Пострадянськість в українській політиці

Пострадянськість — це, зокрема, неприродний симбіоз декларованої на словах відданості демократичним інститутам і здійснюваної недемократичної практики. Атрибути пострадянськості присутні в українському політикумі як на рівні ментальних установок, так і на рівні моделей поведінки еліт.

На початку дев’яностих в Україні перервався традиційний для Радянського Союзу процес формування політичної еліти. У цій ситуації політичний істеблішмент на загальнонаціональному та регіональному рівнях почав складатися «явочним» порядком, формуючись в основному за рахунок кількох груп — колишнього партактиву КПРС, комсомольських активістів, бюрократичного апарату, «червоного директорату», чекістів, дисидентів, цеховиків і напівкримінальних елементів.

У 2000-х ситуація змінилася. Практично зійшли зі сцени «червоні директори». Не так уже й багато прийшло до влади чекістів і дисидентів. Більшість «комсомольців» і представників партактиву надали перевагу бізнесу, а не роботі у владі, щоб потім повернутися у владу (наприклад, Сергій Тігіпко, Олександр Зінченко, Олександр Турчинов, Микола Мартиненко та багато інших). Майже не залишилося представників бюрократичного апарату, успадкованого Україною після розпаду Радянського Союзу: за 21 рік незалежності до нас дійшла лише культивована сувора ієрархія і бюрократична тяганина. Зате на перший план вийшли представники регіональних і фінансово-промислових кланів.  Про це йдеться в  матеріалах дослідження «Пострадянськість в українському суспільстві» – проекті Інституту світової політики, виконаному за підтримки Чорноморського фонду регіональної співпраці.

Так звану українську еліту переважно складають люди, які змогли на початку дев’яностих або легалізувати тіньовий капітал, або конвертувати владу і зв’язки в такий капітал, або взяти участь у відмиванні так званих сірих або чорних грошей. Сьогодні великий вплив на формування політичного істеблішменту справляє олігархія, яка фактично стала джерелом влади на загальнонаціональному та регіональному рівнях.

Український істеблішмент, що виріс із радянських часів, поки що застряг на перехідному етапі свого розвитку. Він уже відрізняється від радянської номенклатури — партійної та державної бюрократії: стало менше професіоналізму і більше цинічності, оскільки істеблішмент захищає особисті інтереси.

Середній вік української політичної верхівки сьогодні перевищує 50 років. І якщо в парламенті ще можна зустріти молоді обличчя, Кабінет міністрів України неухильно старіє. За даними Головного управління державної служби України (нині — Національне агентство з питань державної служби), якщо середній вік членів уряду Юлії Тимошенко в 2005 році становив 45 років, то в Кабінеті Миколи Азарова — 53 роки. Таким чином, у своїй переважній більшості сучасна політична еліта України більшу частину свідомого життя існувала в умовах соціалізму, що розкладався.

Більше того, світогляд і система цінностей абсолютної більшості сучасних українських політиків формувалися в навчальних закладах СРСР — «кузнях соціалістичних кадрів». Такий радянський освітній бекграунд тільки зміцнює пострадянські установки політичних лідерів в Україні, звужуючи їхній кругозір і обмежуючи готовність сприймати і впроваджувати в життя реформи європейського зразка. Для порівняння: зовсім інакшою виглядала ситуація в Грузії, коли при владі перебував уряд, що провів резонансні як для пострадянського простору реформи. Більшість міністрів тогочасного кабінету могли похвалитися західною освітою.

Характерною особливістю українського політичного істеблішменту є також його умовний поділ на кілька груп. Попри загальну схожість установок, ці групи мають низку різних характеристик, особливо в моделях поведінки. Американський дослідник Поль Д’Аньєрі, який тривалий час працював в Україні, розрізняє у цьому контексті дві групи українських політиків: «донецькі» і «дніпропетровські» (наразі особливий акцент робиться на «донецьку» групу, бо саме вона перебуває при владі). Звісно, політичний спектр України має ширше регіональне представництво, але такий поділ насамперед визначається світоглядними та поведінковими моделями (табл.).

Загалом можна зазначити, що для представників «донецького» крила домінуючими є саме радянські установки, тоді як «дніпропетровське» крило є втіленням пострадянськості. Представники «дніпропетровських» еліт швидше адаптувалися до нових реалій після розпаду СРСР, в той час як східні регіони України тією чи іншою мірою продовжують залишатися резервуаром радянськості. І якщо «донеччани» схильні використовувати жорстку силу, шантаж і тиск, «дніпропетровці» віддають перевагу більш вишуканим політичним технологіям і маніпулятивним методам. Представники «донецької» групи в політичній кар’єрі дотримуються однозначної позиції і не виходять за ідеологічні рамки, визначені партійним керівництвом. «Дніпропетровська» група почувається комфортно в будь-якій системі ідеологічних координат, залежно від кон’юнктури, не гидуючи ідеологічною мімікрією.

На жаль, пострадянськість, що передбачалася як тимчасовий стан, затягнулася і на довгі роки стала невіддільною характеристикою українського істеблішменту. Такий стан суспільства пояснюється і тим, що пострадянська політична система не здатна переродитися сама по собі. Пострадянські інститути схильні до самовідтворення, оскільки вони стимулюють людей докладати зусиль для того, щоб отримати якусь вигоду для себе у рамках існуючої системи, а не для того, щоб її змінити або зламати. Молоді політики, що не пам’ятають Радянського Союзу, легко переймають радянські моделі поведінки і адаптуються до нинішньої ситуації.