Новини
Ракурс

Як примирити українців між собою — професор Донецького університету

10 сер 2015, 11:09

Як не сумно, до сьогодні в українському суспільстві існує думка, що вони це заслужили. На превеликий жаль, це думка далеко не маргінальних кіл: є українці, які досі не розуміють жителів окупованих територій.

Loading...

Олена Стяжкіна — історик, письменниця, професор Донецького національного університету, який наразі тимчасово переїхав до Вінниці. На початку військових дій вона вирішила досліджувати історію окупації України часів Другої світової війни і побачила чимало паралелей з нинішньою ситуацією в нашій країні.

«Історію війни треба розповідати не через перемоги та бойові дії, — вважає пані Олена. — Коли ми кажемо про подвиги, на жаль, забуваємо, що були і зради. Історія війни — це історія людини, яка була поставлена в жахливі, неможливі для життя умови».

Про те, як примирити українців, О. Стяжкіна розповіла у своїй доповіді на міжнародній конференції «Примирення в Україні та майбутнє Європи».

— Перше запитання, яке маємо поставити собі: що ми бачимо як примирення в Україні? Це примирення не з  Росією чи Європою, а всередині країни. Коли ми говоримо про окуповані території України, то начебто забуваємо про те, що вони втрачають не тільки політичну, юридичну, економічну суб'єктність, але й інформаційну. Отже, наш погляд на окуповані території — це певна трансляція того, хто говорить. Але хто говорить? На жаль, соціальні мережі формують образ тих, хто говорить, але насправді вони мовчать.

Якби Шарль де Голль взявся читати паризьку пресу років окупації, то жодного мотиву для створення армії спротиву не було б. Розуміючи це як історичний факт, ми не можемо, чи не хочемо, чи не маємо механізмів екстраполювати це на ситуацію втрати інформаційної суб'єктності окупованих територій. Тож сприймаємо інформацію звідти, як певну чесну правду. Але ж це не так.

Втрата внутрішньої суб'єктності в інформаційному сенсі перетворила окуповані території на певне дзеркало. З одного боку, в цьому дзеркалі відбиваються наміри, намагання, страхи російського агресора. У дзеркалі є «розп'ятий хлопчик». Ця страшилка означає готовність російської спільноти до розп'яття свого ворога. Ця внутрішня інтенція була перекинута на українців. Тому вона і спрацьовує так ефективно.

З іншого боку, окуповані території в інформаційному сенсі є також дзеркалом для України і Європи. Коли шведський журналіст звертається по допомогу в такому контексті: дайте мені родину, в якій хтось співчуває ДНР, а хтось Україні, — то це означає, що віддзеркалення російської пропаганди відбулося також у Європі. Журналістові треба було запропонувати минуле як союзника. Скажімо, взяти інтерв'ю у вчительки, яка працювала в окупованому Харкові часів Другої світової війни, та у її чоловіка, який, приміром, воював на фронті чи був воїном УПА. Це була б та сама логіка.

Упередженість, уявлення про те, що там є саме так, як сказали, — один із найбільш серйозних символів цієї війни та одна з найбільших небезпек.

Деякі українські журналісти, яким здається, що вони побачили правду, в чомусь схожі на німецького письменника Ліона Фейхтвангера, який написав книгу «Москва, 1937». Він не побачив справжнього, буденного життя в СРСР: його водили тільки у зразково-показові будинки відомих письменників, акторів, вчених і пригощали в кращих ресторанах, вулицями письменника возили в спеціально виділеній персональній машині, а в метро він спускався тільки на екскурсію. Йому здавалося, що він побачив правду.

Розуміння втрати інформаційної суб'єктності на окупованих територіях — це перша цеглина для внутрішнього примирення, без якого ми не побудуємо нашого майбутнього. Якщо ми це зрозуміємо, то всі наші оцінки, проекти будуть більш-менш вірними, наші звинувачення будуть не такими поспішними і суворими.

Це не означає, що люди на окупованих територіях взагалі не мають власної думки, а кажуть тільки те, що їм показує телевізор. Це не так. Тут криється друга небезпека — небезпека спрощення. Наприклад, журналіст агенції France-Presse питає: чи були витоки сепаратизму на Донбасі, а якщо ні, то що його підштовхнуло? Тобто, якщо ні, то пригадайте щось, вигадайте, підтвердіть, що там був сепаратизм.

За лаштунками нав'язаного російського порядку роздумів в цій гібридній війни ховається не побачене соціальне зло. На окупованих територіях був соціальний протест. І цей протест був використаний, канонізований, сформований і названий сепаратизмом. А це означає, що для України небезпека не завершена, бо соціальні протести є повсюди. І створення образу унікальності соціальних протестів — це перший крок до будь-якого сепаратизму і зародження будь-якої (чи то Харківської, чи то Миколаївської) псевдонародної республіки. Це гра, ілюзія, імітація і паразитування на соціальних бідах. Якщо ми йдемо у бік примирення, то соціальний протест має бути визнаний, почутий, зрозумілий і використаний для формування образу майбутнього. Вирішення економічних проблем є найбільш раціональним шляхом примирення — як це, можливо, не дивно.

Слова є дуже небезпечними. За цей рік ми зуміли позбавитися від слова «сепаратисти». Це сталося не швидко і коштувало неабияких зусиль журналістів та інтелектуалів. Це правильний шлях, тому що немає сепаратистів, а є окупація, агресія та війна.

Друга важлива складова гри слів, якою користуються і сьогодні, це так званий громадянський конфлікт чи громадянська війна. Це дуже комфортний порядок роздумів для агресора. Ховати свої «Гради», «Буки» і танки за громадянською війною. Це брехня і облуда. Але якщо б слова не вбивали, про це можна було б не говорити.

Слова «громадянська війна» вбивають і будуть вбивати далі. І тут знову криється небезпека. Оскільки наш політичний режим відтворює здебільшого комуністичні схеми та стилі політичної поведінки, то найбільш зручним способом політичної дії на завтра для сил реваншу буде проголошення громадянського конфлікту, консервування його у словах, образах, політичній агітації. Це навіть не потребує коштів. Нічого не обіцяти, а просто «їздити» на громадянському конфлікті.

У порядок роздумів нам конче необхідно ввести поняття вітчизняна війна. Це є вітчизняна війна, і правила її ведення, незважаючи на всілякі гібридності, є правилами ведення вітчизняної війни, рatriotic war.

Ще одна надважлива деталь для нашого майбутнього. Давайте спробуємо відповісти на дуже неприємне і, можливо, не дуже інтелектуальне питання: як краще жити — обдуреним чи переможеним? Переможеним можна жити, якщо в тебе є ідея, образ твоєї недосяжної мрії. Євреї жили з образом обітованої землі тисячі років. Воїни УПА жили з образом незалежної України десятки років. Але у окупованих людей немає реального образу ідеальної мрії. За цей рік ми побачили десь чотири зміни цього образу. Спочатку це була федералізація, потім — «Янукович повернись», далі референдум за ДНР, потім мрія приєднатися до РФ. Тепер «ми будемо чи Придністров'ям, чи маленькою Швейцарією». Тобто образу ідеальної мрії, з яким можна жити, немає. Це імітація, фейк. Виходить, що людині, особливо пострадянській, патерналістській краще вважати себе обдуреною. Процес ідентифікації в Німеччині теж показав, що, мовляв, не зрозуміли, нас обманули, ми виконували накази. Це полегшення, але в цьому обдуреному житті можна виправитися, можна ще приєднатися до переможця. Чи це добре — пестувати таку інфантильність та говорити про обдурених? Непросте питання. Але за фактом, люди на окупованих землях є обдуреними. Тому великої брехні в тому, щоб говорити про це, я не бачу.

У відповіді на питання, хто ж примириться, є ще одна сторона, яка має інформаційну суб'єктність, але чомусь виявляється невидимою навіть для нашої країни, не кажучи вже про Європу. Це люди, які ніколи не ставили під сумнів, що окуповані землі — це Україна. Ті дончани, луганчани, які є українцями-патріотами. Де ці люди? Де вони на політичному обрії України? Сказати, що вони не організовані, — це неправда. Є з десяток досить сильних організацій, які працюють як волонтери, рятувальники, армійці. То чому на мінських перемовинах Донеччина та Луганщина завжди представлені тими, хто взяв до рук зброю? Що треба зробити двом мільйонам людей, які є українцями в Донецьку та Луганську, щоб вони були визнані стороною переговорів? Щоб їхні інтереси були представлені та зафіксовані поруч з інтересами тих, хто захопив людей і зробив їх заручниками.

Що робити далі? Можна вчинити так, як товариш Сталін: перебування на окупованих територіях — це вже провина і всі винні. Як не дивно, такий спосіб є «саморозрядом». І коли влада називає винними всіх, то всередині вони самі вирішують, хто винний більше, хто менше, і як з цим жити. Потім спільнота дуже чітко береже свої секрети. Тобто можна закрити тему. Назвати всіх окупованих зрадниками і дати їм самим визначитись. Але хіба це майбутнє? Хіба це не формування чергової зони мовчання, зони травми, якою дуже легко маніпулювати?

Можна спробувати зробити, як в Південно-Африканській Республіці чи у Бельгії, де на 8 млн населення після Другої світової війни було відкрито 400 тис. судових справ. Справи були відкритими, бо вони не писали історію, а формували майбутнє. Адже примирення — це і прощення, і покарання, і пам'ять. Зрештою, в Бельгії з 400 тис. судових справ обвинувачувальні вироки було винесено тільки у 60 тис. випадків.

Як зробити видимими людей, які мають представляти іншу сторону конфлікту? Будуть місцеві вибори. Історія з Кримом така сама, як історія з окупованими територіями Донеччини та Луганщини. І така сама втрата інформаційної суб'єктності. Але це не означає, що там немає українців, патріотів, і що це не наша земля. То чому б на місцевих виборах не дати можливість сформуватися легітимно обраній кримській громаді, яка станом на сьогодні буде вирішувати стратегічні питання (яким буде Сімферополь завтра) і тактичні питання (наприклад, як допомагати бізнесові на анексованих територіях, чи як формувати школи, вивозити людей)?

Другий шлях, який може бути корисним для окупованих територій. За мінськими угодами, там можуть бути проведені місцеві вибори. Ми розуміємо, що це може стати небезпекою, загрозою. Але якщо 2 млн переселенців живуть в Україні, то чому не можна ухвалити такий закон, згідно якому люди могли б проголосувати не в Донецьку та Луганську, або Горлівці, а там, де вони живуть сьогодні? Більше того, кампанія з місцевих виборів, яка буде проводитися по всій Україні, з бордами та політичними слоганами про донецьких, луганських, горлівських українців, — хіба це не є майбутнє, якого ми прагнемо? Маємо легітимну громаду, депутатів, обраних на законних виборах, і даємо їм голос — той самий, який слід почути.

Далі — прості речі. Якщо люди обдурені, землі окуповані, то десь у стратегії держави має бути закон про дітей війни. Батьки в них виявилися не дуже розумними чи не дуже багатими, чи не такими активними, щоб виїхати, але ж діти точно постраждали, їм потрібна допомога. Такий закон продемонструє, що вони всі є нашими дітьми. Якщо ми не будемо йти шляхом Сталіна, а вважатимемо історію окупованих як розвинутий стокгольмський синдром, то наразі ми маємо подумати про те, скільки фахівців-психологів треба підготувати. Як їх треба навчити працювати з людьми, які навряд чи будуть скаржитися...

Наостанок. Яким буде образ майбутнього? Той, у кого в руках ключі від майбутнього, вже примирився. Хто каже, що історія про Донбас і Крим — це історія на десятиріччя, тому немає чого робити в процесі примирення. Бо він не примирився сам із собою. Концептуалізувати цю війну і поведінку людей, яка є нестабільною, яка постійно змінюється, іноді від зради до подвигу лише один крок, можна за Старим та Новим заповітом. Той, хто без гріха, вважає себе безгрішним, нічого не зможе зробити для примирення.

Підготувала Оксана ШКЛЯРСЬКА


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter