Законы о языке и язык закона

«Нації вмирають не від інфаркту, спочатку у них відбирає мову». Ці слова Ліни Костенко точно відобразили потуги російських шовіністів щодообезкровлення української нації. Намір їхній був чітким, а засоби здійснення максимально грубими і   максимально витонченими водночас.

За словами польської поетеси Марії Конопніцької, нація помре, якщо її мовою народ не спілкуватиметься впродовж трьох поколінь поспіль.

Ми стояли на краю національної трагедії.

Минуло понад 30 років від часу надання українській мовіконституційного статусу державної (Закон від 27 жовтня 1989 року), що однак не забезпечило її  надійною  бронею. Однією з причин цього стало дезертирство інтелігенції з українського поля. На щастя, не всіх і не всюди. А також активні дії п’ятої колони на чолі з доктором юридичних наук, професором С. Ківаловим. Прикро від того, що ніхто з юристів не осадив його.То ж мусимо відважитися нарешті на «енергійну реакцію проти усякої моральної гнилизни» (Іван Франко).

Законом України від 25 квітня 2019 року «Про забезпечення функціонування української мови як державної» зроблено рішучий крок на шляху остаточного подолання гасла «какая разница».

Цей закон встановив «єдиноначаліє» української мови у публічній сфері суспільного життя: обов’язок послуговуватися нею тими, хто у ній працює, обов’язок її вивчення.

До Конституційного суду України 51 народний депутат звернувся з клопотанням про визнання цього Закону таким, що суперечить Конституції України, оскільки  він  наче «фактично означає дискримінацію російськомовних громадян».

Рішення Конституційного суду України від 14 липня 2021 року, яким цей закон визнано конституційним, є дуже важливим історико-правовим документом, в якому міститься чимало приписів, що мали би покласти край спекуляціям щодо такого «нєравєнства».

Ось частина з них:

Джерелом юридичного статусу української мови як державної є державотвірна роль української нації та незалежна державність України, відновлена внаслідок здійсненого українською  нацією, усім українським народом права на самовизначення.

Українська мова зберігає ідентичність української  нації, її історичну спадкоємність від давньокиївської доби.

Загроза українській мові рівносильна загрозі національній безпеці, існуванню української нації та її держави, оскільки мова – це своєрідний код нації, а не лише засіб спілкування.

Українська мова – доконечна умова державності України та її соборності. 

Україна – це єдиний у світі ареал, де може бути гарантовано збереження, існування й усебічний  розвиток української мови і, відповідно, української нації.

Поряд з Державним прапором України, Державний гербом Україниі Державним гімном українська мова є невіддільним атрибутомукраїнської держави.

Володіти українською мовою як мовою свого громадянства – обов’язок громадянина України. Повновартісне життя в українському суспільстві не є можливим без знання державної мови.

Статус української мови як державної вимагає забезпечення повноформатного її функціонування.

«Російськомовні громадяни» – це політичний конструкт, а не юридична категорія. Це словосполучення є виразом політичної риторики.

Українська мова усе ще залишається в стані, що загрожує її існуванню, а тому потребує особливого захисту.

Маємо брати до уваги історичні обставини, що склалися  внаслідок насильного зросійщення України, яке тривало не одне століття. Українська мова стала жертвою етноциду.

30 років – достатній період для вивчення української мови.

РФ як держава-агресор – джерело довгострокових системних загроз національній безпеці України.

Російську мову використовує вона як один із інструментів геополітики. Саме ця обставина стала  основним аргументом неоднакового визначення статусу мов національних меншин в Україні.

Автором проєкту цього рішення і доповідачем був С. Головатий. Певна, що історія це зап’яматає.

Верховна Рада України усі свої акти, в тому числі закони, видає державною мовою. Втім чи справді вона воістину українська?

Тривалий час ми не звертали на це достатньої уваги, оскільки були задоволені кінцевим результатом. А тому й спокійно реагували на численні русизми, на використання російської мовної стилістики. Воно й не дивно, адже численні проєкти законів були за допомогою техніки перекладені з російських аналогів, тому виходили, як «близнецы-братья».

Закон не є територією демонстрації багатства української мови, термінологія має бути чіткою, однозначною; послуговування у законах синонімами мало би вважатися неприустимим.

Сьогодні мусимо перевірити, наскільки українська правнича термінологія відповідає вимогам Закону України від 25 квітня 2019 року, вимогам сучасної української мови.

І розпочати варто з  Конституції України. Насамперед мусимо рішуче відмовитися від терміну «положення». У названому вище Рішенні Конституційного суду України  це слово не вжито жодного разу.Натомість

Конституційний суд все частіше використовує термін  «припис». А чи не варто обговорити питання про можливість повернення терміну «артикул», який останній раз було використано у Кодексі про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР 1926-го року?

Автори проєкту Конституції України помилилися, записавши у багатьох статтях: «Конституція передбачає».

Слід би відмовитися від конструкції статей на зразок «Право власності на землю гарантується», адже воно само по собі гарантуватися не може.

У статті 14 Конституції України суб’єктом права власності на землю названо громадян і  юридичних осіб, а у статті 27 носієм права на життя названо людину. Тож чи не є термін «фізична особа» неконституційним?

У статті  51 Конституції України мало би бути зазначено не лише про вільну згоду на шлюб, а й про повну згоду.

Мені як цивілістові  досі не зрозуміло, що вкладається у поняття вини, яку, згідно зі статтею 62 Конституції України, має бути доведено і встановлено судом. А може, предметом доведення є вчинення особою  протиправної поведінки (вбивства чи грабежу)?

Слід чітко визначитися з моментом набрання чинності

Конституцією та іншими законами України.

Цивільний Кодекс також має мовно-термінологічні хиби, частина яких перейшла із Конституції України, а частина – із текстівпопередніх кодексів.

Тож: «цивільне законодавство»  чи «цивільне право»; «загальні засади» чи «засади»; «правовідношення» чи «правовідносини»; «людина» чи «фізична особа»; «упущена вигода» чи «упущена користь»; «несе відповідальність» чи «відповідає»; «шкода матеріальна» чи «шкода майнова»; «виникнення  права власності у покупця» чи «перехід до нього права власності»; «право інтелектуальної власності» чи «право на результати інтелектуальної діяльності»; «виконання зобов’язання» чи «виконання  обов’язку».

У Цивільному процесуальному кодексі не залишають байдужим терміни «клопотання»; «заочне рішення»; «рішення проголошується»,«поворот виконання» (замість «повернення виконаного»).

Очевидно, у всіх процесуальних документах доведеться писати «позивачка», «відповідачка», «експертка». А як бути зі словом «свідок» чи «суддя»?

Проблемною є подальша доля слів іншомовного походження. Їх у законах України чимало. Тож що робити: залишати, як є, зменшувати їхню  кількість 

чи, як це демонструє Верховний суд, розширяти поле їхньоговжитку, незважаючи на те, що відповідний термін в українській мові є (до прикладу, «суброгація», «фраудаторний позов», «кондикційна вимога»).

Часто оліїу вогонь доливають іжурналісти. Тож усім нам, юристам належить виконувати вимогу  статті   3  Закону України від 25 квітня 2019 року: «не вживати іншомовних слів, словосполучень і термінів у разі, якщо в українській мові є рівнозначні відповідники, і підвищувати рівень обізнаності громадян щодо них».

Наше спільне завдання: зробити так, щоби в українських законах звучала українська музика.