Війна як правило доброго тону

У чому мала би полягати суть діяльності політичних сил, які прийшли до парламенту? Очевидно, в тому, аби реалізувати програми, з якими вони йшли на вибори. Адже кожен учасник щось обіцяв зробити в економіці, міжнародній політиці, освіті... Аби виконати конструктивну частину своєї програми, партії слід шукати в парламенті тих, хто поділяє її точку зору принаймні в окремих аспектах. І перед виборами, натхненно агітуючи за свої пропозиції, партія з не меншим ентузіазмом мала би заприсягтися знайти для їх реалізації союзників. Натомість правилом доброго тону вважається побожитися «ні за яких обставин не працювати разом із... (далі йде назва сили, оголошеної ворожою)». Чому?

За чистоту «крові»

Якщо простежити долю передвиборних програм (взяти для прикладу хоча б «Український прорив» Блоку Юлії Тимошенко), можна зробити висновок, що політичні сили не ставлять перед собою таку нібито очевидну мету, як їх реалізація. Метою номер один є зберегти «чистоту політичної крові». Такий підхід допомагає зберегти власне «я», власну ідентичність на політичному прилавку, однак в українській ситуації апріорі не дає змоги досягти результатів, задля яких тебе обирають.

Озвучена нещодавно ідея «обнулення» мандатів симптоматична не тим, що об’єднана опозиція справді може бути готова до цього, а тим, що з боку нібито «цивілізованого» табору надходить пропозиція занурити країну в чергові вибори. Тільки для того, аби спробувати вибороти більшу кількість мандатів для своєї політичної сили? З ударівської частини табору звучала ще одна версія: «нову ВР опозиція має бойкотувати». Яким чином це призведе до позитивних змін (наприклад, в економіці), задля яких ці партії обирали?

Тим часом про варіанти, в який же спосіб реалізувати бодай окремі важливі пункти програм опозиційних учасників, у пресі згадок немає: про це не запитують журналісти, про це не говорять і самі політики.

Утім, кожному зрозуміло: досягти домінування найближчим часом не вдасться ані одній, ані іншій стороні. Адже електорат поділений не на «проавторитарний» і «продемократичний» табори. Це — поділ між двома частинами країни. Кожен із таборів представляє «свій» берег Дніпра, за кожним із них — свої мільйони виборців. Зауважмо: хоч би як хитнувся маятник за результатами у конфліктних округах, хоч би як чесно було проведене голосування, але це все одно поділ на дві великі частини. Чи є досягнення і реалізація «мінімальної чисельної переваги» політичною перемогою? Якщо опозиція її й отримає, це все одно перемога однієї частини України (трохи більшої) над іншою. Однак жоден табір не хоче бачити далі своєї частини карти України.

Та чи справді діалог неможливий?

Вони такі різні, але...

Повернімося до суті: хто що пропонує? Як показує докладний аналіз програм учасників виборів за основними напрямками, які мали б різнити партії в демократичному суспільстві (засади щодо внутрішньої політики, бізнесу, ставлення до приватизації, ідеологічних питань (історія, мова тощо), зовнішньополітичні вектори), розбіжності тут, безумовно, є. Але вони, скоріше, не поділяють парламентські партії на два сталі табори, а «змішують» їх у табори ситуативні. Слідуючи за буквою виборчих програм, експерти наводять такі цікаві комбінації.

Інтеграція в ЄС може об’єднати «Батьківщину», УДАР і ПР. Якщо мова йтиме про суто економічну співпрацю, то, не виключено, приєднається й «Свобода». Тісніша співпраця з Росією може об’єднати ПР, КПУ, «Батьківщину», УДАР.

Продаж земліпідтримують УДАР і ПР; скасування або обмеження недоторканності депутатів усіх рівнів — «Батьківщина», «Свобода» та КПУ.

В економічній сфері провести межу між «владними» і «опозиційними» силами дуже складно. Захист і сприяння національному виробникові у різних формах є в програмах практично всіх учасників. Більшість із них зійшлися на необхідності спрощення податкової системи, зниження податків і дерегуляції дозвільної системи.

ПР може об’єднатися з КПУ задля впровадження державного статусу російської мови. Збереження «нейтрального статусу» України, м’який або жорсткий варіант поширення російської мови, віднесення мовних та історичних питань до категорії «не першочергових» — до такої уявної коаліції можуть належати ПР, КПУ, «Батьківщина», УДАР.

Найбільш яскраво існування спільних позицій між непримиренними таборами виявляється в питанні євроінтеграції — цей курс озвучують і партія влади, і опозиція. Тому президент Польщі Броніслав Коморовський вважає, що результат виборів в Україні треба сприймати як «успіх проєвропейських настроїв». Відтак, на його думку, буде логічно, щоб «керівна партія та опозиція співпрацювали в справах щодо продовження процесу наближення до Заходу». Переходячи від риторики до дій, йдеться про спільну роботу з реалізації узгодженої «дорожньої карти».

Ідея про співпрацю в цьому питанні є самоочевидною з точки зору здорового глузду, але складно перекладається мовою українських політичних реалій. Європа, природно, сприймає Україну як єдину країну, яка оголосила про намір рухатися до ЄС. Тим часом у самій Україні частина політичних сил закликає Європу бойкотувати будь-які євроінтеграційні переговори, аж поки не зміниться влада.

Про існування спільних програмових позицій між двома таборами ніхто не поспішає говорити. Бо це матиме один неприємний наслідок: таке визнання потребуватиме спільних дій. А до цього не готові ні по той, ні по інший бік барикад. Бо це загрожуватиме їхній політичній ідентичності. А вона в системі партійних цінностей поки що стоїть найвище.

Так, Сергій Тігіпко не став заперечувати, що Партія регіонів ухвалила мовний закон під вибори. «У цьому відношенні деякі дії дійсно робляться перед виборами... Але це правила гри, і в цю гру, якщо говорити відверто, грають усі», —зазначив Тігіпко.

Розподіл політичних сил на два ворожі табори одночасно і живить поділ українського суспільства, і живиться ним. Що тут є «куркою», а що — «яйцем», питання скоріше теоретичне. Практичним є інше: хто першим зробить крок, аби модель «стінка на стінку» перетворилася на модель кооперації бодай в окремих питаннях?

Такий непопулярний мир

Розмови про «міжтабірний» мир фактично є моветоном для українських політиків, «пропаганда миру» — збитковою для рейтингу. А дії для досягнення такого миру — фатальними для політичної кар’єри.

У 2006 році третій президент України Віктор Ющенко вдався до спроби примирити два табори, виклавши на папері їхні спільні позиції в «Універсалі національної єдності». Але цим кроком не лише не досяг єдності, а й підписав собі політичний смертний вирок. Ні в суспільстві, ні у його власному таборі ідеї не сприйняли, а сам автор перестав бути «своїм» серед тих, хто голосував за нього, і залишився чужим для тих, кого переміг у 2004-му. І хоча десяткам перебіжчиків лавірування між таборами сходить з рук, як і тим, хто їх бере до списків, Ющенку так і не пробачили спроби помирити дві частини країни.

Можливо, він випередив час — цю версію варто буде визнати коректною в разі, якщо такий діалог колись розпочнеться; можливо, він не скористався моментом «переламати через коліно» іншу частину країни — така версія підтвердиться в разі, якщо представникові одного з таборів це вдасться і такий шлях призведе до національної злагоди. До речі, складається враження, що саме другий варіант реалізується нині.

Програму війни активовано

Війна —політично виграшна позиція; її оголошення забезпечує політикові щонайменше разове висвітлення у пресі, а постійна войовничість —перспективний імідж непримиренного борця.

Експерти підтверджують: головною рушійною силою для новообраних депутатів нині є не пошуки можливостей реалізувати програми їхніх політичних сил (бодай частково), а розрахунок-2015, тобто можливість поборотися за ще більший куш влади.

«Я не думаю, що з опозиції той із тих, хто претендує йти на президента, піде на посаду спікера, бо це означає, що ця людина спалить себе як кандидата в президенти», — вважає директор GMT Group Анатолій Луценко.

Також експерти зазначають(http://www.pravda.com.ua/news/2012/11/1/6976444/), що з огляду на складну економічну ситуацію бажання обіймати посаду глави Кабміну у претендентів не надто сильне.Справді, взятися за економіку в ситуації таких безпрецедентних державних заборгованостей і таких непомірних соціальних обіцянок — це підписати собі вирок. Про те, чи можна зробити щось корисне для економіки країни, не йдеться.

А це означає, що навіть якби Віктор Янукович раптом захотів зробити крок до спільної роботи двох таборів, то ні в спікери, ні в прем’єри опозиція не делегувала би своїх представників.

Чи свідчитиме такий підхід про бажання всіх політичних сил, що отримали мандати, реалізувати свою програму в її конструктивній частині? Поставимо запитання інакше: коли настане той час, коли опозиційні партії готові будуть розпочати виконання своїх програм?

Один із варіантів відповіді — «коли від влади буде усунуто Віктора Януковича та Партію регіонів». Оскільки найближчі вибори — президентські, змоделюємо ситуацію перемоги єдиного опозиційного кандидата. І поставимо собі ще одне просте запитання: чи дасть президентська посада стільки влади, що дозволить без будь-яких «але» розпочати виконання програми, не вдаючись до діалогу з представниками іншого табору, яких в парламенті станом на 2015 рік буде стільки ж, скільки і в 2013-му? То що зробить у цій ситуації президент від опозиції — продовжить війну чи шукатиме можливості знайти спільні позиції з опонентом? Не треба бути пророком, щоб передбачити: у разі «війни» йому світить приблизно такий же опір протилежного табору, якого зазнає чинна влада. Бо Україна за неповні три роки не стане політично гомогенною — вона так само, як у 2004-му,2010-му і сьогодні, буде поділена по Дніпру на два приблизно рівновеликі табори. Отже, якщо спільні позиції все одно доведеться шукати, чому не починати робити це зараз?

І ще один штрих до портрета ситуації. У «Батьківщині» не виключають, що будуть блокувати роботу Верховної Ради нового скликання, про це заявив народний депутат Сергій Соболєв, коментуючи намір опозиції застосовувати як парламентські, так і непарламентські методи боротьби із владою. За словами Соболєва, до них опозиція вдаватиметься, якщо влада і надалі буде підвищувати пенсійний вік, допускати голосування депутатів чужими картками та в низці інших випадків.

Цей фрагмент інформаційного повідомлення свідчить про ще один цікавий факт: запитання, на яке відповідав політик, самим журналістом було сформульоване з конфронтаційної позиції. Медіа також не грішать приязню до теми «миру», а охоче допомагають політикам гострити сокиру війни. Конфлікт як новина набагато краще продається, аніж інформація про консенсус. Тож «четверта влада», природно, не зацікавлена наполегливо розпитувати про готовність таборів до діалогу.

Війна вигідна і обом таборам, і засобам масової інформації, яким є що показувати і про що писати, допоки депутати б’ються, лаються, погрожують, викривають. Ворожнеча дає змогу обом таборам від виборів до виборів утримувати свій електорат — з невеликими коливаннями це приблизно половина країни. Але що це дає решті 45,5 млн українців, крім захоплюючого серіалу на телеканалах?

Доки в країні не стане поганим тоном говорити не про мир, а про розбіжності, а модою — про те, як досягти спільного результату шляхом переговорів однієї половини України з іншою, триватимуть вибори, що укорінюватимуть цей розкол. А змагатимуться в них табори, що обслуговуватимуть його існування.