от ксенофобія більш властива людям старшого віку, тобто тим, хто народився й соціалізувався в СРСР.

Ставлення до представників сексуальних меншин є не менш показовим, коли ми говоримо про «пострадянськість» у менталітеті. Про це свідчать і відповіді на таке запитання в соціологічному опитуванні: «На вашу думку, жителі України, які мають гомосексуальну орієнтацію, повинні мати такі самі права, що й інші громадяни нашої країни?». За останні десять років частка тих, хто не вважає представників ЛГБТ-спільноти рівноправними із собою, зросла: 49 % респондентів відповіли на вищенаведене запитання «ні».

Нетерпимість до представників сексуальних меншин чи окремих національних меншин у незалежній Україні можна поясни тим, що вони не вписуються у радянську картину світу. А якщо після 20 років незалежності картина світу українців в основі своїй залишається радянською, то у неї, відповідно, не вписуються ті, кого вважали паріями за часів СРСР.

Київський міжнародний інститут соціології в 2011 році з’ясовував, чи проголосували б українці за кандидата в президенти, якби він був євреєм чи чорношкірим. Запитання до респондентів було сформульоване так: «Якби партія, якій ви довіряєте, висунула кандидатом у президенти безумовно добре кваліфікованого кандидата єврея/чорношкірого політика, чи проголосували б ви за нього?»

Відсоток тих, хто відповів «так», порівняно з аналогічними даними соцопитувань, проведених у США*

*Джерело: Київський міжнародний інститут соціології, 2011 р.

Цікаво, що за кваліфікованого кандидата-жінку проголосувало б 70 % українців, у США — 87 %.

Соціологічні дослідження групи молодих українців продемонстрували: у 20-річному віці вони були толерантними, у 40 років їхній рівень толерантності значно знижувався. Тобто у молодому віці люди відкриті світу й мислять позитивно, але в старшому віці, після проходження вторинної соціалізації в пострадянському суспільстві, вони стають менш толерантними у ставленні до іншого.

За матеріалами дослідження «Пострадянськість в українському суспільстві» — проект Інституту світової політики, виконаний за підтримки Чорноморського фонду регіональної співпраці