Хороший Гіві — мертвий Гіві

Написав мені приятель-емігрант з Америки: що чути — хто насправді Гіві вбив? А то, мовляв, у Фейсбуці все таке суперечливе.

Так я, кажу йому, й сам Фейсбуком снідаю і вечеряю. І теж єдності думок в його «меню» не спостерігаю. Хіба що домислами своїми можу поділитися, інтуїцією.

І тут я такий, клавіатуру зручніше присунув, заніс над нею пальці, як піаніст на конкурсі Чайковського — проникливо так заніс, чуттєво, з душею — занурюючись в образ. Однак подумав: а що ж писати? Чого я такого оригінального собі наміркував, до чого ніхто інший не докумекав? Тут раптом у тілі в мене така приємна легкість з’явилась: так пес із нею, думаю, з оригінальністю! І почав я писати ось як:

— Я, друже, не вірю, що Гіві ліквідували українські спецслужби. Вони й раді б, але — на жаль, російські колеги випередили. Тому що мертвий Гіві — хороший Гіві.

Ось дивись: воює він уже третій рік. Нерви сточилися, очі замилилися, тож очевидного не бачить, а через дрібниці істерить. Та й почерк його українські військові давно вивчили. Немає новизни, немає підступу. По-хорошому, командира такого рівня давно пора міняти. Був би він кадровим офіцером — перевели б із підвищенням до якогось Нижнього Тагіла. Але він не офіцер. Точніше — квазіофіцер — «китайська підробка».

Зваж: командир батальйону «Сомалі»... А хіба в росіян в армії є брендовані батальйони — з романтичними назвами? «Сомалі» — це загін. А в загоні бійці служать не за статутом, а за поняттями. І не батьківщині, а командиру. Як і в банді — паханові. І командир-пахан платить кожному своєю особистою лояльністю та грошима. Тож навіть із цього погляду замінити (відкликати) командира загону непросто. Іншого замість нього бійці можуть і не прийняти.

І от задумалися московські боси: що робити? Залишати не можна — зносився, брак дає. Замінити теж не можна, бо куди не відправ, завжди буде небезпека: що він зі своєю фронтовою психікою учварить?

Як варіант, можна дати йому відсидітися в глибинці. Мовляв, ось тобі, браток, золотий годинник із дарчим написом від Самого, нові документи й остання пачка грошей. Не відсвічуй, знадобишся — знайдемо.

Але й це не варіант, нерви на нулі — непередбачуваний. А непередбачувана людина, особливо якщо вона багато знає, — ой як нецікава серед живих!

Це я тобі, друже, кажу вже зі шкури ФСБешника, в яку спробував себе увігнати силами власної фантазії. Тісно мені в цій шкурі, та й смердить усередині. Але думки й справді інші — не такі, як у мене, українця.

У Росії не люблять живих героїв. Натомість про мертвого можна книжки писати, складати балади, вулиці його ім'ям називати, заводи, пароплави... Ось спробуй — напиши про живого книжку? А якщо журналісти його розшукають та запитають у лоб: вірно про вас написано? Живому Гіві було б дуже незатишно почути таке запитання. Адже в Росії героїчні біографії не заведено псувати правдою. У Росії перед початком процесу героїзації об'єкт завжди приводять у належний фізичний статус.

За роки паханства на війні Гіві (та й інші, подібні до нього) не міг не нажити ворогів серед своїх. Комусь недоплатив, когось на смерть нерозумно послав, а його не вбило. Незадоволених їм у «Сомалі» не може не бути. І вони ніколи б не змирилися з його «відходом на пенсію». Пішло б лихослів'я: втік із баблом, а ми в окопах!.. Зате... над труною «героя» не скріплять зубами від злості. Над труною плачуть і кажуть: вибач, братан! Тож мертвий Гіві послужить «справі новоросії» куди краще, ніж послужив би живий, що відійшов на спокій.

Як не крути, а зі шкури офіцера ФСБ не видно жодної вагомої причини залишати товариша Толстих у живих. Та й бабла вкраденого на нього списати можна куди більше, ніж на живого. Тож хороший Гіві — мертвий Гіві.

І це саме та рідкісна ситуація, коли українці солідарні в думці з ФСБ. Тільки з іншого боку.