Сучасна гібридна війна: нові форми гібридної агресії

Що таке гібридна війна та гібридна агресія. Трансформація технологій, специфіка соціальних, економічних та політичних умов розвитку сучасного світового співтовариства впливають на характер та особливості ведення сучасних війн.

Провідні країни світу виділяють на оборону значні бюджети, що дають їм змогу тримати мільйонні армії, мати найсучаснішу зброю, в тому числі таку, що відноситься до категорії зброї масового знищення. В цих умовах конфлікт двох або кількох таких країн, пов’язаних з іншими подібними країнами різними угодами та союзами, може автоматично перетворитися на глобальну війну. Тому виникла потреба пошуку безпечнішого засобу вирішення конфліктних ситуацій, що не призведе до негативних глобальних наслідків. Таким засобом стала гібридна війна, що являє собою комбіноване, інтегроване військово-політичне та економічне протистояння у вигляді безстатусного, часто прихованого конфлікту.

Однією з країн, яка активно використовує інструменти гібридної війни, є Росія. Узагальнивши досвід гібридних конфліктів кінця ХХ — початку ХХІ ст., які вели США, країни ЄС та азійського регіону, профільні російські фахівці розробили нову концепцію такого роду війн та застосували її на практиці.

Базові складові частини російської стратегії і тактики сучасної гібридної війни були сформульовані у 2013 році начальником генерального штабу ВС РФ В. Герасимовим.

Мал. 1. Схема гібридної війни (російське бачення)

Саме на основі цих принципів було сплановано та реалізовано напад на Україну, захоплення Криму та розв’язання війни на Донбасі. Серед ключових складових російської концепції зазначається збільшення ролі невійськових методів тиску на противника, насамперед за допомогою політичних (дипломатичних), економічних і гуманітарних елементів. Інформаційна складова визначалася як основа діяльності на всіх етапах конфлікту від його підготовки до постконфліктного періоду. Особлива увага приділяється «асиметричним заходам», до яких були віднесені: діяльність підрозділів спеціального призначення, підтримка внутрішньої опозиції і колабораціоністів, а також збільшення цілеспрямованого інформаційного впливу на об’єкт нападу.

Послідовними, типовими складовими етапами гібридної війни в Концепції було визначено:

• інноваційну агресію (кібервійна, економічний тиск, інформаційно-психологічні атаки та ін.);

• застосування нерегулярних збройних формувань або приватних армій (повстанський, партизанський рух, тероризм);

• офіційні військові дії або демонстрація сили (ідентифікована уніформа, зброя, офіційне визнання участі у конфлікті).

Перший етап гібридної війни починається з інноваційних агресій, які зазвичай мають прихований характер.

Аналізуючи перебіг багатьох гібридних конфліктів, інколи доволі складно виявити і тим більш ідентифікувати приховану економічну атаку, яка може бути замаскованою під конкуренцію та боротьбу за лідерство між країнами та транснаціональними корпораціями в окремих секторах або галузях економіки. Так само не завжди можна простежити акт агресії у просуванні національної культури однієї країни на теренах іншої. Схожа ситуація має місце і в просуванні ЗМІ, які здійснюють боротьбу за цільові аудиторії та зони впливу, що можуть поширюватися на сусідні держави та навіть окремі континенти.

Навіть у разі можливості відстеження зазначених тенденцій вкрай важко обґрунтувати і довести звинувачення та змусити опонента припинити агресивні дії. До цього залучаються міжнародні третейські інституції, присуди яких виносяться роками та мають нечіткі рішення. Крім того, процедура прийняття рішень такими структурами є доволі тривалою, в той час як гібридні атаки здійснюються швидко.

Етап інноваційної агресії іноді може бути розтягненим на роки і десятиліття. Класичним прикладом тому може бути така агресія Росії проти України. Типовими ознаками її були газові і торговельні війни, намагання захопити стратегічні підприємства, поширити вплив власних ЗМІ, тиск на політичному рівні в питаннях захисту прав російськомовного населення, просування елементів російської культури (кіно, література, твори мистецтва та ін.).

Саме на цьому етапі відбувається закладання конкретних масових психологічних установок, які згодом, у моменти переходу конфлікту до відкритої фази, використовують для послаблення сторони, проти якої здійснюється агресія.

Другий етап гібридної війни набуває характеру певної відкритості, коли вже стає зрозумілим, хто є ініціатором агресії, втім, із наведенням доказів в цьому випадку доволі складно, бо атакуюча сторона не розкриває остаточно своїх карт.

На цьому етапі головними засобами здійснення гібридної агресії є такі:

• створення атмосфери бездуховності, накручування конфліктних ситуацій, знищення авторитету державної влади;

• дестабілізація політичної ситуації (конфлікти, репресії, терор);

• блокування інформаційної діяльності органів центральної влади та місцевого самоврядування;

• підрив авторитету та дискредитація органів державної влади усіх рівнів;

• провокування соціальних, політичних, національних, релігійних зіткнень — аж до розв’язання громадянської війни;

• ініціювання масових протестних акцій та безладів на вулицях, погромів офіційних установ та громадських структур.

Фактично всі представлені вище засоби були випробувані під час захоплення Криму, розпалювання війни на Донбасі та дестабілізації ситуації всередині України з кінця 2013 року й дотепер.

Характерною ознакою другого етапу є застосування нерегулярних збройних формувань або приватних армій, які діють під виглядом партизанських груп, повстанських об’єднань або терористичних організацій.

У переважний більшості випадків на другому етапі держава-агресор може виказати себе через:

• офіційну політичну підтримку сепаратистських рухів на рівні публічних заяв чи через відстоювання інтересів повстанців у міжнародних установах;

• надання матеріально-технічної допомоги у вигляді техніки, зброї, продуктів харчування, коштів та інших ресурсів.

На цьому етапі держава-агресор у боротьбі з противником спирається вже не тільки на окремих інсайдерів та певні групи впливу всередині країни, проти якої здійснює агресію, але й починає застосовувати власні закамуфльовані війська або залучає приватні армії.

Так у війні, яку розпалила Росія на Сході України, були ідентифіковані такі угруповання:

1) козаки (щось середнє між поліцією і солдатами);

2) військовослужбовці регулярної армії («зелені чоловічки»);

3) чеченські найманці (підрозділи, створені А. Кадировим);

4) інші найманці (представники арабських країн та деяких країн ЄС);

5) колишні співробітники «Беркута» (розформований спецпідрозділ МВС України);

6) місцеві етнічні росіяни, що живуть в Україні;

7) російські «туристи» (колишні військовослужбовці, що діють як найманці);

8) реальні актори (використовуються з метою пропаганди, можуть навмисно шукати західні камери, щоб розіграти свою драматичну роль і висловити свою порцію пропаганди);

9) колишні українські солдати і офіцери (що дезертирували з української армії чи служать у ній і діють як зрадники/шпигуни);

10) місцевий криміналітет, що пройшов навчання і отримав зброю;

11) місцеві жителі, які були змушені воювати (через гроші, примус або під впливом пропаганди тощо);

12) російські кримінальники або ув’язнені, що потрапили під амністію в обмін на найманство в Україні;

13) агенти ФСБ;

14) російські генерали та вищий офіцерський склад, що «координують припинення вогню» на українській стороні фронту;

15) іноземні журналісти, що збирають цінну інформацію та створюють негативні сюжети про Україну.

Що являють собою типові приватні армії, можна зрозуміти, проаналізувавши діяльність потужних транснаціональних корпорацій, які для захисту своїх економічних інтересів залучають до співпраці певні незалежні озброєні групи або створюють власні формування.

Традиційно такі військові групи визначають як приватні військові компанії (далі — ПВК) — комерційні підприємства, що пропонують послуги, пов’язані з охороною, захистом певних об’єктів або персон. Доволі часто вони беруть активну участь у військових конфліктах, а також здійснюють збирання розвідувальних даних, надають послуги із стратегічного планування, логістики, консультують.

У квітні 2001 року була створена міжнародна організація Peace Operations Association, головним завданням якої є координація та представництво інтересів усіх її членів на різних рівнях. Після початку війни в Іраку було створено Private Security Company Association of Iraq — асоціацію приватних військових та охоронних компаній, що контролювали ситуацію в цій країні. До складу зазначеної структури увійшло понад 40 компаній.

Серед прикладів типових послуг, які надають приватні армії, є такі:

• набір особового складу для контингенту міжнародних поліцейських місій та управління ними (DynCorp);

• охорона об’єктів, у тому числі таких, що мають важливе і стратегічне значення (так, DynCorp забезпечувала охорону стратегічно важливого нафтового резерву США);

• охорона нафтових родовищ і трубопроводів, охорона енергетичної системи (Hart Group, Blackwater Security Consulting, Erinys Iraq Limited);

• охорона посольств та керівників держави (Triple Canopy);

• супроводження конвоїв ООН (Kroll);

• навчання особового складу урядових збройних сил, поліції та інших сил безпеки (так, у лютому 2002 року 70 співробітників ізраїльської компанії Levdan проводили навчання збройних сил Конго);

• надання послуг військових перекладачів (CACI);

• охорона в’язниць (Titan Corporation);

• розмінування мінних полів і знищення боєприпасів (RONCO, MAG, BACTEC, Armor Group, Minetech, EODT);

• протипожежний захист (Group 4 Falck);

• тилове постачання військ (KBR);

• авіарозвідка (AirScans Inc., Eagle Aviation Services & Technology);

• збройний супровід і захист морських суден від піратів (Global Marine Security Systems).

Поступово роль і значення ПВК зростає. Приміром, станом на 2007 рік близько 25% усіх розвідувальних операцій для силових структур США забезпечували саме такі структури.

У західних країнах діяльність таких приватних військових структур чітко регламентується законом та контролюється. Сьогодні в світі сформувався чітко структурований ринок військових послуг із загальним обсягом у понад 100 млрд дол. Серед найбільш відомих визначаються такі компанії: Hulliburton, Blackwater, DynCorp, Logicon, Brown&Root, MPRI, Control Risks, Bechtel, ArmorGroup, Erinys, Sandline International, International Defense and Security.

На відміну від європейської та американської практики, в Росії специфіка діяльності таких організацій має дещо інший характер. Перші приватні армії з’явилися в Росії у 2007 році, у складі компаній «Транснефть» та «Газпром» для захисту від зазіхань криміналітету. Втім, згодом вони перетворилися на неформальні силові структури, що діють під прикриттям та за настановами ФСБ і особисто кремлівського керівництва. Формально вони регулюються профільними нормативно-правовими актами, але насправді їхня діяльність повністю контролюється офіційною владою. Саме такі російські структури починали агресію на Донбасі та виконували допоміжні функції при захопленні Криму.

На третьому етапі гібридної війни боротьба фактично набуває відкритої форми і може перейти в офіційний збройний конфлікт. Це здійснюється або у форматі відкритої інтервенції, або під виглядом введення миротворчих сил. В обох випадках головним офіційним приводом є намагання зупинити внутрішньо національні конфлікти або припинити неправомірні дії офіційної влади, що суперечать сучасним нормам та принципам захисту прав людини, встановленим та закріпленим у міжнародних угодах та деклараціях ООН, ЮНІСЕФ, Ради Європи тощо.

Складні для офіційного контролю форми діяльності ПВК ідеально підходять для застосування у так званих гуманітарних інтервенціях, що є типовою ознакою гібридної війни. Такі інтервенції визначають як примусові дії особливої форми, які застосовуються міжнародною спільнотою або окремими державами.

Найбільш легітимним сьогодні для здійснення миротворчих операцій або камуфлювання під них вважається мандат Ради Безпеки ООН, який дозволяє:

• розгортання сил для запобігання конфлікту і його виходу через кордони;

• стабілізацію конфліктної ситуації після припинення вогню;

• створення умов для досягнення угоди про встановлення міцного миру між сторонами;

• забезпечення здійснення всеосяжних мирних угод;

• надання сприяння країнам чи територіям у подоланні перехідного періоду і створенні стабільного уряду на основі демократичних принципів, ефективного управління та економічного розвитку.

Саме наприкінці ХХ — початку ХХІ ст. кількість таких гуманітарних інтервенцій зросла у рази, що можна пояснити такими факторами:

• зникнення біполярної конфронтації США та СРСР, яка ускладнювала діяльність Ради Безпеки ООН щодо питань санкціонування миротворчих операцій;

• різке зростання геополітичного впливу США та їх прагнення до встановлення власних правил гри на міжнародній арені;

• посилення тиску на слаборозвинуті країни, що володіють стратегічними ресурсами (газ, нафта та ін.) чи вигідним геополітичним положенням;

• наявність країн із антидемократичними режимами та терористичних організацій світового масштабу, з якими необхідно вести боротьбу;

• зміна норм міжнародного права щодо збільшення уваги до проблем захисту прав людини.

На відміну від загальновизнаного світовим співтовариством мандату на миротворчі операції, іноді країни-агресори намагаються використовувати квазімандати або локальні міждержавні угоди, під прикриттям яких здійснюється окупація чужих територій. Саме так Росія використала своїх «миротворців» у Придністров’ї (1992 рік), Абхазії (1994 рік), Південній Осетії (2008 рік).

Специфіка та особливості сучасної гібридної війни стимулює створення нових форм військово-політичної агресії, які мають усі необхідні формальності або забезпечуються ґрунтовним юридичним прикриттям. Саме так відбулося під час захоплення Криму. Анексія частини української території була «легітимізована» через проведення народного референдуму, волевиявлення під час якого контролювалося та забезпечувалося силами спеціальних операцій збройних сил РФ.

При здійсненні російської агресії на Донбасі в 2014 році кремлівське керівництво планувало застосувати технології миротворчої місії за мандатом Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ або Ташкентська угода). Втім, реакція світової спільноти та економічні санкції завадили реалізації цих планів, і Росія зупинилась на варіанті відкритої, але офіційно не визнаної військової агресії.

Після невдалих спроб здійснення фронтальних атак на позиції українських силовиків на Донбасі, як це було, приміром, під час п’ятиденної війни в Грузії, Росія в Україні перейшла до іншої тактики — активності переважно в форматі діяльності диверсійно-розвідувальних груп та провокативних артилерійських обстрілів. Також застосовується тактика партизанської боротьби.

Крім того, російські підрозділи на Донбасі сьогодні активно застосовують так звану тактику «трьох кварталів», що передбачає скомбінованість дій одного і того ж підрозділу, який в одному кварталі міста може виконувати загальновійськові функції, в другому — здійснювати поліцейські функції, в третьому — виконувати гуманітарні місії. Цю тактику ми сьогодні наочно спостерігаємо в діях ополченських підрозділів так званих ДНР та ЛНР.

З дослідження Олександра Курбана «Інформаційні війни у соціальних онлайн-мережах».

(Далі буде)