Про що вони там собі думають?

24 серпня цього року, до Дня Незалежності, були оприлюднені результати опитування, проведеного IRI — американським Міжнародним республіканським інститутом. Згідно з даними соціології, 72% українців вважають, що країна рухається у неправильному напрямку.

Цікава динаміка: це є найгірший, за даними IRI, показник рівня довіри громадян до дій влади за період після березня 2012 року. Навіть у лютому 2014 року, в останні дні правління Януковича, напрямок руху країни підтримували 18%, не підтримували 64%. У липні 2015 року напрямок руху країни під керівництвом Порошенка і Яценюка підтримували лише 15%, протилежну думку мають 72%.

Згідно з даними опитування інтернет-користувачів компанією TNS-Україна, опублікованими 28 серпня, результат іще красномовніший: 83% українців не задоволені останніми подіями в країні, задоволені ними лише 3%.

На цьому тлі тотальної недовіри владі немає більше чим зайнятися, як змінювати Конституцію.

Письменник Лев Толстой увів в обіг вислів «кривава неділя» — так він охарактеризував події розстрілу мирної демонстрації 9 січня 1905 року, що стало початком першої російської революції.

Петро Порошенко, свідомо чи ні, подарував нам усім «кривавий понеділок».

Автор цих рядків уже неодноразово застерігав, що нічого доброго з конституційної затії не вийде. Питання навіть не в площині конкретних положень змін до Основного Закону. Після 1996 року усі спроби провести серйозну конституційну ревізію не просто провалювалися, але ставали початком подальшого соціального збурення аж до повалення влади та зміни режиму.

Певні речі є суто ірраціональними, поза звичайною логікою. Назвіть їх забобонами.

Існує таке повір’я, що не варто тривожити прах великого завойовника Тамерлана — інакше буде велика війна. На його могилі було написано: «У день, коли я повстану з мертвих, увесь світ здригнеться...». Так, це типовий забобон.

Археологічні розкопки мавзолею Гур-Емір у Самарканді з могилою Тамерлана під керівництвом видатного вченого-антрополога Михайла Герасимова розпочалися рівно в ніч з 20 на 21 червня 1941 року. У ранковому випуску газети «Известия» 22 червня було надруковано невеличкий допис про це, який, на жаль, не привернув до себе належної уваги через відомі події того дня...

Тому й кажу: не варто було торкатися теми Конституції та випускати отого джина на волю. Тепер вже пізно...

Пошук зацікавлених осіб в реалізації президентського проекту змін до Конституції потребує талантів Шерлока Холмса. Порошенко каже, що це необхідно для виконання Мінських мирних угод. Одночасно він робить заяви, що жодної згадки про «особливий статус» у тексті Конституції він не допустить.

Гаразд. Уважно перечитавши текст підписаного протоколу від 5 вересня 2014 року, можна пересвідчитись, що третій пункт дослівно містить таке: «Здійснити децентралізацію влади, зокрема через ухвалення Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (закон про особливий статус)». Закон вже ухвалено, жодної згадки про Конституцію взагалі немає.

Може, цього вимагають ЛНР-ДНР, схопивши нашого гаранта за горло? Боронь Боже! Рівно навпаки: Донецьк та Луганськ вже повідомили, що вони не просили ухвалювати зміни до Конституції в редакції Порошенка і купувати цей «товар» не збираються.

Може, цього вимагає Москва? Та ні, Лавров каже, що це іде у розріз з Мінськими домовленостями і Москва це теж не купуватиме. Шкода, що пан міністр не повідомив, якому конкретно пункту Мінського протоколу воно суперечить, але нема питань: як ні, то ні.

Може, цей «товар» призначений для внутрішнього споживача? Судячи з усього, народ не у захваті. Принаймні, так це не роблять.

Отже, загальний висновок такий: зміни до Конституції потрібні переважно одній особі — авторові, для якого це перетворилось на питання особистого престижу.

Результати голосування на табло сесійної зали не повинні вводити в оману: 265 голосів «за» отримані завдяки 38 голосам «Опозиційного блоку», зокрема Бойка, Льовочкіна, Шуфрича. Якщо їх відрахувати, то залишиться усього 227, в т. ч. голоси п’яти перебіжчиків «Самопомочі» та голоси «цікавих» позафракційників, наприклад, Сергія Ківалова. Це не тільки кількість, це — якість підтримки президентського законопроекту. Усі вже зрозуміли, що жодних шансів зібрати під це 300 голосів немає, тоді Порошенко починає включати задній хід: мовляв, якщо Росія буде вести себе погано, то ми взагалі відмовимося від цих змін.

Але протилежна сторона відмовилась від цього «товару». А фахівці вже давно вказали на реальну підставу, чому президент так квапиться: згідно до ч. 3 ст. 144, в новій редакції пропонується: «У разі ухвалення головою громади, радою громади, районною, обласною радою акта, що не відповідає Конституції України, створює загрозу порушення державного суверенітету, територіальної цілісності чи загрозу національній безпеці, президент України зупиняє дію відповідного акта з одночасним зверненням до Конституційного суду України, тимчасово зупиняє повноваження голови громади, складу ради громади, районної, обласної ради та призначає тимчасового державного уповноваженого. Тимчасовий державний уповноважений спрямовує та організовує діяльність відповідних виконавчих органів місцевого самоврядування громади, виконавчого комітету районної, обласної ради».

Одночасно президент отримує право тимчасово зупиняти повноваження голови громади, складу ради громади, районної, обласної ради та призначати тимчасового державного уповноваженого у випадках, визначених цією Конституцією — п. 8-1 ч. 1 ст. 106 Конституції.

Якщо Ленін закликав: «Уся влада – пролетаріату», то тепер актуальним стає гасло «Уся влада — уповноваженим». Про що вони собі думають?

Спостерігаючи за люб’язностями поміж головою уряду, одним чинним губернатором та одним колишнім, як ця «еліта» називає одне одного брехуном, собакою, шмаркачем-наркоманом, стає цікавим навіть не те, про що вони думають, а в який спосіб вони думають. Звідки беруться оці високі стосунки та вишукані діалоги Шарікова зі Швондером?

Наведу один красномовний приклад для роздумів.

14 травня 2015 року прес-служба Петра Порошенка повідомила, що президент Фінляндії запросив свого українського колегу відвідати лінію Маннергейма — смугу фортифікаційних укріплень, побудованих Фінляндією на Карельському перешийку в період з 1924 по 1939 рік до початку війни із Радянським Союзом. Названа на честь головнокомандувача фінськими військами маршала Карла Ґустава Маннергейма. Цю новину поширили усі українські інформагентства та популярні сайти новин. Ніхто не помітив каверзи... Справа в тім, що оця лінія Маннергейма розташована на території Ленінградської області, приблизно посеред шляху між Санки-Петербургом та Виборгом.

Наступного дня вибухнув скандал. Український президент став об’єктом глузування та жартів російських та фінських видань. Прес-служба Банкової оперативно внесла зміни в інформаційне повідомлення заднім числом, вигадавши, що президент Фінляндії запросив відвідати свого українського колегу з офіціальним візитом музей маршала Маннергейма, а не те, що ви подумали...

Перед нами — унікальна суміш жахливого невігластва і виняткового нахабства. Той, хто вигадав цю маячню з метою підлабузництва перед президентом та підвищення популярності будівництва паркану на україно-російському кордоні, очевидно вважав людей лохами, що проковтнуть усе.

Насправді це лише поодинокий приклад щоденної брехні та фейкових новин, якими живе країна, переставши навіть це помічати. Навіщо?

Річ у тім, що наші вожді живуть з Путіним у серці. Я не жартую: кожного ранку вони прокидаються з думкою про Путіна — що Путін зробить, що скаже, як вчинить у певній ситуації. Кожного дня, кожної хвилини вони про нього думають. Путін став головним предметом обговорення на нарадах вищого керівництва. Але не дарма кажуть, що від любові до ненависті або навпаки — шлях невеликий...

Був такий канцлер довоєнної Австрії Енгельберт Дольфус у 1932–1934 роках. Стосунки Австрії та Німеччини після 1933 року стали вкрай кепськими, приблизно як зараз між Україною та Росією. Дольфус був прихильником незалежності Австрії, рішуче виступав проти ідей аншлюсу та впливу Німеччини і особисто Гітлера на Австрію. Тому, остерігаючись популярності німецького фюрера серед пронімецько налаштованих політичних сил, Дольфус вирішив «перегітлерити Гітлера». Тобто перевершити північного сусіда, залишаючись на позиціях незалежності.

Наші лідери живуть у придуманому ними самими світі, де вони щодня самі собі та суспільству змальовують портрет брехливого і підступного Путіна, вкрай непопулярного у себе на батьківщині, який має мізерну підтримку в народі та не має ваги на міжнародній арені, а усі соціологічні дослідження є підлаштованими.

Насправді вони знають обмаль або майже нічого про реального Путіна та про механізми функціонування його влади — і тому малюють портрет із себе. В цій викривленій системі координат нашим керманичам здається, що єдиний спосіб перемогти Путіна — це його «перепутінити», перевершити.

Ні, вони нічого не чули про Дольфуса та його долю. Як, з рештою, і про Маннергейма з його лінією. Просто довгі слова, як і складні рішення, їх засмучують, майже як Вінні-пуха.

З урахуванням вище змальованого «портрету» хазяїна Кремля — це означає перебрехати, бути підлішим та підступнішим, загвинчувати до межі гайки...

На підтвердження цього способу мислення можна навести відвертий коментар Донецького військово-цивільного губернатора Павла Жебрівського під час телемарафону «Україна понад усе» 13 серпня 2015 року: «Знаєте, Гітлера міг перемогти тільки Сталін. Тобто, тоталітарний режим може перемогти тільки тоталітарний режим. Чому і Франція, і багато інших держав потерпіли від війни із гітлерівською Німеччиною? Тому що в принципі вони, як би сказати, були достатньо демократичними».

Ця оманлива теза є дуже популярною, але безкінечно далекою від реальності. Існує поширене непорозуміння: часто плутають авторитарні режими з тоталітарними. Натомість їхня природа принципово різна.

Жебрівський змалював нам викривлену картину, він мав на увазі авторитарні уряди, де обмежене коло політиків править країною за допомогою примусу та загвинчування гайок (діючи відкрито як хунта, або залишаючи окремі демократичні «декорації»), при цьому думка народу та популярність не так вже й важлива.

Натомість тоталітарні режими у першу чергу спираються на шалену, захмарну підтримку суспільства, що об’єднане втіленням певних утопічних ідей. Провідником цих ідей виступає вождь, фюрер (німецькою), кондукатор (румунською), комендант (польською) тощо. Часто це створює культ особи провідника великої ідеї. До певної міри це можна порівняти з тоталітарними релігійними сектами.

Примус і концтабори теж, безумовно, є, але для невеликого прошарку незгодних. Решта — понад 90%, як правило, підтримують вождя щиро та на ура.

В жовтні 1938 року всесвітньо відомий вчений, засновник аналітичної психології Карл Густав Юнг дав дуже влучну характеристику Гітлеру: «Гітлер належить до категорії справді містичних шаманів... У тому, що Гітлер чинить, як нам здається, незбагненним і дивним, алогічним і нерозумним чином, проявляється явно містична особливість Гітлера... Для всякого німця Гітлер є дзеркалом його несвідомого, в якому не для німця, звичайно, нічого не відбивається. Він рупор, що підсилює неясний шепіт німецької душі. Влада Гітлера не політична, вона магічна... Його голос є не що інше, як його власне несвідоме, в яке німці спроектували самих себе; це несвідоме сімдесяти восьми мільйонів німців. Це те, що робить його могутнім. Без німців він, ймовірно, не здавався б таким, яким постає зараз. Це буквально відповідає істині, коли він говорить, що якщо він на що-небудь здатний, то тільки тому, що за його спиною стоїть німецький народ, або, як він іноді говорить, що він і є Німеччина».

Гітлер не може шепотіти, бо він говорить (за Юнгом) голосом усієї німецької нації. Тому шепіт 78 мільйонів німців ми чуємо як істеричний крик. Гітлер — це своєрідна німецька релігія.

Ключове слово для розуміння влади Сталіна — віра. Це слово проходить повз усі мемуари видатних діячів науки, мистецтва, військових. Секрет його влади: ми вірили, що Сталін знайде спосіб усіх перемогти, усе перебороти, усе подолати. А він, як слухняний учень духовної семінарії, вмів вселяти віру в людях. Саме тому його образ — Батько і Вчитель — повне перенесення біблійної термінології на радянський атеїстичний ґрунт.

Тому йшли в атаку за Батьківщину, за Сталіна... Тільки не кажіть, що це тому, що за кожним червоноармійцем стояв комісар з наганом — це надто спрощене уявлення цивільних осіб про війну. Немає стільки комісарів, і за кожним кутом особіста не заховаєш. А є іще льотчики, коли ти один в кабіні винищувача, і тільки ти сам собі можеш віддати останній наказ. Є безліч ситуацій, коли ти залишаєшся сам-на-сам з війною, коли останній бій стає невідомим назавжди...

В моїй родині переповідали трохи незвичайну історію, як після війни, у 1948 році СРСР направляв тисячі військових на допомогу Ізраїлю під виглядом єврейських репатріантів, а ще каравани трофейної німецької зброї. Так от, мого дальнього родича соромили в райкомі партії за те, що він не хотів їхати в Ізраїль, як тепер кажуть, «у відпустку» — воювати з британським імперіалізмом.

Розповідають, що «наші» йшли в бій за Батьківщину, за Сталіна, за Бен-Гуріона! Їх точно ніхто не примушував...

Тому, повертаючись до наших днів, спостерігаючи, як гарант Конституції підсвідомо мріє стати вождем або «перепутінити Путіна», запитаємо самих себе та його: голосом якої нації він збирається з нами розмовляти? Віру у що він може вселити в людей?

Коли я вдивляюся в обличчя на великому білборді, яке посміхається і хвалиться тим, що живе по-новому, я чомусь пригадую куплет із пісні Олександра Новикова «Вези меня, извозчик» — там, де герой пісні нарікає на погану якість коньяку і хоче про це відверто повідомити того, хто виробляє цю контрафактну продукцію. Але через малодушність цього не робить. Це міг би зробити його товариш Карпуха, але він наразі відсутній з поважних причин...

Так от, якість шоколадних цукерок мене теж дуже турбує останнім часом. І дуже кортить про це повідомити тому, хто там мішає різні інгредієнти. Але людина я слабохарактерна, малодуха, по природі конформіст, тому почекаємо на Карпуху. Він би точно зміг...