Неоголошена війна: вижити і перемогти

Росія в протистоянні з Україною звела гібридну війну в абсолют. Щоб перемогти в цій неоголошеній війні, слід знати ворога в обличчя. Це не так просто: гібридна війна багато в чому метафізична і важковловима. Про те, чим викликане жорстоке протистояння двох колись братніх народів, про методи гібридної війни пише у своїй книзі, що недавно побачила світ, «Гібридна війна: вижити і перемогти» політолог, викладач видавничо-поліграфічного інституту НТУУ «КПІ» Євген Магда.

«Україна живе в умовах гібридної війни. Розмитий характер дефініції розсіює увагу, не даючи сфокусуватися на ключових напрямках протистояння. Така реакція суспільства — одна з цілей гібридної війни, якої не оголошують, але ведуть. Утім, в нашій державі загинули вже тисячі громадян, країна несе величезні інфраструктурні втрати, і сьогодні вибір може бути тільки один — вижити і перемогти», — важко не погодитися з автором цих рядків, чи не так?

Про основні фронти інформаційної війни та про рецепти перемоги для України розповідає Євген Магда:

— Що таке гібридна війна? Це прагнення однієї держави підпорядкувати своїм інтересам іншу, використовуючи економічні, інформаційні, енергетичні, політичні важелі. Це війна, де бойові дії не є першочерговими, а підпорядковані політичним діям.

Чому саме з Україною Росія веде гібридну війну? Насамперед, наш сусід має значний політичний прошарок, який є носієм імперської ідеології. Росія прагне бути гегемоном на пострадянському просторі. Кремль не приховує того, що хоче повернути світ від багатополярного до біполярного. Фактично прагне відновити взаємини часів холодної війни. Путін грає в геополітичні шахи. Своїм противником бачить нинішнього президента США. Чимало американців вважають Барака Обаму найбільш невдалим президентом після Другої світової війни. Путін це добре знає і усвідомлює, що механіка ухвалення рішень в ЄС та США дає йому значний простір для маневру.

Помилкою було б вважати, що у всьому винні Володимир Путін та Віктор Янукович. Насамперед провина лежить на українській еліті. На тих, що стояли протягом двадцяти з лишком років біля стерна української держави і не ризикнули провести якісь енергійні реформи, не показали змін. На жаль, відсутність реформ перетворила нашу країну на гіпотетичну жертву агресії. Це своєрідна віктимна поведінка, тобто, Україна поводила себе так, як це часто властиве жертві. Росія визнала Україну слабкою.

Наша держава, яка на початку 90-х років мала, в принципі, ледь не найкращий потенціал серед усіх країн Центральної та Східної Європи, наразі має найменшу в Європі середню зарплатню. Сьогодні ми перебуваємо в ситуації, яку можна назвати «моментом істини»: Україна повинна або змінитися (і тоді вона матиме шанс перемогти), або готуватися до того, що ми втратимо власний суверенітет і територію.

Україна для Росії протягом тривалого часу сприймалася як братня держава. Російській пропаганді вдалося перетворити українців із братів на недругів: вони опинилися на другому місці після американців в так званому рейтингу ворогів Росії.

Протистояння між Україною і Росією заслуговує на увагу ще з однієї причини. Це протистояння найбільшої країни світу й однієї з найбільших держав у Європі. Тому пройти повз нього цивілізований світ не може. Хоча, будемо відверті, десь до липня 2014 року Росія достатньо успішно нав’язувала світові власну думку стосовно того, що на Сході України відбувається громадянська війна. Потім сталася катастрофа з «Боїнгом», який був знищений, очевидно, за безпосередньої участі Росії. Ця катастрофа суттєво змінила європейський підхід, адже загибель майже 300 громадян, серед яких дві третини — громадяни ЄС, вимагає від європейських політиків дати відповідь на питання, хто в цьому винен.

Багато з нас очікують швидких висновків нідерландської комісії чи створення міжнародного трибуналу, який би розслідував цей важкий злочин. Давайте не забувати, що це злочин безпрецедентний. Щоб знайти для нього юридичну процедуру, потрібно витратити певний час. В ЄС, власне в Нідерландах, принцип «демократія — це процедура», дотримується на абсолютному рівні.

Коротко про основні методи гібридної війни. Криве дзеркало: намагання перевернути ситуацію на власну користь. Приклад: коли на Донбасі захоплювалися адміністративні будівлі, тамтешні сепаратисти порівнювали ці події з подіями на Майдані. Ось чому демонтаж Майдану отримав негативні оцінки з боку ЗМІ Росії.

Легітимний вигнанець. З легітимністю В. Януковича Росія носилася як дурень з писаною торбою. Кремль робив все, щоб не визнавати нову українську владу.

Спекуляція на історії. В РФ добре знають, яких величезних втрат зазнали українці під час Другої світової війни. Тому намагаються підкидати дрова у полум’я, щоб говорити про війну частіше, лякати людей, перетворювати українців на жертв паніки.

Заперечення очевидного. Це «зелені чоловічки» в Криму, яких потім таки довелося визнати. Російська військова техніка на Сході України. Російські кадрові військові, що вторгалися на територію Донбасу.

Килимове бомбардування дезінформацією. Цей елемент передбачає фактичне наповнення часом правдоподібною, а часом відвертою брехнею інформаційного поля нашої держави.

Перетягування Заходу. Прагнення перетягнути на власний бік західні ЗМІ, політиків, бізнесменів, міжнародні організації, які формують громадську думку у цивілізованому світі.

Показова миротворчість. Так званий гуманітарний конвой, занепокоєність щодо подій, що відбуваються в нашій країні.

Гримаса демократії. Розхитування ситуації всередині України. Мітинги під Міністерством оборони, Генштабом, Кабміном інспіруються ззовні.

Економічні лещата. Росія зменшує можливість експорту українських товарів на її територію.

На інформаційному фронті йдуть найбільш гарячі дії гібридної війни. Уважний спостерігач помітить одну особливість: РФ та її сателіти використовують стосовно України одну накатану й відпрацьовану схему. Вона проявлялася і під час подій навколо Іловайська, і навколо Дебальцевого, та буквально нещодавно під час подій у Мар’їнці. Схема приблизно така: спочатку відбувається реальна чи уявна поразка українських військ. Тобто, в інформаційному просторі нав’язується думка, що така поразка відбулася. Суспільство в цьому стає більшою чи меншою мірою переконаним. Наступний крок — наповнення інформаційного простору свідченнями цієї поразки: полонені, вбиті, трофеї, руйнування. Не забувайте, що на відміну від українських військ російські та сепаратистські війська на Донбасі воюють не лише за допомогою зброї, а й за допомогою відеокамери та диктофону. Вони достатньо оперативно створюють різноманітні сюжети. Не треба думати, що проти нас воюють дурні. Наступний етап — провокування панічних настроїв всередині самого українського суспільства. Це класичний приклад, коли добрими намірами вистелений шлях до пекла. Родичі військових отримують різноманітні повідомлення, коментарі різних військових. Зманіпулювати цим, коли суспільство є дуже чутливим, досить просто.

Не треба забувати, що Україна не звикла до такої ситуації. Втрати, які наша держава зазнала починаючи з 2013 року, є дійсно безпрецедентними за останні роки. Після того, як відповідний рівень паніки, мов тісто на дріжджах, піднімається, туди вкидається ще один реагент — простий рецепт: виходимо на Майдан, або блокуємо Генштаб, щоб призначили ту чи іншу особу. Під час подій в Іловайську та Дебальцевому ці методи спрацьовували. Було помітно, як роозхитується інформаційна хвиля. Під час подій навколо Мар’їнки ситуація змінилася: коли сепаратисти почали наступ на Мар’їнку, в соцмережах стала розганятися теза, що наші програють, керівництво всіх здало. Коли ж українські війська завдали контрудару, росіяни перейшли до іншої тези: Україна порушує мінські домовленості. Слід зауважити, що наші супротивники досить швидко вміють реагувати на зміну ситуації. Ресурси, якими вони володіють, використовують з максимальною ефективністю.

Маю припущення, що Росія більш адекватно оцінює потенціал України, ніж наше керівництво, чи сам ЄС, американські партнери. Росія усвідомлює: знищення незалежної самостійної України дозволить їй отримати потужний імпульс для власного розвитку. Вона втратить конкурента на пострадянському просторі (фактично, тільки Україна за своїм потенціалом може конкурувати з Росією). Росія намагається продемонструвати всьому світові, що спроможна нав’язати свою волю; показати країнам Центральної Європи, що на них очікує, якщо вони не будуть поступливими у відносинах з РФ.

Якщо говорити про інформаційну війну, то Україна приречена на асиметричні дії. Наша країна не має сотень мільйонів доларів для того, щоб протистояти російській агресії в форматі приватного й державного партнерства, адже в РФ приватні та державні ресурси співають в унісон: Україні не має бути місця на карті світу. Термін failed state (неспроможна держава) російські речники почали застосовувати по відношенню до України не вчора, а під час Революції гідності. Вже тоді Росія застосовувала елементи гібридної війни. Наразі швидкість обміну та поширення інформації перетворило її на потужну зброю.

Якщо говорити про зміст гібридної війни, то її завдання не вбити мільйони людей, а залякати їх. Завдання Росії в тому, щоб ми, громадяни України, були охоплені зневірою. Щоб українці вважали, що у нас немає майбутнього у нашій державі. Для цього застосовуються різноманітні заходи. Наприклад, так звана боротьба за історію. Подумайте, хто з українських історичних персонажів не був «прихватизований» росіянами? Пам’ятник Володимиру Хрестителю збираються відкрити в Москві. Нікого не хвилює, чи була взагалі Москва на момент хрещення Русі. Всі імперії переписують історію. Росія в цьому досягла неабияких успіхів. А тих, кого не можуть «приватизувати», максимально потужно дискредитують всіма можливими способами.

Ще один аспект війни — енергетичний фронт. Коли Росія почала говорити про Україну як неспроможну державу, ненадійного партнера, відбулися газові війни 2006–2009 років. Європейському і українському суспільству нав’язуються два міфи: Україна краде газ, вона не спроможна постачати газ у законтрактованих обсягах. Але якщо Україна краде газ (а в цьому є частка правди, адже в 90-х роках багато статків були сформовані за рахунок вкраденого «блакитного палива» або дешево купленого і дорого проданого газу, але навряд чи це відбувалося без мовчазної чи не зовсім мовчазної згоди «Газпрому»), чому немає зафіксованих і доведених в суді доказів, що Україна крала будь-які енергетичні ресурси у РФ? До того ж, українська газотранспортна система — друга в Євразії за потужністю після російської. Немає зафіксованих за роки незалежності потужних аварій, які б свідчили про її неефективність чи неспроможність. Згадаємо, що в 2009-му українські газовики зуміли переорієнтувати газову систему для того, щоб з підземних сховищ на Заході качати блакитне золото до Сходу після відомого заморожування Алчевська.

Говорити про різноманітні напрями гібридної війни можна довго. Чи може Україна в ній перемогти — це питання, яке наразі хвилює всіх нас. Вважаю, що шанси на перемогу є. Вже той факт, що Україна не розвалилася після здвоєного удару, коли з одного боку вона отримала ампутацію Криму, з іншого — дуже потужний опік на Донбасі, свідчить про те, що Україна спроможна боротися далі. Вважаю, що Україну врятував насамперед середній клас. Ті люди, які попри роки зменшення їх впливу, добробуту, виявилися небайдужими і випали з розрахунків Кремля.

Як кожний громадянин може протидіяти гібридній війні? Це просто. Перевіряти резонансні новини в декількох джерелах. Не поширювати паніку. Відмовитися від трансляції сумнівних повідомлень, іноді навіть краще взагалі не сидіти у соцмережах.

Якщо ми хочемо в чомусь переконати оточуючий світ, то повинні це робити вустами тамтешніх лідерів громадської думки. За всієї поваги до українських журналістів, за кордоном вони сприймаються як щось дивовижне, те, що викликає інтерес, але дуже рідко виходить на перші шпальти. Про Україну повинні писати тамтешні золоті пера. Вони мають авторитет серед своїх читачів чи глядачів. Простий приклад: інтерв’ю Януковича, яке насправді було елементом російської інформаційної стратегії. Янукович повинен був підтвердити російські тези, які раніше озвучили Путін та Лавров. Те, що це відбулося в ефірі BBC, винесло інтерв’ю на гребінь хвилі інформаційного інтересу: вся Україна говорила про страусів та Януковича. Думаю, на Заході про це говорили трохи менше, для них Янукович — це вчорашній день.

Для перемоги України необхідні дві речі: перша — потрібно, щоб самопожертва представників політичної еліти наближалась до самопожертви звичайних громадян. Щоб люди бачили, що міністри, депутати, президент спроможні відмовитися від чогось заради інтересів держави. Поки що українську армію справді можна назвати народною. Друге: всі органи влади, що відповідають за протистояння з Росією (президент, Кабмін, Міністерство оборони, РНБО, СБУ) повинні діяти так, щоб інформація проходила єдиним каналом, щоб не було какофонії. Я не закликаю до цензури, але ці речі є очевидними.

Щоб перемогти, Україна повинна змінюватися. Реально проводити реформи. Не лише будувати Збройні сили та спецслужби — те, що на сьогодні є нагальною потребою, а шукати асиметричні кроки. Українці повинні знайти нову ідею. Мені здається, нашій державі потрібна ідея про те, як можна об’єднати всіх українців, усвідомлення того, що потужна сильна Україна нам всім набагато вигідніша, ніж перспектива залишити її межі. Досить часто про Україну говорять як про державу, яка не упускає шансу втратити свій шанс. Мені здається, попри трагічність подій, Україна довела світові, що вона спроможна змінюватися. Якщо вона спроможна змінюватися, вона спроможна і перемагати.