Новости
Ракурс
Личная история корреспондента «Ракурса», которая осталась на своей линии обороны в родном многострадальном Николаеве

Николаев — почему я осталась в горячей точке

Особиста історія кореспондентки «Ракурсу», яка залишилася на своїй «лінії оборони» в рідному багатостраждальному Миколаєві.





Тварини — власні й залишені господарями — остаточно прив’язали мене до щогли мого «корабля», зробивши його як моїм прихистком, так і моєю майбутньою тюрмою

Доленосний ранок 24 лютого в моєму рідному Миколаєві почався з ракетного удару по аеродрому «Кульбакіно», що  неподалік мого дому. Цей день змінив усе моє подальше життя, хоча в перші години нової реальності моя свідомість ще не встигала адаптуватися до факту, що світ уже не буде таким, як раніше. Гуркіт за вікном не налякав мене — я продовжувала мирно спати, допоки не почула ще кілька хвиль обстрілів. Побачивши новини, я зрозуміла, що трапилося те, що за прогнозами і мало трапитися — росія напала на Україну, здійснивши ракетний обстріл одразу кількох міст.

Я готувалася до війни, але, як це зазвичай і трапляється, спланувати й контролювати все — неможливо. Поки всіх навколо охоплювала паніка, я стійко вирішила, що лишатимуся у своєму рідному місті до кінця, оскільки тут я народилася і почуваюся в комфорті. Таке рішуче, можливо, недоречне й несвоєчасне рішення було зумовлене моєю стійкою та непереможною впевненістю в тому, що я — на своїй землі.

За тиждень до початку війни я почала працювати над власним культурним простором у Миколаєві та провела свій перший захід, на якому виступали музиканти з Харкова — нині майже стертого з лиця землі — Одеси й Запоріжжя. Попри відчуття «балу під час чуми», я мала надію на невелике відродження культури міста, до якого я докладала шалених зусиль, але у моїх планів на майбутнє не було шансів, як я дізнаюся вже за тиждень.

Почувши перші дзвіночки початку пекла, я почала зносити речі в підвал, набирати запаси технічної й питної води, а також їжі. Спати доводилося на карематі та сирій голій землі, а обігрівач у перший день не встиг прогріти всю площу приміщення, тому здавалося, що мої нирки відмовлять раніше, ніж про моє неймовірне «геройство» стане відомо. Мій маленький притулок для тварин був страшно наляканий — я маю трьох котів та лабрадора, але ця компанія вже дуже скоро розшириться.

Підвал на перший час став моїм постійним місцем перебування. У цій маленькій кімнатці, яка вміщувала лише найнеобхідніше і тварин, було важко навіть випростати ноги повністю і спати комфортно, що було неймовірним контрастом до мого звичайного життя, яке, як і у багатьох українців, починалося зі смачної кави в зручному ліжку. Попри такі умови, відчуття безпеки під землею хоч трохи знімало стан перманентного жаху, який охоплював мене через обстріли, що доносилися з вулиці.

Мій маленький притулок для тварин був страшно наляканий — я маю трьох котів та лабрадора, але ця компанія вже дуже скоро розшириться

У перші дні я майже не виходила з цієї маленької кімнати, яка сприяла розвитку клаустрофобії. Згодом я звикла, що укриття перетворюється й на спальню, і на кухню, і на читальну залу за необхідності, а доба в цьому зачаклованому місці триває не класичні 24 години, а скільки заманеться, без чіткого розподілу на дні та ночі.

Перебуваючи в підвалі кілька діб, я з жахом читала новини, однак мій психологічний стан залишався напрочуд бойовим, хоча і знесиленим. Настрій під час війни рухається не хвилями, а різкими перепадами, а психічний ресурс може закінчитися набагато швидше, ніж вода або їжа.

Мій домашній зоопарк розширився — так у мене з’явився мій стариган — 10-річний ротвейлер, якому потрібен спеціальний догляд, і ще одна кицька,яку залишили власники, але обіцяли забрати після поверхня до рідних домівок

У перші дні я почала намагатися волонтерити й допомагати тваринам, яких масово лишають господарі та тікають на Західну Україну або закордон, хоча б інформуванням і пошуком нових власників. У такий спосіб мій домашній зоопарк розширився — так у мене з’явився мій стариган — 10-річний ротвейлер, якому потрібен спеціальний догляд, і ще одна кицька, яку залишили власники, але обіцяли забрати після поверхня до рідних домівок. І без того тісний підвал став ще меншим, тому ротвейлера доводиться лишати на поверхні, і лише сподіватися, що він виживе у випадку раптового обстрілу мого будинку. Існування тварин остаточно прив’язало мене до щогли мого «корабля», зробивши його як моїм сховищем, так і моєю майбутньою тюрмою.

Більшість моїх друзів і знайомих лишалися на місцях, продовжуючи волонтерити — у такий спосіб моє мислення в перші дні війни відокремлювало «своїх» від «чужих».

У цей час у мене почала розвиватися так звана «провина вцілілого» — форма посттравматичного стресового розладу, за якого людину переслідує почуття провини, оскільки вона пережила екстремальну подію, тоді як багато інших людей загинули або потерпають від її наслідків. З відчуттям того, що я роблю недостатньо й не можу піти з автоматом на фронт, оскільки буду лише заважати і плутатися під ногами справжніх героїв, мені доводилося просто жити, що виявилося справжнім випробуванням. Мої батьки живуть у самісінькому передмісті Миколаєва та спостерігають справжнє пекло — вони відрізані від електрики з початку війни. Протягом усього цього часу я намагаюся переконати матір евакуюватися з двома неповнолітніми дітьми, поки мій батько перебуває на фронті, тому бажання помсти за місто, яке я втрачаю, за людей, які мусять жити в таких умовах, пожирало мене зсередини.

Необхідність залишатися в мирі та спокої, а також підтримувати в собі сили на життєдіяльність, оскільки я взяла на себе відповідальність не лише за своє життя, перебуваючи в гарячій точці, а й усіх тварин, які лишилися зі мною, трохи приземляло мене.

У цей час полиці супермаркетів масово збідніли на товари — такого ажіотажу й дефіциту мої очі не бачили, мабуть, ніколи. Моя щоденна рутина перетворилася на пошук усього необхідного для мене і моїх підопічних, поки знову не починали звучати вже знайомі та рідні сирени.Етимологія слова «сирена» відсилає до міфічних істот, які зачаровували своїми співами моряків до смерті та несе в собі коди небезпеки й неминучої загибелі, але ці конотації чомусь не справляли на мене враження.

У перші дні війни зняти кошти з банкоматів було неможливо, а термінали магазинів відмовлялися працювати з картками. Так я лишилася без провізії, і як я продовжую жартувати, довелося влаштувати «детокс» — дядя Вова вирішив врятувати мене, жительку українського півдня, від ожиріння. З порожнім шлунком і повним нерозумінням подальших планів я прожила добу. За таких умов продовжувати працювати було неможливо, оскільки більша частина часу наступного дня й мого подальшого життя була відведена на пошук їжі, медикаментів і базового забезпечення життєдіяльності. Шалені черги лякали мене й натякали, що варто почекати, поки спаде попит, а постачання налагодиться. Поступово підвальне життя почало впливати на стан мого здоров’я — перший тиждень я не бачила сонця, а тварини не вигулювалися повноцінно — вони лише бігали у дворі п’ять хвилин і спускалися в підвал. У мене з’явився кашель і температура. Лікуватися доводилося всім, що лишилося з мирних часів, але поступово приходило розуміння, що далі так тривати не може.

Спати на поверхні здавалося вкрай небезпечним після тривалих щоденних обстрілів, від яких здригалися вікна, а моє власне ліжко перетворилося на міфічний артефакт з далекого минулого. Перебування навіть упродовж кількох хвилин нагорі викликало почуття тривоги й небезпеки, а сон був неспокійним. Однак я спробувала ризикнути й лишатися в кімнаті. Поступово засинати під сирени стало нормою мого життя, а гуркіт за вікном від обстрілів став чимось схожим на сусідство з залізницею чи заводом — було дивно, коли тихо.

Час від часу обстріли пошкоджували електромережу, через що мій будинок лишався одночасно без світла, води й тепла. Тоді я пошкодувала щонайменше десять разів, що не мала пристроїв для виживання без цих компонентів цивілізації, тому доводилося лише чекати на відновлення постачання й героїчну працю комунальників. У підвалі ставало холодніше, тому моєю звичною уніформою для сну ставала не шовкова піжама, до якої я звикла, а туристичні штани, кілька шарів флісу та тонкий пуховик. Такий стильний «лук» підбирався для всього — походів до магазину, сну, вечері та розваг.

Сон на поверхні мало не закінчився для мене трагічною загибеллю — одного із днів я прокинулася від звуків літака, що летів над моїм будинком. Усього в мене було три секунди, щоби дістатися сховища. Відкриваючи люк у свій підвал, я зрозуміла, що літак скинув бомбу на завод, розташований поруч — неістотно помилившись із координатами, він цілком міг скинути бомбу на мій будинок. Біля супермаркету, в який я ходжу разом із собакою за продуктами, впав снаряд лише за годину після того, як ми купляли все необхідне для функціонування мого притулку.

Щодня я отримую звістки про те, як на передовій помирають мої знайомі та друзі моїх друзів. Я живу у постійному страху, що мій батько і хлопець не повернуться з війни живими.

Я була вихована на пригодницьких романах, а тому всі випробування, які випадають на мою долю, здаються мені лише елементом моєї великої історії, яка тільки почалася. Попри моє передчуття, що свій 23-й день народження я зустріну в підвалі, мене не полишає думка про те, що той шлях, який я обираю зараз,— вірний і єдиний правильний. Єдиний,  який не викликає в мене компромісів із совістю. Через місяць після початку вторгнення російських окупантів перебування в місті, яке потерпає від обстрілів кожного дня, звуки сирени стали елементом мого щоденного музичного супроводу. З ними я лягаю спати, з ними прокидаюся, з ними отримую сигнал для повернення додому. З ними починається моє вечірнє читання книг. 

Я не знаю, скільки триватиме цей гомін у моїй голові та коли настане кінець, але я вірю, що одного дня я зможу насолодитися тишею — сирени нарешті підуть із мого корабля й залишать мою команду живою.


Заметили ошибку?
Выделите и нажмите Ctrl / Cmd + Enter



.