Конкурс до Верховного суду: члени ВРП, доброчесність і конфлікт інтересів

Вища кваліфікаційна комісія суддів України презентувала результати своєї діяльності щодо другого туру конкурсного відбору кандидатів на посади суддів Верховного суду (України). Не зважаючи на те, що процедура призначення переможців конкурсу на свої посади не завершена, оскільки ще мають відбутись засідання Вищої ради правосуддя, підписання Указу президента держави і складання призначеними суддями присяги народу України, можна з впевненістю констатувати, що цей – другий тур конкурсу – завершений.

Є всі підстави підбити підсумки першого і основного, на думку більшості організаторів і учасників,  етапу уже восьмої  за хронологією реформи судової гілки державної влади за 28 років епохи новітньої державності України.

Залишу за дужками цього блогу для аналізу історикам:

• результати  попередніх семи  реформ;
• ухвалення чинного Закону «Про  судоустрій і  статус суддів» з грубим і цинічним порушенням народними депутатами  приписів Конституції України і Регламенту Верховної Ради України;
• майже  безмежну дискрецію повноважень ВККСУ щодо  процедур оцінювання кандидатів на посаду судді, що дозволило довільно виписати повноваження членів цього органу в процедурах оцінювання;
• не визначеність і  не прозорість  оцінювання критеріїв професійності та доброчесності кандидатів разом з необґрунтованим відхиленням багатьох негативних висновків Громадської ради  доброчесності з боку ВККСУ;
• позитивну оцінку проведених 2-х етапів конкурсу як з боку практично всіх конкурсантів (особливо – переможців) і всіх владних інституцій держави, так і з боку зарубіжних експертів і донорів цієї (недо)реформи – що, м’яко кажучи, «дещо» дивує національних експертів і представників громадськості в контексті реалізації запитів Майдану-2013/2014.

Зупинюсь лише на одній обставині цього конкурсу, а саме – участі в ньому членів Вищої ради правосуддя, які стали не лише його  учасниками але й переможцями.

З точки зору реалізації «прав, свобод та обов’язків людини і громадянина» (Глава ІІ Конституції України) та Закону «Про судоустрій і статус суддів» члени цього органу суддівського урядування мали безумовне право брати участь в цьому конкурсному відборі.

Разом з тим, якби наші законотворці і законодавці глибоко усвідомлювали сутність категорії «конфлікт інтересів», що достатньо аргументовано виписаний в законі про НАЗК і розроблений в науці «Етика», то мали би передбачити можливість виникнення такої ситуації і запропонувати певні запобіжники  щодо його недопущення. Наприклад, призупинення повноважень членів цього органу управління судової владою на час їх участі в конкурсному відборі, або ж ідеальний варіант – дострокове складання повноважень члена такого владного органу.

Невже ініціаторам і авторам цієї «реформи» було не зрозуміло, що  перед суддею, який був обраний до складу ВРП на певний обмежений термін, постане питання своєї подальшої професійної долі, після закінчення терміну повноважень.

Враховуючи, що всі судді, обрані до складу ВРП, продовжували зберігати статус «судді» і практично всі вони прийшли на свої владні посади з вищих судових інстанцій (ВСУ, Вищих спеціалізованих судів), то вони погодяться повернутись на будь-які інші суддівські посади: до першої чи другої судової інстанції..? Безумовно – ні і з точки зору звичайної (побутової) психології людини їх можна зрозуміти. І чи не тому, щоби мати змогу повернутись на роботу до Вищої судової інстанції на безстроковий термін та ще й за умови, коли суддівська винагорода на цих посадах в рази перевищує оплату праці в нижчих судових інстанціях,  вони не виявляли особливої прискіпливості і принциповості при ухваленні  рішень ВРП щодо окремих своїх колег за професією, виявляючи максимум «толерантності і розважливості»? І чи не тому вони ігнорували запити громадськості щодо недопущення на посаду судді ВС окремих кандидатів, щодо доброчесності і професійності яких були висловлені обгрунтовані сумніви у відповідності з Бангалорськими принципами суддівської етики...?

Навіть зважаючи на те, що Конституція і закони України не містять прямої заборони брати участь в такому конкурсі представникам органів суддівського урядування та, спираючись на позитивний світовий досвід функціонування правових систем в країнах  розвинутої демократії та правової культури, чинні судді-члени ВРП мали би, піклуючись про імідж своєї професії, або не брати участь в цьому конкурсі, або ж, принаймні, призупинити свої повноваження на час участі в конкурсі. Це був би реальний приклад того, я можна і треба уникати «конфлікту інтересів», зберігати власну честь і гідність і піклуючись про рівень довіри суспільства до судової гілки влади! А після закінчення терміну свого перебування на владній посаді у складі ВРП, йти працювати в першу або другу судову інстанцію, доводячи тим самим відданість своїй професії і народу, якому ти вже раніше склав присягу. 

Але...власні інтереси залишаються домінантою у поведінці можновладців, якою би красивою і правильною за формою  риторикою вони не прикривали свою поведінку і рішення...

І ще одне цікаве спостереження, на яку хочу звернути увагу. Нещодавно в профільній юридичній газеті «Судебно-юридическая газета» була опублікована  майже доктринальна стаття «Чи є безмежним право на захист в адміністративному суді?» авторства  Володимира Кравчука – судді КАС ВС, доктора юридичних наук, професора. Стаття присвячена теоретичному обґрунтуванню «не безмежності права людини заявляти адміністративні позови щодо незгоди з рішеннями владних структур, якщо такі рішення не посягають на конкретні «матеріально-правові інтереси» і «юридичну зацікавленість» позивача. Позиція судді Суду вищої адміністративної юрисдикції та науковця в питанні –  доступу людини до правосуддя і завдання цього суду захищати права людини перед свавіллям держави – викликає запитання не лише щодо вище зазначених термінологічних авторських новацій, але й щодо самої її появи в ЗМІ. Чи не є ця стаття «пробою пера» щодо обґрунтування можливої відмови у правосудді  тим людям, які будуть звертатись до адміністративних судів (у тому числі й до КАС ВС) під час виборчих перегонів, коли їхні «безпосередні права» начебто не були порушені..? 

Автор чудово розуміє, що, з одного боку, сформульовані ним запитання можна вважати риторичними, а з іншого, переконаний – вони потребують обґрунтованих, чесних і прозорих  відповідей неупереджених аналітиків – для розуміння того, яким шляхом треба йти, щоби в майбутньому відбулась реальна реформа судової гілки влади і лікування колапсу правової системи держави. В результаті такої реформи розпочалась би реальна розбудова правової держави – Україна, в якій підтримувався би оптимальний баланс інтересів влади і людини на засадах трьох «П»: порядність-професіоналізм-патріотизм, про які свого часу дуже точно висловився Блаженніший кардинал Любомир Гузар.