Воєнні експерти — про підвищення обороноздатності України та її перспективи у війні з РФ

У квітні минулого року небайдужі люди, які знаються на питаннях оборони і боєздатності, створили Експертну раду з питань національної безпеки. Експерти проводять спільні засідання, на яких виявляють проблемні питання, намагаються знайти шляхи їх вирішення та донести цю інформацію до влади, військово-політичного керівництва країни.

От і 19 березня відбулося таке засідання, на яке було запрошено і знаних експертів, і представників Міноборони. Приводом до обговорення став лист з фронту від полковника Віктора Покуси, опублікований в одній із газет. Полковник, який воює в зоні АТО, відверто написав про проблеми діючої армії, що виникають через непродумане, недбале керівництво системою національної оборони. Він не просто вдався до критики, але й запропонував низку системних заходів, що допомогли б розв’язати проблему.

Більшість воєнних експертів вимушена погодитися з твердженнями бойового офіцера. За словами Валентина Бадрака, директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, вони зібралися саме для того, щоб знайти адекватні відповіді на виклики сьогодення.

На думку експертів, реформування Збройних сил слід почати з відмови від застарілої радянської моделі організації армії. Це означає перехід від зведених загонів до повноцінних боєздатних з’єднань, бригад з більшою автономністю дії, в яких весь особовий склад є мотивованим і професійним, готовим виконувати бойову задачу, поставлену командиром — грамотним керівником. Людський фактор (якість особового складу і, у першу чергу, офіцерського та сержантського корпусу) є навіть більш значущим, аніж технічне оснащення бригади. Навіть з тією зброєю, що є в наявності, навчені та мотивовані бійці можуть давати відсіч ворогові. Не менш важливим є й повноцінне тилове забезпечення фронту: за нормального постачання усього необхідного бригада може зберігати високу боєздатність протягом 2–4 місяців.

Питання управління у Збройних силах є нагальним і болючим не лише на рівні окремих підрозділів, а й на найвищому рівні. В Україні, яка вже рік воює, на жаль, досі немає воєнної доктрини.

На що слід звернути увагу керівникам держави, якщо вони мають на меті збереження України як суверенної держави?

Леонід Поляков, голова експертної ради Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння, колишній перший заступник міністра оборони:

— На проблему обороноздатності слід дивитися системно. Ми постійно обговорюємо озброєння, переозброєння, ці питання справді посідають важливе місце, але не є єдиними чи основними, це лише одна п’ята чи одна шоста частина всієї проблеми. Яким би чином ми не вирішували питання озброєння, без навченого солдата, екіпажу, підрозділу, без належного забезпечення цих бійців усім необхідним результату не буде. Першоосновою все ж таки є людина, а вже потім зброя, яку цій людині дають.

Нам потрібні дієздатні сили спеціального призначення, яких поки що немає. Бо різниця між так званим десантником (а насправді піхотинцем), який в нас є, і реальним десантником-спецназівцем — колосальна. Справжній спецназівець, добре підготований, по боєздатності може замінити цілу піхотну роту. Нам потрібні такі унікальні люди, які можуть захоплювати і руйнувати командні пункти, вогневі засоби у тилу противника. А ми сподіваємося лише на ракети. Ракети у нас невідомо коли з’являться, а люди вже є. Їх треба підготувати і оснастити за допомогою наших партнерів, причому доволі швидко. Але бар’єром є недалекоглядність, відсталість керівництва Міноборони і Генштабу, які не розуміють, що роблять.

Україна за Конституцією є правовою, демократичною державою. У кожній правовій демократичній державі влада несе політичну відповідальність перед народом за обороноздатність. Так от у нас системної політичної відповідальності за обороноздатність немає. Ми маємо феномен, гідний Книги рекордів Гіннеса, коли в нас за один рік змінилося п’ятеро міністрів оборони. Це відбувається тому, що жодна політична сила не бере на себе відповідальність за жодного з міністрів оборони. А от керувати хочуть усі, ми весь час це спостерігаємо у системі озброєння, переозброєння. Чому зараз, коли країна перебуває у стані війни, ми не маємо першого віце-прем’єра, відповідального за військово-промисловий сектор? Тому що є певні особи, які хочуть управляти всім цим у ручному режимі, і їм вигідна ця ситуація. Цей гордіїв вузол слід розрубувати негайно.

Втім, створення спеціального органу, призначення відповідального — це лише половина справи. Хто знає, як працює Кабмін, розуміє, що без дієздатного секретаріату його ефективність буде низькою. Міністерство може подавати на розгляд Кабміну і геніальні пропозиції, і безумні. Саме секретаріат повинен бути фільтром між інституцією і колективним органом, яким є уряд. На хвилі популізму, корпоративних чи корупційних підходів у нас фактично зруйнований секретаріат Кабінету міністрів, особливо в тих структурах, які курують питання мобілізації, обороноздатності. Ті кілька людей, що там залишилися, наразі вже йдуть на пенсію.

Міністерство оборони і Генеральний штаб залишаються доволі еклектичними структурами, в них немає системного бачення реформування і побудови Збройних сил. Там немає наміру якомога скоріше будувати нові Збройні сили, а є бажання якимось чином впливати на процес, яке виражається, наприклад, у збільшенні числа генералів — зі 120 до 151. Та нехай число генералів збільшується хоч до 250, я навіть виступаю за введення нового звання бригадного генерала, але це збільшення повинно бути системно обґрунтованим. Нині, порушуючи Закон України «Про організацію оборонного планування», парламент прийняв цю чисельність.

Досі немає програми реформування і розвитку Збройних сил. Можна хоча б повернутися до програми, розробленої 10 років тому, якою передбачалося створення об’єднаного оперативного командування. Ми вже рік воюємо без центрального органу бойового управління. Генштаб не є таким органом. В ідеалі, Міноборони і Генштаб мали б інтегруватися в єдину структуру, яка поклала б край цим псевдорозподілам повноважень, які насправді є дублюванням функцій та руйнуванням бюджету і стосунків.

В нас на керівні посади у Мінекономіки, Мінфіні, МОЗ і МВД призначили фахових іноземців. Пропоную і в Міноборони призначити помічника міністра з числа наших закордонних партнерів. Бо у нашому Міністерстві оборони я не бачу жодної людини, яка могла б очолити реформування, вважаю, що таких не існує.

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння:

— Одне з найважливіших питань стосується майбутньої демобілізації сьогоднішніх вояків: чи варто замінювати мотивованих, хоча й стомлених війною, воїнів на немотивованих і необстріляних новачків? Ми, експерти, закликаємо владу взяти курс на професійну армію, до лав якої залучити частину вояків (від 5000 до 10 000 осіб), яких будуть демобілізовувати. Тих, хто забажає пов’язати своє подальше життя зі Збройними силами, взяти на контракт і відправити додому у довгострокову чи безстрокову відпустку.

Представники 93-ї бригади, група полковника Покуси пропонують свій варіант: охочі у подальшому залучитися до лав армії повинні бути зараховані у резерв і піти додому зі зброєю, щоб у разі потреби протягом 24 годин зібратися у зоні бойових дій та бути готовими виконувати наказ. Якщо зараз дати цим мотивованим людям піти з армії, вони можуть потім і не повернутися до війська, що негативно позначиться на оборонному потенціалі країни.

Деякі експерти та депутати взагалі пропонують створити приватні воєнні компанії та закріпити їх статус на законодавчому рівні. Такі компанії узяли б на себе фінансування структур спецпризначення, формування штурмових підрозділів, які могли б заглиблюватися на ворожу територію на 100–200 км та виконувати там спецоперації.

Володимир Горбулін, колишній секретар РНБО:

— Сьогодні в країні повністю зруйнована система державного управління сектором національної безпеки і оборони. Це головна причина усіх бід, що відбуваються в країні. Коли безпека України опинилася під загрозою, не знайшлося державного органу, який зміг би об’єднати зусилля усієї держави у різних напрямках, починаючи від військової підготовки та мобілізації і закінчуючи держзамовленням на озброєння; спрогнозувати розвиток подій на сході України.

У Кабміні немає людини, яка безпосередньо відповідала би за оборонно-технічний комплекс. У прем’єр-міністра вистачає і своїх задач, економічних і соціальних, які виникають щохвилини, а президент активно працює на міжнародних теренах. Тож комусь треба нести відповідальність за оборонно-промисловий комплекс, акумулювати потреби армії та давати відповідні замовлення, зважаючи, що жити у стані напруження нам доведеться тривалий час. Парадоксально, але великі кошти, які виділяються на оборонну промисловість, не реалізуються, бо наш оборонно-технічний комплекс не може дотриматися тих технічних вимог, які пропонує йому Генштаб.

Євген Марчук, екс-прем’єр-міністр України, у минулому — голова СБУ, міністр оборони, секретар РНБО:

— Збройні сили — це віддзеркалення суспільства. Не може бути сильної армії в бідній і затурканій країні. Також не можуть бути сильні Збройні сили в країні, де суспільство розбещене цивілізацією і комфортом.

Можемо скільки завгодно обговорювати і військово-технічну сторону, і військову тактику, і забезпечення, але, на мою думку, починати треба не з цього. Керівництву держави (можливо, навіть президенту, а не міністру оборони, начальнику Генштабу чи секретареві РНБО) слід дуже добре подумати, якою в нас є воєнно-політична стратегія. Потім донести свою думку до громадян. З людьми треба говорити, їм слід пояснювати. Сьогодні суспільство занурилося у воєнний конфлікт: похорони, могили, каліки, звірячі вбивства. Для людей це шок. З іншого боку, я думаю, що сьогодні армія випередила навіть церкву за рівнем суспільної довіри. Суспільство продукує відношення до армії, той духовний стан, який сприяє мотивованості військовослужбовців. Але суспільство має багато запитань, на які наразі немає відповіді.

Я не хочу висувати якісь ультрапретензії, наведу один факт: парламент ухвалив Закон України «Про окуповані території та їх особливий статус». Коментуючи прийняття цього закону, і президент, і прем’єр, і наші іноземні партнери одностайно та неодноразово заявляли, що воєнного вирішення цієї проблеми не існує. Справді, про воєнне вирішення цієї ситуації не йдеться, бо єдине воєнне рішення конфлікту — це дійти до Москви і завоювати Росію, що наразі неможливо. Так само, як неможливо вирішити це питання лише дипломатичним шляхом. Але люди розуміють слова перших осіб держави по-своєму: та бійня, що триває на сході України — марна, усі жертви — марні. Як це відгукується в душах військових, які втратили на війні своїх товаришів, стали безногими чи безрукими каліками? Як на ці слова повинні реагувати сім’ї загиблих воїнів чи просто свідомі громадяни?

Суспільству треба грамотно і зрозуміло пояснювати, що в нас сьогодні відбувається, що буде далі, згідно з нашою воєнно-політичною стратегію (якої поки що не існує). Знайти відповіді складно, але залишати це великим знаком питання в головах громадян — це множити кількість немотивованих військових, ухильників, дезертирів. В нас наразі 17 тисяч осіб притягнуті до відповідальності за дезертирство. А чому вони стали дезертирами, ви замислилися? Люди повертаються з війни, фізично і морально покаліченими, родини отримують труни, а поряд люди живуть своїм звичним мирним життям — розважаються, гуляють весілля і таке інше. З точки зору психологічного здоров’я суспільства — це добре, але як пояснювати такий порядок речей з точки зору патріотизму, мотивації військових?

Друга проблема — військова освіта. Її треба радикально змінювати, починаючи з ліцеїв і закінчуючи Академією Генштабу. В цьому є серйозна потреба.

Ми досить спокійно спостерігали, як Росія рухалася до втілення своїх агресивних політичних амбіцій, від абстрактних намірів до воєнної агресії. Спочатку Москва змінила свою воєнну доктрину, збільшивши компоненти агресії аж до застосування ядерної зброї (звісно, за межами РФ). Потім відкрито створювалися сили спеціальних операцій, які мають діяти знову-таки за межами Росії, це було законодавчо закріплено. Воєнний бюджет Росії останні роки збільшився в рази. Світ на це не реагував. РФ замовила у Франції «Містраль». Німеччина проводила для Росії підготовку тактичних підрозділів для диверсійних та спеціальних операцій.

Росія досить довго і відкрито готувалася до війни. Путін ще у 2007 році в Мюнхені на великому щорічному форумі з питань безпеки робив такі заяви, що у присутніх поважних гостей щелепи повідпадали. В тому ж році Росія вийшла з Договору про звичайні збройні сили в Європі і 11 березня 2007 року остаточно завершила цей процес. А через рік напала на Грузію. Світова спільнота проковтнула це досить спокійно. Усе свідчило про те, що Росія являє собою загрозу для суверенітету України, треба було серйозно готуватися до агресії, але команда Януковича робила все, щоб знищити Збройні сили України.

Ігор Кабаненко, адмірал ВМС ЗС України, колишній перший заступник головнокомандувача ВМС ЗСУ та радник-посланник Місії України при НАТО у Міністерстві закордонних справ України, колишній заступник міністра оборони України:

— Коли йдеться про підвищення обороноздатності України, ми усі дивимося на суходіл, фіксуємо, що там відбувається на Сході. Але давайте подивимося у іншому напрямку, на іншу поверхню — на море. Яка ситуація там? Вже цього року Росія буде мати на морі досить сильне ударне угруповання, наступальне, хочу підкреслити. Це і нові підводні човни, носії ракетної та торпедної зброї з системами автоматизованого управління, і нові фрегати, і ракетні кораблі, що будуть перекинуті з Каспія. Навіть невелике угруповання з шести одиниць такої військово-морської техніки може створити на узбережжі Чорного і Азовського морів зону, яка блокуватиме будь-яку господарську діяльність на березі та морські комунікації.

Нещодавно міністр оборони РФ відвідав навчання морської піхоти. Морська піхота — це теж ударний компонент, вона створена для того, щоб висаджуватися на узбережжях інших держав. Подивимося, як вони укріплюють свою протидесантну оборону: жодного підрозділу не поставлено на небезпечні ділянки Криму. Тобто вони розуміють, що нападати на них ніхто не буде. То навіщо ж так тренувати свої підрозділи? Відповідь очевидна — для наступу.

А що відбувається у нас? Якщо подивитися на державне оборонне замовлення, то ми бачимо, що будівництво багатоцільового корабля типу «корвет» заморожене, озброєння не закуповується, а закуповуються іноземні зразки. Один з таких, який дає локальне рішення, коштує 14 млн грн. До речі, в нас є український виробник світового рівня, який пропонує не локальне рішення, а комплексну систему, що закривала б не один об’єкт, а сотні в рамках визначеної ділянки. Вартість замовлення — втричі дешевша. Зараз намагаються вкласти мільярд гривень в ремонт корабля, якому майже 40 років. Це рішення взагалі незрозуміле. До того ж, є намагання перевести штаб ВМС з того місця, де є всі засоби управління, в інше. Головним інспектором ВМС у нас сьогодні є генерал сухопутних військ, який жодного дня не служив на флоті, при всій повазі до його знань, досвіду і заслуг.

До речі, щодо кадрового питання. Наразі скорочено ряд ключових посад. Наприклад, посаду заступника начальника штабу з євроатлантичної інтеграції. Яка логіка в цьому? Нам вдалося зберегти цю посаду за часів Януковича, а зараз, коли нам євроатлантична інтеграція потрібна як ніколи, ми цю посаду скорочуємо. Хто надалі буде продовжувати зв’язки з флотами НАТО, хто буде займатися навчанням, мобільним тренуванням, зв’язками з силами швидкого реагування НАТО, отриманням військової допомоги?

Я бачу відсутність розуміння ситуації і стратегії розвитку національного флоту. Що я пропоную? Негайно звернути увагу на морський напрямок. Ситуація там вкрай небезпечна, вона потребує системного визначення і стратегії, належного фінансування. Якщо на озброєння бюджет виділяє 14 млрд грн, то з них не менше 2 млрд слід вкласти у морський напрям. Це дасть нам можливість добудувати корвет, закласти новий, побудувати низку катерів, закупити потрібні зразки озброєння, врешті-решт на повну загрузити підприємства «Укроборонпрому».

Не хочеться, щоб наступні дії супротивника виявилися для нас черговим «сюрпризом».