В очікуванні правової держави

Прості та зрозумілі слова: «Жодну вільну людину не буде заарештовано й поміщено до в'язниці, або позбавлено майна, або оголошено такою, що стоїть поза законом, або вигнано, або будь-яким іншим способом знедолено, і ми не підемо на неї й не пошлемо на неї інакше, як за законним вироком рівних її й за законом країни». Схоже, написано це наприкінці XX століття і явно не в СРСР.

А насправді — у 1215 році, в Англії. Це цитата з «Великої хартії вольностей». Саме так — понад 800 років тому. Теорія права, як і філософія права, має багато славних сторінок. Інша річ — історія правозастосування...

У 1973 році в політичному таборі ВС 389/35, де я опинився за вироком Київського обласного суду, я почав знайомитися (вельми поглиблено) з практикою радянського правозастосування. Заодно за системою «книга поштою» за гроші батьків я вирішив виписувати журнали та книги на юридичну тематику, насамперед із теорії права та кримінології. Вже тоді я розумів, що з демократичного погляду тоталітарні режими не мають нормативної легітимності. Але розумів я й інше: це зовсім не означає, що ці режими не мають легітимності фактичної.

Багато про що я здогадувався. Там, у зоні для особливо небезпечних державних злочинців, я прочитав і таке. Керівники з кримінального права РРФСР 1918 року характеризували період вільної революційної правотворчості: «Без особливих правил, без кодексів, озброєний народ справлявся і справляється зі своїми гнобителями. У процесі боротьби зі своїми класовими ворогами пролетаріат застосовує ті чи інші заходи насильства, але застосовує їх на перших порах без особливої ​​системи, від випадку до випадку, неорганізовано» (СУ РРФСР, 1919, №66, ст. 590). Я, напевно, був одним із цих гнобителів.

Нашими кураторами були офіцери КДБ. Жорстко й цинічно вони вербували (м'якше — схиляли до співпраці) наших близьких, друзів, родичів. З єдиною метою: отримати свідків для засудження кожного з нас за статтею Кримінального кодексу «Антирадянська агітація і пропаганда». Методи були прості й зовсім не високоінтелектуальні. Так, у моїй слідчій справі найбрехливішим свідком був В. Р. Він брехав очевидно та яскраво. Тільки зараз, багато років по тому, я дізнався причину такої брехні. Його батько, відомий у Києві та області стоматолог, попався на зберіганні й використанні зубного золота. Так жила вся країна: легально поставити собі золоті коронки було практично неможливо. Стоматологи та, особливо, зубні техніки йшли на ризик, іноді — смертельний. Маючи серйозний інтерес до показань В. Р. у моїй справі, «органи» провели обшук у батька В. Р. і, природно, отримали від сина необхідні свідчення. Дещо пізніше, вже перебуваючи в таборі, я прочитав у журналі «Радянська держава і право»:

«Наказ по корпусу жандармів із революційного руху. 3 серпня 1910 року. №183. Таємно. Санкт-Петербург. Боротьба з революційним рухом є війна, яку веде Держава зі злочинними елементами. Цим відрізняється ця боротьба від війни із зовнішнім ворогом, в якій, як заведено говорити, всі засоби допустимі. Боротьба з революцією не допускає нечистих прийомів, а тому так звана провокація є одним із найтяжчих, на мій погляд, злочинів. Командир Корпусу жандармів, генерал-лейтенант П. Курлов».

Я не був революціонером. А був я, скоріш за все, хлопчиком із казки Андерсена про голого короля. Тим самим хлопчиком, який вголос сказав очевидне: «Король голий!». Там, у зоні, не отримавши повної юридичної освіти, я багато дізнався про свою країну, про її історію. Мені відкрилися дивовижні речі.

30 жовтня 1885 року К. Побєдоносцев вручив царю доповідь «Про необхідність судових реформ», де пропонував «припинити деморалізацію, яку поширює в суспільстві публічність судових засідань». Він, Побєдоносцев, мав цілком ґрунтовні аргументи... У 1878 році на процесі терористки Віри Засулич адвокат Александров проголосив: «Те, що вчора вважалося державним злочином, сьогодні або завтра стає вельмишановним подвигом громадянської доблесті. Державний злочин — проповідь того, що ще недостатньо дозріло й для чого ще не настав час». Тоді ж прокурори Андріївський і Жуковський демонстративно відмовилися звинувачувати Засулич і після суду над нею вступили до адвокатури.

Цар Микола I щиро вважав, що саме адвокати «згубили Францію» (в його, царському, розумінні). В історії російського права залишилися його слова: «Поки я царюватиму, Росії не потрібні адвокати, без них проживемо».

Залишилося й інше, цілком легально опубліковане присяжним повіреним Л. Куперником у 1879 році: «Політичні хвилювання, якими б не були вони, напевно, безглуздими й божевільними, мають у корені якусь ідею, а ідеї вирубати неможна. Історія показує нам, що за всіх часів і в усіх народів ніщо не розвивало так жодної, хай і дивної ідеї, як смертна кара її послідовників».

І ще, з темної дореволюційної пори. П. Лавров так наставляв революціонерів перед судом: «Відмовтеся від захисника, який не зважиться захищати ваші переконання. Якщо інших немає, то захищайтеся самі». На жаль, їхні гарячі послідовники 30 років по тому міркували куди міцніше: «Адвокатів треба брати в їжакові рукавиці, бо ця інтелігентська наволоч часто паскудствує» (Ульянов-Ленін).

І ще таке, цілком актуальне для споглядання й обмірковування сьогодні: відповідно до ст. 10 Положення про вибори до Державної Думи царської Росії депутатами не могли бути особи, в минулому засуджені за крадіжку й шахрайство, терміну давності в цій забороні не існувало.

Навіщо я все це пишу? Давнє, чуже. Чи це так? Зовсім не чуже. Царська Росія, Радянський Союз — це і ми, українці. Багато що з того, що сьогодні заважає нам комфортно, спокійно жити, прийшло з минулого. Де було різне. Не завжди однозначне. Так, 1976 року я, засуджений, прочитав у книзі радянського професора Л. Явича такі слова: «Акт держави, що санкціонує свавілля або виражає випадковий збіг обставин, правом стати не може». Нічого подібного в демократичній українській державі ані в статтях, ані в книжках не пишуть. За наявності своєї, української Академії правових наук і численних юридичних факультетів. Причина зрозуміла: в нас превалює система сухих і глухих ВАКівських наукових публікацій. Вона зміцнилася, проросла корінням... Ґрунт виявився цілком для неї живильним. Виною — наша держава, що категорично не хоче стати правовою.

Багато що з історії — наше, актуальне. Зокрема й успадковане нами незаконне піднесення виконавчої влади. А закінчити хочу словами чудового Віктора Мусіяки, який мислить самостійно та не бере участі в нашій суто клановій псевдоправовій політиці: «Ігнорування Конституції давно відповідає природі української влади й визначає характер її діяльності».